МЕНЮ

Сила, яка так і не стала владою. Чому?

Іван КАПСАМУН, «День»; Аліса ПОЛІЩУК
12 вересня, 2019 - 18:36
30 років тому в Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України

8—10 вересня 1989 року в Актовому залі Київського політехнічного інституту, прикрашеному давніми гербами українських міст та українською символікою (синьо-жовті прапори, тризуб) відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. За рік, на другому установчому з’їзді, з назви організації прибрали слова «за перебудову» та оголосили головну мету — незалежність України.

У роботі установчого з’їзду 1989-го взяли участь понад 1100 делегатів із усіх областей України, включно з Кримською областю, були українці з Латвії та Литві. Гостями заходу стали діячі польської «Солідарності», зокрема Адам Міхнік, і новообрані посли до сейму Польщі, представники інших країн. Усі три дні біля будівлі Політеху було велелюдно: люди стояли з українськими прапорами, співали пісень, панував піднесений настрій.

З’їзд ухвалив Статут та Програму організації, обрав керівні органи Руху. Головою НРУ став поет і громадський діяч Іван Драч. А виконавчий орган — Секретаріат Руху — очолив колишній політв’язень Михайло Горинь.

Створення Народного руху відіграло важливу роль у боротьбі за незалежність Української держави в кінці 1980-х — на початку 1990-х рр. І на відміну від Естонії, Латвії, Литви, Молдови, де в 1992 — 1993 роках юридично припинили своє життя «народні фронти» і Саюдіс, в Україні НР має набагато довшу історію. Особливо активним Рух був у 1990-х рр., надалі партія втратила свій вплив. Проте не зникла. В останні роки новий подих у життя партії намагається вдихнути її голова Віктор Кривенко.  

За весь час існування Народного руху політичній силі так і не вдалося прийти до влади, лише окремим її членам. Хоча можливості такі були. Чому В’ячеслав Чорновіл і частина «рухівців» відмовилася співпрацювати з президентом Леонідом Кравчуком і не пішли в уряд? Наскільки виправданою була радикальна риторика, коли країну потрібно було об’єднувати? Чи був Народний рух у реальній опозиції до режиму Леоніда Кучми? Чому, зрештою, партія розкололася і втратила свій вплив?

«ЧОРНОВОЛУ БУЛО ЗАПРОПОНОВАНО СТАТИ ПРЕМ’ЄРОМ... АЛЕ ВОНИ ВІДМОВИЛИСЯ ВІД СПІВПРАЦІ»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України (з книжки Леоніда Кравчука «Перший про владу», 2019 р.):

Період, коли я був завідувачем ідеологічного відділу, а потім і секретарем ЦК КПУ, збігся з бурхливою діяльністю Народного руху України. Тоді я активно співпрацював із Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським, Іваном Драчем, нетривалий час — з Олесем Гончарем.

В’ячеслав Чорновіл був особою суперечливою. Так само й поводив себе. Особливість його була в тому, що в безпосередній розмові зі мною він вів себе спокійно й виважено, але як тільки з’являлася група людей, він одразу змінювався і починав грати на публіку. Він знаходив такі слова, які обов’язково мали дошкулити його опонентові, й чекав, коли група людей чи зал аплодуватимуть йому. В цей час він починав посміхатися і насолоджуватися перемогою.

Так само було і на з’їзді Народного руху у вересні 1989 року. З одного боку, Чорновіл відкрито заявив тоді, що Народний рух буде національно-визвольним рухом, що абсолютно правильно, а з другого — він зробив прямий випад проти мене. «З цими комуняками ми не повинні співпрацювати», — заявив він. Чорновіл увесь час намагався загострити зі мною відносини, хоча, відверто скажу, на тому з’їзді зал не сприйняв мене агресивно. Я виступив, висловив свої думки, і йому це, думаю, ще більше не сподобалося. Тим паче коли до мене підійшли дівчата, щоб почепити на піджак синьо-жовту стрічку з тризубом. До речі, я опинився в пікантній ситуації. Що було мені робити — представнику ЦК КПУ? Я трохи посидів, а потім зняв піджак і почепив його на крісло біля себе, а коли залишав зал, то взяв піджак на руку і пішов. Насправді в залі Політеху було дуже жарко, тому, думаю, вийшло досить природно.

