Гра в престоли

Світове православ'я переживає в ці дні найдраматичніший момент своєї новітньої історії. Константинопольський патріархат - перший за честю в православному світі - прийняв до розгляду звернення влади України та ієрархів, яких у Москві називають розкольниками, про надання автокефалії (повної незалежності) Українській церкві. У Москві ж цю церкву вважають невід'ємною частиною Московського патріархату. Інтрига повинна вирішитися 31 травня, на засіданні Синоду в Константинополі (Стамбулі). Тим часом Синод РПЦ МП, який зібрався 14 травня в Петербурзі, здійснив знакове призначення, яке відкриває єпископу Тихону (Шевкунову), що має репутацію «духівника президента», шлях до патріаршого престолу.

Жорсткі і м'які сценарії

Про те, наскільки гостро для РПЦ стоїть питання про майбутню українську автокефалію, свідчить лаконізм синодального визначення з цього питання: «Прийняти до відома». Схоже, в Московській патріархії поки так і не визначилися з реакцією на можливий демарш Константинополя, продовжуючи вибирати між жорсткими і м'якими варіантами. Очевидно, прихильником жорсткого сценарію є митрополит Іларіон (Алфєєв), «міністр закордонних справ» РПЦ. У першій половині травня він об'їхав предстоятелів Олександрійської, Антіохійської, Єрусалимської і Кіпрської церков, намагаючись перетягти їх на сторону Москви. Коментуючи обговорення цього питання на Синоді 14 травня, Іларіон заявив: «Неможливо допустити прийняття рішень на підставі ініціатив неканонічних угруповань і світської влади, втручання якої у внутрішні справи Церкви неприпустиме». А раніше, 3 травня, в інтерв'ю грецькому агентству Іларіон говорив навіть про нову «велику схизму», на зразок тієї, що розділила тисячу років назад православних і католиків.

Прихильником м'якого сценарію свого часу виступав патріарх Кирило (про його нинішню позицію важко що-небудь сказати, оскільки він її не оголошує). Ще на початку 90-х він запропонував надати автокефалію єпархіям Західної України, щоб вони не «каламутили воду» в інших частинах Української церкви. У листопаді минулого року Московська патріархія ініціювала написання «покаянних листів» предстоятелів «розкольницьких» українських церков Філарета і Макарія. А такі листи могли знадобитися тільки за наявності плану якось прийняти «розкольників» до «канонічного» православ'я. Ясно, що в РПЦ Філарет і Макарій не пішли б, а значить, у Москві розглядали якийсь «автокефальний» сценарій ...

Нагадаємо, відразу після Пасхи, 9 квітня, Президент України Петро Порошенко відвідав Константинопольського (він же - Вселенський) патріарха Варфоломія в його резиденції в стамбульському районі Фанар (Фенер), де відбулися багатогодинні переговори. Повернувшись до Києва, Порошенко з надзвичайною впевненістю заявив про те, що Константинополь надасть автокефалію Українській церкві найближчим часом. На заклик Президента Верховна рада України написала Варфоломію прохання про автокефалію. Зі свого боку таке прохання подали і всі архієреї Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що вважаються в Москві «розкольницькими». Як зізнався днями Черкаський митрополит Московського патріархату Софроній (Дмитрук), таке ж прохання направили в Константинополь і деякі єпископи Української церкви Московського патріархату (УПЦ МП), загальним числом «до 10». Їх імена не розголошуються, але відомо, що, крім Софронія, до їх числа увійшли Овруцький митрополит Віссаріон (Стретович) і секретар покійного предстоятеля УПЦ МП митрополит Олександр (Драбинко). Частина архієреїв УПЦ МП на чолі з її нинішнім предстоятелем, промосковським митрополитом Онуфрієм (Березовським) виступають різко проти автокефалії, більшість же займають вичікувальну позицію. Втім, і з Онуфрієм усе не так просто. Той самий митрополит Софроній повідав, що до його єпархії з Києва надійшов таємний циркуляр «з благословення Онуфрія», в якому пропонується збирати підписи духовенства за створення на Україні окремого екзархату для «російськомовних парафій» під керівництвом того ж Константинопольського патріархату...

Статистика і статус

Для того щоб відчути всю важливість українського автокефального питання для світового православ'я, доведеться трохи зануритися в статистику та історію. Зараз на Україні зареєстровано майже 19 тисяч православних парафій (у Росії майже стільки ж), з них на частку УПЦ МП припадає майже 12 тисяч, близько 5 тисяч - на УПЦ КП і близько 1 тисячі - на УАПЦ. У випадку, якби в автокефальній церкві об'єдналися всі православні України, на православній карті світу з'явилася б церква, що оскаржила б першість РПЦ. А якби ця автокефалія була отримана від Константинополя, який має репутацію прозахідного, точніше - проамериканського (майже 90% його пастви живуть у США, де складають потужне грецьке лобі), то Московська патріархія (і, відповідно, Росія) втратила б залишки свого впливу в православному світі. У 1991 році УПЦ МП зверталася до Московської патріархії з проханням про автокефалію, але патріарх Алексій II, користуючись політичною кон'юнктурою, відклав цей запит у довгий ящик. В результаті вплив «розколу» на Україні дуже посилився, тому що «невизнаний» Київський патріархат очолив колишній предстоятель УПЦ МП і навіть усієї РПЦ (у ранзі патріаршого місцеблюстителя в 1990 р) Філарет (Денисенко). Формально УПЦ МП досі не відкликала своє прохання про автокефалію від Московської патріархії, але в Москві про неї давно вважають за краще не згадувати.

