МЕНЮ

Довгий шлях боротьби

22 серпня, 2019 - 18:35
Людей, які відкидають пропагандистські міфи про українську незалежність, стає дедалі більше

«Україна ніколи не мала державності», «в 1991-му незалежність впала нам на голову», «самостійність потрібно вибороти кров’ю» — ці та інші подібні речі циркулюють в Україні протягом всіх років незалежності. Причому особливе загострення відбувається перед 24 серпня. Один з прикладів. 

«У 1991 році Україна отримала незалежність не тому, що ми втекли з в’язниці, а тому що в’язниця навколо нас звалилася. Незалежність просто звалилася нам в підставлені долоні. Ми за неї не боролися в останні два десятиліття перед розпадом Союзу так, як це робили громадяни Польщі або країн Балтії», — заявив нещодавно журналіст Павло Казарін в інтерв’ю 24tv.ua.

На слова Казаріна у ФБ відреагував журналіст та історик Вахтанг Кіпіані: «Польський досвід — так, зовсім інакший, там була мільйонночленна «Солідарність» і ще тисячі опозиційних об’єднань і режим, який ізолював лідерів на маленькі терміни, а часом просто садив під домашній арешт. А тепер подивіться на терміни, який в цей самий час давав КГБ українцям: Стус — 15 років, Лук’яненко — 15, Маринович — 12, Литвин — 15, Овсієнко — 15, Сокульський — 15, Михайло Горинь — 15 і так далі. Таких прикладів з неможливими для польських реалій термінами — сотні. І це ті, кого посадили за 8—10 років до краху совка. Балтійський досвід — теж мимо, у 1970—1980-х рр. там не було руху опору, сильнішого за український. Просто можна подивитись, скільки балтійців сиділи в таборах у 1980-х — одиниці. Але там були нації, які чітко розуміли, що вони не росіяни і які сприймали місцевих росіян і інших мігрантів як чужинців і окупантів. Тому в двох державах Балтії були ухвалені наджорсткі закони про негромадян, які не отримали права голосу. Українці боролись до останнього і сильніше за інші республіки СРСР. Проблема в насєлєнії та якості еліт».

Наступне питання, яке дискутується, 24 серпня 1991 року — це день проголошення чи все-таки відновлення незалежності? Висловитися з приводу даних тем ми запропонували нашим авторам. Які типові помилки, які стосуються Дня незалежності України?

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«У САМОМУ АКТІ 24 СЕРПНЯ ЙДЕТЬСЯ ПРО ТИСЯЧОЛІТНЮ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВНОСТІ»

Iгор ТОДОРОВ, професор Ужгородського національного університету:

— Існує поширена думка, що «незалежність нам впала на голову», проте це не так, принаймні, не зовсім так!

Як казав мій вчитель, професор Роман Лях: «Україна була приречена на незалежність!» Дійсно, події які передували прийняттю Акта про незалежність, були не кривавими. Втім, національно-визвольний рух  наприкінці 1980-х років помітно активізувався, що дозволило проголосити Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р. (за умов компартійної більшості у Верховній Раді). Так само, як в подібних деклараціях інших союзних республік, йшлося про пріоритет республіканських правових норм над загальносоюзними. Це були потужні цвяхи в труну СРСР.

У Декларації фактично вказувалося на шлях до незалежності, бо інакше як можна пояснити, що частина Радянського Союзу — тоді найбільшої ядерної надпотуги світу і лідера Організації Варшавського договору проголосила намір бути без’ядерною та нейтральною?! Навіть коли в СРСР в березні 1991 р. відбувся перший і останній референдум, в загальноукраїнському опитуванні підтримка Декларації про державний суверенітет зібрала більше прибічників, ніж збереження Радянського Союзу. Невипадково, що 16 липня в 1991 році встигли єдиний раз відсвяткувати як день незалежності! З іншого боку, дійсно багато хто не оцінив здобуття незалежності 1991 р. І фактично реальну незалежність ми захищаємо з початком російської агресії!