1989 Р.НА З’ЇЗДІ БУЛИ ПРИСУТНІ ЯК ГОСТІ ДІЯЧІ ПОЛЬСЬКОЇ «СОЛІДАРНОСТІ» І НОВООБРАНІ ПОСЛИ ДО СЕЙМУ ПОЛЬЩІ: А. МІХНІК, Б. БОРУСЕВИЧ, В. МОКРИЙ ТА ІНШІ. НА ФОТО ЗЛІВА НАПРАВО: КЕРІВНИК ДЕЛЕГАЦІЇ ПОЛЬСЬКОЇ «СОЛІДАРНОСТІ» АДАМ МІХНІК; УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ СРСР ЮРІЙ ЩЕРБАК, КОРЕСПОНДЕНТ «ЛІТЕРАТУРНОЇ ГАЗЕТИ» СЕРГІЙ КИСЕЛЬОВ І БОГУМІЛА БЕРДИХОВСЬКА (З ПОЛЬЩІ) / VALERY SOLOVYOV/РАДІО ВІЛЬНА ЄВРОПА/РАДІО СВОБОДА (РВЄ/РС)

Під час виступу на з’їзді я тоді, пославшись на древніх греків, сказав таку фразу: «Сьогодні можна зробити те, що можна зробити сьогодні. А завтра можна буде зробити те, що можна буде зробити завтра». Це був такий натяк емоційним хлопцям, що, мовляв, не поспішайте, всьому свій час. І, думаю, частина залу мене зрозуміла. Саме тоді я інтуїтивно відчув, що зароджується нова сила, яка буде діяти. Я побачив, що люди там єдині в своїх виступах, побачив, як вони сприймають слова про незалежність України, про її історію, про її мову... Звичайно, мене це вразило, тому що на партійних засіданнях я такого точно не чув.

Але об’єднати свої зусилля нам так і не вдалося. Чому? Тому що ті політичні сили, які були сконцентровані в Русі, не були готові до еволюційного, історичного переходу. Вони були озлоблені, зокрема й В’ячеслав Чорновіл. Вони не захотіли зі мною спілкуватися, і якби не Дмитро Павличко та Михайло Горинь, то мені б і слова не надали на тому з’їзді. Чорновіл зі своєю групою були проти цього.

Навіть потім, коли я вже став президентом, 1992-го року я знову прийшов на з’їзд Руху і сказав: «Я прийшов до вас, бо мені потрібно на когось спертись у своїй політичній і державницькій діяльності. Я хотів би спертися на волю і силу Народного руху. Нам усе одно потрібно об’єднатися й будувати Україну». Ба більше, Чорноволу тоді було запропоновано стати прем’єр-міністром, був навіть розписаний склад уряду з націонал-патріотів. Але вони відмовилися від співпраці. Вони навіть не дали мені толком виступити. Щоправда, потім соратники Чорновола запропонували призначити його представником президента у Львівській області. Я погодився і призначив, однак за деякий час він сам попросив звільнити його.

Взагалі історія з Чорноволом — це не просто історія людини, яка боролася за Україну. Часто це були дуже емоційні заяви та виступи, які не спиралися на реальні можливості. Президентом обрано Кравчука, ситуація в Україні надзвичайно складна і її не вирішити наскоком. Слід було шукати шляхи об’єднання зусиль заради зміцнення незалежності держави.

Звання «патріот» не передбачає вічної боротьби з усіма. Мій досвід засвідчує, що якщо ситуація вимагає, то слід шукати компромісів навіть із недругами. Справжня політика — це компроміси, домовленості та готовність поступатися в чомусь сьогодні, щоб виграти головний бій завтра. Лише незначна частина рухівців це зрозуміли. Більшість, ненавидячи комуністів, насправді застосовували більшовицький підхід: жодних компромісів, головне — непохитність позиції й чистоти помислів.

В’ячеслав Чорновіл був прикладом саме такого підходу в тактиці та стратегії руху. До чого призвела така тактика — відомо. Рух розвалився через внутрішні чвари і боротьбу за владу. Мене з’їли комуністи і Кремль, а Рух їм допоміг. Думаю, від цього Україна не виграла.

«СВОЮ ГОЛОВНУ МІСІЮ РУХ ВИКОНАВ — МАЄМО НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ»

Тарас ШАМАЙДА, громадський діяч, наймолодший делегат Установчого З’їзду Руху у вересні 1989 (istpravda.com.ua):

— Народний рух так ніколи й не зміг вибороти державну владу, яку вже в незалежній Україні здобули перефарбовані комуністи.

