Рада для «колорада»

Чи є випадковістю, що путінський указ про визнання документів «ДНР-ЛНР» з’явився відразу після того, як Кремль несподівано для себе зіткнувся з позицією нової американської адміністрації, що раптово посилилася, щодо України загалом і Криму зокрема? Чи не є це прямою загрозою колективному Заходу: продовжуватимете тиск — ми знову різко загостримо ситуацію?

І дійсно, що буде, якщо Кремль розіграє з Донбасом абхазько-південно-осетинський варіант? Офіційне визнання маріонеткових республік, підписання з ними договору про присутність на їх території ... «Ихтамнеты» дістають із широких холош заховані розпізнавальні знаки. І будь-який постріл по них тепер може розцінюватися як прямий напад на РФ. У всякому разі — Кремлем.

Чим може відповісти на це Захід? Різким посиленням санкцій? Але його самого і нинішні символічні вже обтяжують. А не реагувати взагалі — це пряма демонстрація розпаду існуючих міжнародних інститутів. Їх повного паралічу, неефективності, неспроможності. Це саме те, що демонструвала Ліга Націй перед Другою світовою війною. Наслідки всі пам’ятають. Ось Кремль і посилає сигнал: не доводьте до того, щоб ми знову поставили вас перед таким неприємним вибором.

Подібний варіант був у Кремля в запасі завжди. І якщо Кремль ним не скористався, то навряд чи через острах нових санкцій. Ймовірніше, що цей варіант далеко не найпривабливіший. Він сильно зв’язав би Кремлю руки в реалізації його справжньої мети — відновлення контролю над усією Україною.

У Кремлі міцно втовкмачили собі в голову, що Україна є частиною ареалу розповсюдження особливої ​​російської цивілізаційної моделі, російських культурно-історичних традицій, заснованих на пріоритеті держави над особистістю. Конкуруюча ж із російською і заснована на зворотних засадах західна цивілізація намагається Україну в російської цивілізації вкрасти. Цьому треба будь-що перешкодити. Ось тому й не можна допустити, щоб українська економіка стала частиною європейської, а сама Україна — частиною західного військово-політичного альянсу.

Звичайно, ніякий майор «ДНР» Прилєпін ні до якого Києва не дійде. Не виділить Москва йому під цю справу танків. А без російських танкових армад майор Прилєпін далі найближчого блокпоста не просунеться. Все-таки російські танки біля Києва не зможе переварити навіть нинішній, вкрай ослаблений різними кризами Захід. Проте Кремль має витонченіший план «відвоювання» України зсередини — через процес мирного врегулювання на Донбасі.

Кремль прагне продавити через «мінський формат» таке трактування навмисно «каламутних» угод, яке дозволить лідерам колорадського заколоту, з одного боку, зберегти повний військово-політичний контроль над окупованою Росією частиною Донбасу, а з іншого боку — легалізуватися в українському політичному просторі й отримати представництво в українських органах влади. Всілякі захарченки, гіві й мотороли так і не пустять у Донецьк пана Яроша, при цьому самі будуть вільно кататися до Києва та Львова. А головне — вони будуть засідати в українській Раді.

Здавалося б, яку загрозу може становити для української держави парочка якихось гіві і ще парочка якихось моторол, що засідають у Раді? Аби тільки не стріляли. Однак не все так просто. Недарма Кремль від самого початку порушував і продовжує порушувати питання про істотні зміни українського державного устрою. І зовсім не випадково російський агітпроп спочатку назвав учасників колорадського заколоту «прихильниками федералізації України». Щоправда, це не зовсім точно. Справжньою мрією Кремля було перетворення України на конфедерацію, в якій всі найважливіші рішення (насамперед зовнішньополітичні) ухвалюються лише за умови консенсуса усіх її суб’єктів. Тобто будь-який суб’єкт «федерації» (конфедерації) може накласти вето на будь-яке важливе рішення.