Нинішня УПЦ МП, найбільша церква України, користується правами «широкої автономії» у складі РПЦ, але її становище вельми двозначне, особливо в контексті російсько-українського конфлікту. Якщо в Росії і взагалі на міжнародній православній арені всіляко підкреслюють, що УПЦ МП - не більше ніж самоврядна частина єдиної і неподільної Російської церкви, то в Україні її ієрархи вимагають від чиновників і ЗМІ не додавати літери «МП» до офіційної назви церкви. Там домінує така позиція: УПЦ - це просто Українська церква, самостійна, а Московського патріарха вона згадує на службах тому, що через нього «підтримується канонічний зв'язок з усім світовим православ'ям». Позиція трохи туманна, та ще й суперечить рішенням Архієрейського собору РПЦ, що відбувся в Москві в листопаді минулого року. Собор істотно обмежив автономію УПЦ МП, позбавивши її права вносити зміни до свого Статуту і відмовлятися від поминання патріарха. Нинішня українська влада горить бажанням позбавити УПЦ МП слова «Українська» в її назві, але, побоюючись масових протестів вірян і негативної реакції на Заході, вже два роки не зважуються поставити відповідний законопроект на голосування у Верховній Раді...

Між двох вогнів

То кому ж належить Українська церква - Москві чи Константинополю? Звичайно, багатьох православних українців образить таке питання. Ясно, що ця церква належить православному народу України і більше нікому. Але православна церква - не протестантська, тут ключову роль відіграє єпископат, від чистоти віри і «канонічності» якого залежить сама надія на вічне спасіння у пересічних віруючих, оскільки єпископат є джерелом таїнств, а без хрещення або причастя неможливо успадкувати життя вічне. При цьому, за канонами, єпископат зобов'язаний обирати з-поміж себе «першого єпископа» (в Москві або Константинополі він носить титул патріарха), ось і доводиться Українській церкві кидатися сюди й туди між чужоземними для неї патріархами.

Історично Київська митрополія входила до складу Константинопольського патріархату. Нинішня Московська патріархія почала формуватися на відторгнутих від Києва монголо-татарською навалою північно-східних землях і досить довго, в XV-XVI ст., не мала канонічного спілкування з Константинополем. Київська ж митрополія таке спілкування зберігала завжди, але в XVII ст. стала підпадати під вплив унії - католицизму східного обряду, яку прийняв Київський митрополит Михайло Рогоза в 1596 р Після приєднання до Московії Лівобережної України і Києва в середині XVII ст. Константинопольська патріархія змушена була «переуступити» Київську митрополію Московській патріархії. Історики і представники церков досі сперечаються, чи був цей «переуступ» тимчасовим чи вічним, частковим чи повним. Після розпаду Російської імперії, в 1924 році, Константинополь нарешті отримав можливість дати офіційну інтерпретацію цій події. У Томосі про автокефалію Польської церкви, яка об'єднала частину єпархій колишньої Київської митрополії, Константинополь фактично написав, що Москва узурпувала владу над Київською митрополією, яку повинна поступово повернути Константинополю. Сучасний науковий консенсус полягає в тому, що Константинополь тимчасово передавав Москві Київську митрополію, причому зберігаючи за собою певні ритуальні повноваження - наприклад, Київський митрополит повинен був поминати не тільки Московського, а й Константинопольського патріарха. Свого роду кондомініум, подвійна юрисдикція. Москва проігнорувала всі ці тонкощі візантійського протоколу.

Новітня історія боротьби за українську автокефалію починається з падіння Російської імперії і першого проголошення незалежності України в 1918 році. Директорія Петлюри приймає 1 січня 1919 року державний закон «Про автокефалію Української церкви», спираючись на який група українських самостійників проголошує на Соборі в Києві в 1921 році УАПЦ. Вона увійшла в історію як «самосвятська», тому що тоді жоден російський єпископ не підтримав українську автокефалію, і її прихильники самі поставили собі єпископа - «всенародного висвятого». У 1930-і радянська влада повністю знищила УАПЦ, але в 1941-му разом з німцями до Києва прийшла Польська автокефальна церква, яка вважала себе спадкоємицею давньої Київської митрополії. Вона відродила УАПЦ з уже канонічним єпископатом, який з 1944 року перебував в еміграції. Лідер цього єпископату - 90-річний Мстислав (Скрипник), колишній ад'ютант Петлюри, який став єпископом під час війни, - був проголошений у 1990-му першим патріархом УАПЦ. Нинішній патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко), хоч і мав непрості відносини з Мстиславом, є його наступником на патріаршому престолі. У 90-ті роки Константинопольський патріархат визнав емігрантську частину УАПЦ, чим поклав початок визнання всієї української автокефалії, за один крок від якого ми і стоїмо зараз.