Але ідеї, пропаговані Рухом, були настільки переконливі, що правляча більшість змушена була їх переймати.

Тому свою головну місію Рух виконав — маємо незалежну Українську державу, її символами є історичний синьо-жовтий прапор, герб-тризуб і «Ще не вмерла», і, попри всю неоднозначність суспільних процесів, що відбувалися за ці 30 років, наша держава є національною і демократичною.

Звичайно, боротьба триває, і з нашим одвічним ворогом — Москвою, і з наслідками радянської спадщини в нас самих.

Але величезний поштовх для цієї боротьби на довгій історичній дистанції дав саме Установчий З’їзд Руху рівно 30 років тому.

ПРО РОЗБІЖНОСТІ І ЗАНЕПАД РУХУ

Олександр ЛАВРИНОВИЧ, (зі статті «Як «Рух» відмовився стати партією влади», «День», 7 серпня 2018 р., ):

— Звернутися до недавньої української історії мене спонукали кілька причин. Протягом тривалого часу спілкування з Іваном Федоровичем Драчем він рекомендував мені написати спогади про реальний, а не відретушований шлях «Народного руху України». Разом з тим усе частіше доводилося чути і читати сфальсифіковані фрагменти історії «Руху», й замовчування фактів, які не вписуються у визначений формат.   

Я належав до ініціаторів висунення В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти України від «Руху» 1991 року. І був щиро здивований, коли значна кількість українських політв’язнів звернулися до Великої Ради Руху з листом-застереженням щодо кандидатури Чорновола. В підсумку рішення про його висування було ухвалене більшістю голосів (57 — «за», 30 -»проти», 4 — «утримались»), а один із авторів цього звернення — Левко Лук’яненко став суперником Чорновола під час виборчої кампанії. По завершенні виборів із тріумфальним результатом референдуму (90,32%) із схвалення Акта про державну незалежність України, й обранням у першому турі Леоніда Кравчука (61,59%) на посаду президента України, з’явилися перші розбіжності щодо важливих питань.

І першим з них було ініціювання припинення повноважень Верховної Ради, яка була обрана в УРСР 1990 року, й обрання першого парламенту незалежної України. Категоричне неприйняття цієї ініціативи В’ячеславом Чорноволом стало вагомим аргументом, щоб цього не сталося. Та все ж Верховна Рада таки пішла на дострокові вибори, але 1994 року, з безвиході, після зриву референдуму про недовіру владі 1993 року, розгортання загальнодержавних страйків й суспільний тиск. Так було втрачено шанс після референдуму сформувати якісно іншу владу. Нагадаю, що на той час в Україні була заборонена комуністична партія, а «Рух» був найчисельнішою політичною силою. Після відновлення діяльності КПУ у 1993 році, вона 1994 року вже мала найбільшу парламентську фракцію.

А в березні 1992 року була друга подія (яка мала змістовну кореляцію з першою) — третій з’їзд «Руху», під час якого Леонід Кравчук заявив, що підтримує програму Руху й запропонував НРУ стати партією влади. Ця пропозиція була підтримана керівництвом Руху, обраним у жовтні 1990 року на другому з’їзді. В’ячеслав Чорновіл зайняв жорстку позицію протистояння щойно обраному першому президенту України. Розбіжність у цьому визначальному для подальшої долі «Руху» питанні розділила делегатів з’їзду. Щоб запобігти розколу організації було обрано колективне керівництво Рухом у складі трьох співголів — Драч І.Ф., Горинь М.М., Чорновіл В.М. Пропозиція ж президента залишилась без відповіді.

Третя розбіжність, яка перейшла в публічний конфлікт — місце Руху в політичній системі України після відмови Чорновола брати участь у других виборах президента влітку 1994 року, на яких переміг Леонід Кучма. Офіційно на з’їзді Руху в грудні 1995 року ухвалено рішення про опозицію НРУ до сформованої в Україні влади. Проте опозиція виявилася достатньо дивною. До складу Кабінету Міністрів увійшли два члени Руху, два члени Руху очолили обласні державні адміністрації. Турботами глави держави з’явилися спонсори для Руху. Ось така вибіркова опозиція, яка конструктивно відгукувалася на побажання і рекомендації президента й уряду, ніяк не впливаючи на вироблення владної політики.