А тепер уявіть собі картину. Рада голосує за вступ України до НАТО. Тут зі свого депутатського місця підхоплюється якась моторола від Донбасу — груди у хрестах — і, зовсім як у Сеймі середньовічної Речі Посполитої, кричить: «Ша, панове! Вето!». Ось за це право вето для моторол насправді й триває війна, звучать постріли, ллється кров, гинуть діти. Саме це питання, котре не промовляється вголос жодною зі сторін, сокирою нависає над столом будь-яких перемовин.

Всі спостерігачі, які симпатизують Україні, категорично не радять їй погоджуватися на прямі переговори з військово-політичними керівниками колорадського заколоту, що легітимізувало б їх як «воюючу сторону». Вважається, що, якщо поступитися в цьому, Кремль за малодушного потурання світової спільноти неминуче продавить усю свою схему «федералізації». Та й як можна вести переговори з маріонетками, яких умовне ФСБ ставить, а умовне ГРУ знімає (часто за допомогою спецзасобів)?

Дійсно, військово-політична структура «ДНР-ЛНР» є злиплою грудкою з місцевих «колорадів» та зайшлих, лише частина яких є «добровольцями»- авантюристами-романтиками з великої дороги. Інша частина — відряджені Москвою штатні професіонали. Москва передала цьому конгломератові гори зброї та військової техніки. Проте це не означає, що вона може так само легко цю зброя і цю техніку забрати назад. Так, підрозділи й екіпажі у цієї техніки переважно російські. Так, без російського палива та боєприпасів ця техніка скоро не зможе стріляти і їздити. І якщо якась сила змусить Путіна відкликати всіх «штатних» і припинити постачання, накачана російською зброєю та російською пропагандою кулька «всенародної підтримки “ДНР-ЛНР”» здується. Але не зникне. На те, щоб на найбільш вільних і чесних виборах обрати до Ради кілька моторол, власних природних «колорадів» на Донбасі все одно вистачить. Треба усвідомлювати те, що установка на виключення з легального політичного життя майбутньої України «колорадської» опозиції (як проімперської, так і сепаратистської) виключає мирне повернення Донбасу під український контроль. Альтернатива «мирного врегулювання» — вирішення проблеми донбасівських «колорадів»
по-судетському. Європа ліквідацію розбійницьких «республік» чисто військовим шляхом не підтримає ніколи. І не тільки через свою малодушність. Їй не потрібні нові хорватські «Сербські Крайни».

Якими могли б бути параметри мирного врегулювання хоча б теоретично? Зрозуміло, що надання «колорадському» Донбасу права вето на принципові рішення Києва є абсолютно неприйнятним для України. Так  само зрозуміло, що жодні чесні вибори з вільним допуском українських партій і ЗМІ на Донбасі неможливі не тільки без відходу «ихтамнетов», але й без роззброєння справжніх корінних «ополченців». Але й заміна міліції заколотників на українську гвардію не забезпечить вільні вибори. Навряд чи мирне врегулювання можливе без «третьої сили». На сьогоднішній день ні бунтівники не формулюють умов, на яких вони готові були б скласти зброю, ні Україна не пропонує їм умов, на яких вона була б готова включити їх до легального політичного поля. Це породжує стан невизначеності й недомовленості, в якому млявоплинна війна, яка  періодично спалахує загостреннями, може тривати нескінченно. Зрозуміло, що «мирне врегулювання» без права вето у моторол абсолютно нецікаве Кремлю, і він буде такому мирному врегулюванню всіляко перешкоджати через своїх маріонеток. Але спроба запропонувати реальні умови світу хоча б покінчила б із цим проміжним станом невизначеності й недомовленості. Відмова від мирних пропозицій висвітлила б винуватців продовження війни. Втім, у мирного врегулювання є і ще одна альтернатива, крім «судетської». Абхазько-південноосетинська, з якої ми й почали.

Олександр СКОБОВ

Джерело: «Грани.ру»