З історичного погляду, безумовно, варто казати про відновлення незалежності в 1991 р. У самому Акті 24 серпня йдеться про тисячолітню традицію державності. Що, до речі, віддзеркалено в Знаку Президента України (Сім його медальйонів включають княжий тризуб Володимира Великого, золотого галицького Лева, знак «Погоня» — герб Великого князівства Литовського, знак «Козак з мушкетом» — символ Української козацької держави), родовий герб Богдана Хмельницького і герб Української Народної Республіки). Четвертим універсалом УНР в 1918 році булла проголошена незалежність України. І останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди гетьмана Івана Мазепи президентові Леоніду Кравчуку 1992 р. 

Чи є ми реально незалежними?! Так, є — в юридичному, міжнародно-правовому сенсі! І це багато чого варте!

Втім, у сучасному глобалізованому світі абсолютної незалежності не може бути, і з цим слід рахуватися! 


Довгий шлях боротьби

Міфи навколо недоречності, безглуздості, незграбності незалежності розраховані на те, щоб не дати українцям сформувати стійкі форми ідентичності

Лариса ВОЛОШИНА

Напередодні Дня незалежності можна почути, що справжня незалежність України почалася не в 1991 році, а в 2014-му. Теза про те, що незалежність дісталася українцям задарма, впала з неба теж вже стала чи не частиною загальноприйнятого світосприйняття. Для когось це дійсно саме так. Але ті, хто все життя боровся проти радянського панування, пройшов табори, був дисидентом, або принаймні знав про історію української національно-визвольної боротьби проголошення Акту про незалежність України — то ніякий не подарунок. Є і такі, для кого і сьогодні незалежність України залишається під питанням. Вони вважають, що не викоренений «русский мир», або «вашингтонський обком» — все це ознаки того, що незалежність України так і не настала. Паралельно в суспільному дискурсі постійно виникають балачки про третій шлях та особливий український «світлий путь». Чому так? Нібито в одній країні живемо, всі поруч. Але сучасна Україна у кожного своя. Її історія, культура, поразки та перемоги — у кожного різні.

Проблема, звісно, не в Україні. Проблема в нас. Поки одні вмирають за свободу, жертвують, падають і підіймаються, поки тут і зараз одні люди, знаючи ціну, не здаються, іншим все падає з неба. Але вони все одно невдоволені, хочуть ще, і байдуже з чиїх рук. Одні здобувають суб’єктність, а інші не припиняють шукати собі добрих царів та щедрих панів. Насправді, із незалежністю України все гаразд. Вона проголошена 28 років тому. А от вільних духом людей, здатних на побудову незалежної держави досі обмаль. Якщо розглядати ситуацію з цієї точки зору, то суперечка про дати не має сенсу. Адже вона ґрунтується на претензіях суспільства до якості держави, яка відродилася кілька десятиліть тому. А мала б зосереджуватися на недостатньому прагненні до державотворення в масах. Тобто на нас самих. Сумніви в незалежності України є вкрай небезпечним прийомом психологічного впливу, який розмиває соціальну ідентичність українців.

На початку 2000-х в Криму День незалежності називали «днем незаможності». Таким чином насаджувався асоціативний зв’язок, що свобода означає бідність, а московське панування веде до грошовитого життя. Ви думаєте, що проросійські мешканці сходу та півдня роками плювали на українські прапори через любов до Росії? Ні. Вони очікували «кінця епохи української бідності», про яку їм розповідали десятиліттями з екранів зросійщеного телебачення. Потім, в 2014 році, ця штучно сконструйована зневага до України була конвертована у обіцянки російських пенсій, зарплат та інших нафтових дарунків в обмін на відмову від державного суверенітету. На початку цього процесу денаціоналізації був маленький пропагандистський штамп, в якому поняття волі пов’язувалося з ковбасою та рівнем ВВП на душу населення. За допомогою цього знецінюється незалежність, як фундаментальна умова для розвитку. Люди просто не розуміють, що попри те, що вільні не завжди бувають ситими, раби ніколи не бувають заможними. У них просто не може бути такого шансу. Незалежність не може бути гарантією. Вона дає можливість.