І ось, коли у вересні 1997 року комітет з питань правової політики Верховної Ради України за моєю ініціативою одностайно ухвалив рішення винести на розгляд парламенту питання про початок процедури імпічменту президентові за відмову виконати конституційний обов’язок (він відмовився підписувати й оприлюднювати закон про місцеві державні адміністрації після подолання вето президента на цей закон у Верховній Раді України), найзатятішим захисником президента виступив В’ячеслав Чорновіл. А після розгляду цієї моєї парламентської ініціативи на засіданні президії Центрального Проводу Руху сім із тринадцяти членів підтримали пропозицію Чорновола про засудження моєї дії, а шість відповідно підтримали мою пропозицію щодо необхідності дотримання конституційних норм главою держави. Після цього стало зрозуміло, що Чорновіл докладе максимум зусиль для убезпечення одноосібного права визначати рішення і дії «Руху». Довго чекати цього не довелося.

Уже при складанні виборчого списку Руху на парламентські вибори він одноосібно скорегував список, який був сформований Центральним Проводом Руху за результатами рейтингового голосування, попросивши членів лічильної комісії тримати цей факт у таємниці. Невдовзі В’ячеслав Максимович провів зустріч із керівниками рухівських осередків із виборчого округу, в якому я обирався до парламенту, висловивши прохання відмовитися від підтримки його заступника Лавриновича, а натомість підтримати іншого кандидата — власника нафтопереробного заводу.

Моя друга перемога в цьому окрузі за таких обставин не на жарт його розлютила. По завершенні виборчої кампанії був скликаний позачерговий з’їзд із єдиною метою — усунення Лавриновича з керівних органів Руху. Чорновіл готувався ретельно, а я не бачив жодного сенсу протидіяти його бажанню. Для мене було очевидно, що обрана лінія поведінки голови Руху стрімко прискорює неминуче — фактичне відходження з політичної арени в історію наймасовішого політичного утворення новітньої України.

На момент того з’їзду 1998 року чисельність «Руху вже скоротилася приблизно в десять разів. І це був природний і невідворотний процес. За два місяці після мого усунення Чорновіл приїхав до мене в Нижню Ореанду в Криму, де я відпочивав із сім’єю. Він попросив вибачення за свої дії. Сказав, що побачив як пішли тріщини по всій організації, повідомив, що за його інформацією готується переворот у Русі, лідером якого має стати Юрій Костенко. Попросив моєї підтримки в протидії цим процесам.

Я відмовив, надто глибока була особиста образа. А ще за два місяці дві третини членів фракції Руху у Верховній Раді України висловили недовіру керівнику фракції — В’ячеславу Чорноволу, слідом за цим 2/3 організацій Руху ухвалили такі самі рішення. Проте просто зміни керівництва не відбулося. Відбувся юридично оформлений розкол. На цьому закінчилося моє членство в Русі, я не пішов до жодної з частин. За пів року Чорновіл загинув. Смерть — це продовження його політичного життя, сказав я в слові прощання (журнал «Політика і культура» №2 3.04.1999 року).

На цьому закінчилась історія Народного руху України.

ВИСТУПАЄ ПОЕТ ДМИТРО ПАВЛИЧКО / SERHIY MARCHENKO/РАДІО ВІЛЬНА ЄВРОПА/РАДІО СВОБОДА (РВЄ/РС)

«ОДНИМ ІЗ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЗАВДАНЬ МИ ВВАЖАЄМО ФОРМУВАННЯ В ЛЮДЕЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЛАСНИЙ ГОЛОС»

Віктор КРИВЕНКО, голова партії «Народного Руху України», народний депутат України VIII скликання:

Як ви вважаєте, чому така могутня в 1990 роки сила, як Народний рух України, так і не змогла прийти до влади?

— Я намагаюся не входити в критику минулого, бо треба говорити про майбутнє. Однак аналіз, безумовно, потрібно проводити. Можливо, тут є комплекс причин.

По-перше, як завжди, українські патріоти почали дробитися. І на президентські вибори пішов не один-єдиний фаворит — В’ячеслав Максимович Чорновіл, а кілька претендентів від тих українців, які здобували незалежність. Це певним чином дезорієнтувало людей: вони знову відчули, що українці не можуть домовлятися. Бачимо також, що дехто з тих, хто пішов — потім отримав посади в українському уряді. Один із кандидатів став першим віце-прем’єр-міністром України, одразу після виборів, наприклад.