Прогноз

Отже, які проглядаються сценарії подальшого розвитку подій?

Якщо повірити українській владі, яка сама в це вірить самозречено, Константинополь надасть автокефалію Українській церкві вже 31 травня, або, зрештою, під час святкування 1030-річчя Хрещення Русі в липні. До нової автокефальної церкви увійдуть УПЦ КП, УАПЦ та частина «прогресивно мислячих» єпископів УПЦ МП. Вони зберуть спільний собор для обрання патріарха. Поки більш-менш офіційно висунуто лише одну кандидатуру - 89-річного Філарета (Денисенка). Саме через нього в 90-і роки УАПЦ відокремилася від УПЦ КП, та й узагалі для багатьох в Україні цей кандидат, який займає Київську кафедру з 1966 року, є неприйнятним. Приблизно половина парафій УПЦ МП може не визнати «канонічну автокефалію», і з них буде створено якийсь екзархат - або в юрисдикції Московського, або Константинопольського патріархату. Розглядається ще екзотичний варіант входження УПЦ МП до Російської зарубіжної церкви - тієї її частини, яка «возз'єдналася» з РПЦ у 2007 році. Але це малоймовірно через скромне становище зарубіжної церкви - вона просто «не потягне» таку величезну ношу.

Уявити собі відмову Константинополя від проголошення автокефалії досить складно - процес зайшов занадто далеко. Проте якщо Москва здолає і Константинополь зважиться на втрату обличчя і свого впливу в православному світі, то це стане особистою політичною катастрофою для Петра Порошенка. Він безпосередньо пов'язав своє політичне майбутнє - і прямо заявив про це - з проектом «канонічної автокефалії». Проект розгортається напередодні виборної кампанії: 2019-го в Україні обирають і президента, і парламент. А українські вибори, як ми прекрасно пам'ятаємо, зовсім не те ж саме, що російські, підготовка до них буває серйозною і починається заздалегідь. Зараз популярність Порошенка невисока: українці скаржаться на постійне збільшення корупції, тіньової економіки, зростання тарифів, падіння доходів, руйнування інфраструктури, нескінченне продовження АТО. При цьому перспективи України бути прийнятою до Євросоюзу або хоча б до НАТО стають усе більш складними. Однак з огляду на порівняно високий рівень релігійності українців, отримання «канонічної автокефалії» здатне створити в суспільстві заряд ейфорії, подібної до перемоги Майдану, - і його вистачило б на президентські вибори. Версія про те, що Порошенко вплутався в проект з автокефалією як свідомо програшний для нього, має зовсім уже конспірологічний характер. Нечисленні прихильники цієї версії говорять, що своїм «програшем» Порошенко хоче посилити позиції «Опозиційного блоку» (колишньої «Партії регіонів» Януковича), що виступає проти всього західного і автокефального, за зближення з Москвою, - щоб вийти до другого туру виборів з лідером цього «блоку» Юрієм Бойком, який поки що не має електоральних перспектив. Адже в разі перемоги автокефалії (а вона в нинішньому українському контексті сприймається як антимосковський і проєвропейський проект) Порошенку доведеться конкурувати з іншим прозахідним політиком типу Тимошенко, Гриценка чи Наливайченка. А за такої диспозиції чинний президент програє... Але щось нам підказує, що така «гра в піддавки» надто вже складна і ризикована для української політичної традиції.

* * *

Звичайно, вся нинішня історія з українською автокефалією є гранично політизованою. Її відправною точкою є гасло «Незалежній державі - незалежну церкву!». Українські політики прямо говорять, що українська незалежність не може вважатися такою, що відбулася доти, поки основна церква країни також не стане незалежною. В умовах відкритого збройного конфлікту з Росією і окупації частини території підкорятися «релігійному центру в державі-агресорі» є і непристойним, і непрактичним. Так що питання про українську автокефалію просто неминуче за нинішньої геополітичної ситуації.

Однак у чому тут полягає «підступний план Кремля»? Можливо, відповідь на це питання варто шукати в призначенні «духівника президента» і «луб'янського єпископа» Тихона (Шевкунова) Псковським митрополитом? Адже таке призначення дає йому формальну підставу висувати свою кандидатуру на майбутніх виборах патріарха. Публіцист Зоя Свєтова дуже влучно назвала Шевкунова «церковним Сечіним» - в усіх питаннях, за якими нинішній патріарх шукає компроміс, Шевкунов категоричний і непримиренний. Це стосується й України. Якщо нинішній патріарх, щоб утримати УПЦ МП, зберіг у її складі навіть кримські єпархії, то Тихон - пророк автаркії і самодостатності. І якщо Росія готова йти далі шляхом міжнародної ізоляції, то розкол з прозахідним світовим православ'ям і втрата УПЦ лише допоможуть цьому рухові, а Тихон на патріаршому престолі буде більш  відповідним духові часу, ніж переконаний екуменіст Кирило.

Олександр Солдатов

Джерело: novayagazeta