Або інший маніпулятивне вкидання — про державність, яка нібито впала з неба. Повторення тези про випадковість 1991 року вимиває з колективної свідомості українців згадки про ціну, про покоління, що боролися за власну державність. Їх нібито нема і ніколи не було. Таким чином створюється уява, що особиста звитяга мільйонів пращурів до подій сьогоднішніх не має жодного відношення. Ба більше! Мовляв, боротьба взагалі не має сенсу. Саме через це нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків виникають розмови, що державники сторічної давнини, вояки УПА, шестидесятники та й навіть Мазепа — всі вони програли. Мовляв, були б розумниками, сиділи б собі тихенько на бережку, колаборували, як всі інші, й чекали, поки воля сама впаде їм до рота. Такі промовки створюють хибні сценарії колективного виживання та дають добро на байдужість. За допомогою них формується життєва позиція «поза політикою», яка стає все більш поширеною серед українців. Але насправді, якщо добре поскребти свідків «падіння незалежності з неба», то всі вони будуть мало чим відрізнятися від імперців. Та ж зневага до боротьби, ті ж слова про меншовартість українського народу.

В соціології існує теорія, згідно якої соціальна ідентичність розуміється як суб’єктивний відповідник належності людини до певної групи. Людина сама відносить себе до того, чи іншого прошарку, тієї чи іншої історії, сама пристає до системи цінностей та ідеалів. Соціальна ідентичність буває успадкованою, тобто засвоєною від прийдешніх поколінь; сконструйованою через власний вибір та власні досягнення; амбівалентною, яка хитається з лінією партії та в будь-який момент пристає до більшості; а також конфузійною — такою, в якій уживається кілька діаметрально протилежних систем цінностей, як то: любов до віршів Ліни Костенко і серіалу «Свати» одночасно. Успадкована і досягнута ідентичності є стійкими. Амбівалентна і конфузійна свідчать про невизначеність особи. Міфи навколо недоречності, безглуздості, незграбності незалежності, що дісталася українцям задарма розраховані на те, щоб не дати критичній кількості українських громадян сформувати стійкі форми ідентичності. Росія продовжує докладати зусиль, щоб декласоване та денаціоналізоване пострадянське болото ніколи не стало нацією.

Зверхнє ставлення до довгого шляху боротьби за українську незалежність породжує малоросійських чудовиськ. При кожній ліпшій нагоді вони готові поступити «мудро», тобто: відрікатися від героїв, промовчати, встромити ножа у спину та відкрити ворота ворогу.

Для людей, що не усвідомлюють ваги і значення незалежності України, сьогоднішній опір російській агресії теж здається набридливим подразником, або черговим безглуздим вчинком незрозумілих для них одинаків. І не важливо, чи прикрашають вони себе при цьому віночками, чи демонстративно носять будьонівку. Всі вони знищують українську ідею, яка міститься в понятті «незалежність». Всі пам’ятають промову Василя Стуса на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Серед суцільного панування ворожого режиму він наважився публічно заявити про вбивство Алли Горської та про новий етап винищення української інтелігенції. Звісно, він знав, що за це його буде заарештовано, а можливо, навіть вбито. Але уявіть собі, що думали в той момент інтелігенти, які зібралися в кінотеатрі подивитися напівзаборонений фільм. «Ну, нащо він це робить? Навіщо? Ми теж проти всього цього, але ж мовчимо, не сіпаємося і не висовуємося. Через нього нас всіх зараз «заберуть куди годиться». Божевільний! Хіба не досить того, що всі ми тут? Так треба, щоб нас всіх тут ще й пересаджали?»

Україну плекали не ті, хто мовчав, а ті, хто демонстрував незламність українського духу. Хіба для таких як Василь Стус, незалежність дісталася задарма? В «падіння незалежності з неба» вірять лише ті, хто ніколи не боровся. Вони і зараз не борються. Чекають на «нове обличчя», порядну людину при владі, справедливого розподілення спільних ресурсів. І плутають громадянську позицію з голосуванням за чергову полову. Через це потенційні українські державники і досі не мають шансу прийти до влади в Україні. Їх не сприймає дезорієнтований народ, зашикують псевдоінтелігенти, цькують циніки та хами.