По-друге, українці 1 грудня 1991 року, обравши незалежність від комуністичної держави, вибрали одночасно й комуніста-президента. Комуніста, який 1992 року уклав угоду з Єльциним про передачу української частини Чорноморського військово-морського флоту Російській Федерації. Президент Кравчук підписав Лісабонський меморандум, який став першим кроком до здачі Україною своєї ядерної зброї і дозволив напасти на нас, коли ми стали беззахисними. Фактично, вибір українців 1991-го заклав вектор розвитку нашої держави, а саме — переродження комуністичної партократії в умовно олігархічну державу. На жаль, українці не обрали В.Чорновола. А от поляки 1990 року обрали Леха Валенсу, свого польського Чорновола, а ми — ні! Згадайте, як жила Польща тоді, і як усе перевернулося нині.

Третя причина — це, власне, постійна робота з розколювання Народного руху і гра на відділення окремих лідерів. А першим розколом фактично було створення посткомуністичною владою так званого КНДС (Конгрес національно-демократичних сил). Варто не забувати, що частина людей (його учасники згодом розібралися в підступному намірі влади) сьогодні кається за ті вчинки, і готова (разом із Рухом) рухатися вперед.

— Відомо, що Леонід Кравчук після перемоги на виборах пропонував В’ячеславу Чорноволу прем’єрство. Чому, на вашу думку, він не погодився на цю пропозицію, адже його погляди частина українства сприймала досить радикально, і його навряд чи обрали б?    

— Дуже важливо зазначити, що позиція Чорновола не була радикальною: її такою робили. Завдяки діям тогочасних політтехнологів з’являлися сумнозвісні лозунги, на кшталт: «Спасіба Руху за розруху», розповідали, що рухівці їдять російськомовних дітей. Саме тоді як Рух — консервативна, поміркована, право-центрична сила, яка ніколи не виказувала етнічного чи мовного шовінізму. Якщо пам’ятаєте, то міський голова Одеси російськомовний єврей Едуард Гурвіц був довіреною особою В’ячеслава Чорновола.

Що стосується прем’єрства, то жодної такої пропозиції В.Чорноволу не надходило. Це міф. Його активно почали поширювати десь за рік по смерті В.Чорновола, коли комусь треба було, так би мовити, «примазатися» до всенародної слави загиблого лідера Народного руху. Я поважаю інститут президента, але саме президент Кравчук заклав той тренд, за яким сьогодні «розвивається» наша країна. Пропозиції очолити уряд лідеру Руху не було. А що було? Рух вимагав слідом за виборами президента одразу переобирати Верховну Раду. Кравчук на це не пішов. Тож у парламенті незалежної України залишилася комуністична більшість — так звана «група-239». Комуністи хоч і проголосували за Акт державної Незалежності, але в своїй суті вони залишалися комуністами і будувати незалежну, сильну, демократичну Україну вони не збиралися.

— Лавринович каже, що на початку 90-х, після обрання Кравчука, ідея розпустити парламент була, однак Чорновіл не підтримав її. Чому?

— На жаль, пан Лавринович був одним із тих, хто свого часу виступив проти В’ячеслава Максимовича. Старші «рухівці» мають певні думки про нього. Я не знайомий із паном Лавриновичем особисто, лише бачив його на ефірах. А тому, я не зможу прокоментувати ці його висловлювання...

—  «Офіційно на з’їзді Руху в грудні 1995 року було ухвалено рішення про опозицію НРУ до сформованої в Україні влади. Проте опозиція виявилася достатньо дивною. До складу Кабінету Міністрів увійшли два члени Руху, два члени Руху очолили обласні державні адміністрації». Як ви можете це прокоментувати?

— Це не зовсім так. Офіційно Рух став у опозицію до посткомуністичної влади ще на початку 1992 року, коли новообраний президент відмовився від дострокових парламентських виборів. А 1995 року Рух, залишаючись у конструктивній опозиції, надав свої кадрові пропозиції новообраному президенту України Леоніду Кучмі, який тоді задекларував курс на економічні ринкові реформи. Натомість, нових кадрів, здатних провести реформи, Кучма не мав. Тоді у владу пішли чимало молодих реформаторів. І Віктор Пинзеник, і Володимир Лановий й інші, зокрема дехто з рухівців. Частина членів партії виступала за певну співпрацю, хоча б для того, що якщо є можливість щось змінити — варто спробувати це зробити. Я не певен, чи це рішення було правильним. Однак не варто забувати про ті гарні речі, які зробили рухівські голови адміністрацій. Вони зберігали українську культуру та робили все для підтримки жителів своїх областей. 

На вашу думку, чому у вересні 1997 року, після ухвалення комітетом з питань правової політики Верховної Ради України рішення винести на розгляд парламенту питання про початок процедури імпічменту президентові, В’ячеслав Чорновіл виступив проти?

— Не потрібно паплюжити пам’ять Чорновола. Варто згадати, що В’ячеслава Максимовича вбили, коли він мав шанси вийти в другий тур, а треба було витягти Симоненка. Я впевнений, що до цього мають стосунок, напряму керовані, російські агенти.

Уперше в історії, ми зібрали 301 підпис народних депутатів, із вимогою розслідувати і покарати хоча б виконавців вбивства та фальсифікаторів тих, хто підписав акт не розчиняючи тіло, багатьох причетних. Із відомих причин ми не можемо вийти на замовника. Однак якби покарали замовників — не було б «справи Гонгадзе», а згодом — і вбивства майданівців, бо злочинці одразу знали б: за ними прийдуть, їх засудять. Я неодноразово звертався з закликами про те, що це вбивство, розслідування якого є справою честі. На 19 роковини вбивства В’ячеслава Максимовича ми вивели півтори тисячі рухівців на Банкову, адже для нас питання розслідування є вкрай важливим та актуальним.

А щодо згадуваних вами подій, то я пропоную виходити з тих конкретних обставин, які склалися саме на той момент. Нагадаю молодим читачам вашої шанованої газети, що тоді гостро стояло питання комуністичного, проросійського реваншу. І Рух захищав незалежність України та інституцію президента України, а не конкретну персоналію.

Діяльність Руху закінчилася розколом, політична сила втратила свою впливовість на той момент, чи не так?

—  Це вбивство стало основою важкого удару по НРУ, який потім розколовся на дві частини. Згодом цей розкол був частково подоланий у блоці Віктора Ющенка «Наша Україна», який утворили разом НРУ і УНП. Розкол Руху, на нашу думку, був зумовлений тогочасною владою. Була мета нейтралізувати зростаючий авторитет В.Чорновола, який міг тоді скласти суттєву конкуренцію кандидатам від влади.

2013 року більшість тих, хто в 1999 році пішов у розкол повернулися до лав Народного руху. В нас немає до них жодних претензій, тими людьми було зманіпульовано, багато представників тодішнього керівництва щиро каються...

Якщо повернутися до сучасного стану речей, то на сьогодні ми одна з 10 найбільших партій України. Ми проводимо аналіз, обговорюємо подальші плани, формування фракцій, адже маємо сотні депутатів на місцевому рівні, голів рад і територіальних громад. Нині триває підготовка до місцевих виборів і ми закликаємо українські демократичні партії до об’єднання, наприклад, «Патріот», яку очолює Микола Голомша чи «Республіканську партію», яку очолює Сергій Джердж. Сьогодні питання не стоїть у прізвищі голови партії, а в збереженні принципів та ідеалів Народного руху України, та якості людей, що входять до його лав. Рух це партія, яка має 30-річну історію, яка здобула українську незалежність.

Одним з найважливіших завдань ми вважаємо формування в людей відповідальності за власний голос. Адже колись саме українці втратили шанс і не обрали Чорновола. Не французи, не іспанці, а саме українці! Існує простий закон — «що посієш, те й пожнеш». Бо влада є дзеркалом наших рішень.

Знаєте, я був у Молодому русі в Дніпродзержинську (тепер місто Кам’янське). Мій батько був у Русі, балотувався до Дніпродзержинської міської ради. Бути «рухівцем» — це як позитивний вірус, це в нас у крові. Люди вважають себе рухівцями навіть перебуваючи інколи в лавах інших партій. Рух — це певною мірою світогляд. Дуже важливо зберігати цю проукраїнську правоцентричну філософію, адже це як ніколи актуально.