Тим не менш, у мене є для вас і хороша новина. Людей, які відкидають пропагандистські міфи про українську незалежність стає все більше. Рух на приєднання до коріння та інтеграцію в самоідентичність саме українських цінностей стає все потужніший. А це означає, що незалежна Україна все ближче наближається до побудови української державності. Колись вона таки дочекається вільних та незалежних нас.


То коли все ж таки народилася Україна?

У 1989—1991 роках ішлося про відродження держави і наповнення її форми реальним змістом

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Якщо за часів президентства Леоніда Кучми з усіх усюдів лунало про «нашу молоду державу», що витісняло з масової свідомості будь-які згадки про Українську Народну Республіку, Українську державу 1918 року, Західно-Українську Народну Республіку, ба, навіть про достатньо автономну УСРР часів українізації, не кажучи про більш давні форми українського державного буття, якщо за часів президентства Януковича в цілій низці впливових проурядових газет писалося буквально синім по білому: «Нашій країні — 20 років», то після Революції Гідності різноманітні ура-патріоти загаласували: «модерна українська нація народилася на Майдані!». А дехто пішов іще далі — заявив, що реальна незалежність України починається у 2014-му, бо до того була лише формальна незалежність, а справжньої держави не існувало...

Цікава картина: виходило, що поява українців зсувалася аж на кінець ХХ століття, або й на початок століття ХХІ-го (бо такий галас розпочався було й у 2004-му, але швидко стих...). Але якщо українська нація до останнього часу не існувала, хто ж тоді проголосив у 1917-му автономію, а у 1918-му незалежність УНР? Хто будував Українську державу у 1918-му? Хто зірвав плани Кремля легко провести через Україну Червону армію до Західної Європи? Хто змусив більшовиків спершу визнати незалежність України, після цього створити номінально незалежну УСРР, а потім розгорнути синхронно з НЕПом і спираючись на нього українізацію? Хто наприкінці 1942-го, коли Вермахт стояв під Сталінградом і Грозним, змусив «найкращого друга фізкультурників» не з доброї волі знову звернутися до роздмухування «українського червоного націоналізму», а наступного року надати значно ширші (бодай допіру і номінальні) права Радянській Україні? Зрештою, хто під час перебудови активно розвалював СРСР, а в 1991 році домігся відновлення незалежної України? І як «лише формально незалежна держава» змогла у середині 1990-х нейтралізувати російську «п’яту колону» в Криму та зірвати розроблені у Кремлі плани анексії півострова?

Сьогодні, втім, ми маємо не менш цікаві речі. Вже відлунало кілька концертів під назвою «З днем народження, Україно!», а ще кілька з них заплановані на 24 серпня.  Наймасштабніше телешоу з такою назвою покаже канал «Україна», а вітальні білборди та плакати «З днем народження...» вже довелося бачити в кількох місцях Києва. Ймовірно, ця парадигма — мовляв, Україна народилася у 1991 році, — стане офіційною чи напівофіційною для нової влади, як свого часу для режиму Януковича. Хоча, здається, все ж «у Зеленського» є не лише заповзяті «совки», а й достатньо освічені люди, що здатні оцінити важливість тяглості національних і державницьких традицій.

 А загалом одним із головних соціально-ідеологічних підґрунть такого підходу до «народження» Української держави та української нації є доволі витончений міф про спільну тисячолітню історію України та Росії, яка роз’єдналася чи то в ХІХ, чи то у ХХ, чи то навіть у ХХІ столітті. Зазвичай ідеться про вписаність українців у загальноросійську історію ще за давньої Русі (Ancient Russia, як пишуть західні дослідники; «древнерусская история», як пишуть на північний схід від Хутора Михайлівського). Навіть такий проникливий і наче вільний від забобонів історик та соціолог, як Арнольд Джозеф Тойнбі в перші десятиліття минулого століття віддав належне цьому міфові, закликаючи не допустити виділення українців як окремої нації з російського етносу, тому що, мовляв, у цьому разі Росія перестане бути сильною світовою державою (наче імперська місія — це запорука щастя й прогресу російського народу та всіх навколишніх народів...). Постійному відживленню цього міфу сприяють численні кафедри та центри славістики в західних університетах, які здебільшого некритично кладуть в основу свого розуміння історичних процесів на схід від Сяну й Західного Бугу оту саму «звичайну схему «руської» історії», про яку писав іще Михайло Грушевський і яка є фальшивою у своїй основі.

Навіть радянська історична наука в цьому плані була прогресивнішою і менш заміфологізованою, оскільки відносила процес початку формування українського, російського та білоруського етносів на основі «єдиної давньоруської народності» десь на XIV—XV століття. Ба більше: про державу Богдана Хмельницького й «українську радянську соціалістичну державу» теж дозволялося говорити (час появи останньої відносили на кінець 1917-го, хоча насправді має йтися про початок 1919-го...). А от сучасна російська історіографія та історична публіцистика інакше описують минуле, і їхнім впливом на політичний клас України нехтувати, як бачимо, не випадає.

Відтак, як на мене, не випадає заспокоюватися доти, допоки парадигми «нашої молодої держави», «дня народження України 24 серпня», тим більше, «народження модерної нації на Майдані» врешті-решт не зміняться більш науково адекватними та політично зрілими засадами бачення української історії та сьогодення. Адже в 1989—1991 роках ішлося про відродження держави і наповнення її форми (адже юридично Україна була, між іншим, в числі співзасновників ООН) реальним змістом, а вслід за тим — про відродження органічних форм національного розвитку та про сам цей розвиток в умовах сучасного світу з його жорсткою конкуренцією кількох проектів глобалізації. З усіх чинних на сьогодні мас-медіа «День», видається, докладає найбільше зусиль у цьому плані — але вкрай потрібна потужна підтримка інших ЗМІ, структур громадянського суспільства й наукової спільноти. «Може, найважливішим із наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе», — писав у 1954 році визначний український мислитель і поет Євген Маланюк. Що ж, завдання залишається актуальним — адже саме таке пізнання дає зброю, щоб подолати самопринизливу малоросійську парадигму «нашої молодої держави» та відновити у масовій свідомості та політичному житті самоповагу й історичну правду.


«То були тривожні дні і ночі...»

До Дня незалежності України

Сергій ЗЯТЬЄВ

19 серпня 1991 року. Українці, увімкнувши радіоприймачі і телевізори, почули й побачили балет  «Лебедине озеро» Петра Чайковського.

— Спочатку подумав, що хтось із кремлівських довгожителів віддав Богу душу, — згадує ті дні Петро Шуляк, житель Києва. — Та незабаром довідався, що через хворобу Михайла Горбачова обов’язки президента СРСР виконуватиме віце-президент Геннадій Янаєв...

Пригадую, зранку того ж дня у Москві відбулася і прес-конференція так званого ГКЧП, до якого увійшли високопоставлені партійні і радянські функціонери, що «взяли на себе відповідальність за долю країни». В Україні ж ніщо не нагадувало про заколот: функціонували у звичному режимі школи і лікарні, навчальні заклади і підприємства. 

— Після прийняття у липні 1990 року Декларації про державний суверенітет  вищим органом влади в Україні була Верховна Рада, — розповідає народний депутат 2-го скликання Роман Круцик. — Але реальних важелів, які дозволили б впливати на ситуацію, у неї не було. А органи МВС, КДБ, армія взагалі контролювалися і виконували вказівки виключно з Москви. Це прекрасно розумів тодішній голова парламенту Леонід Кравчук. Мабуть тому він і не підтримав заколотників, і не засудив, проявивши виваженість. За це згодом йому перепало на горіхи від наших демократів...

Непомітним пройшов і приїзд до Києва  генерала Валентина Варенникова, якого Янаєв уповноважив провести з українською владою «відповідну роботу»!  Але Варенников, до речі, відомий «крутим» характером, не домігся чітко вираженої підтримки української еліти.  Більш того, як згадував потім міністр оборони СРСР маршал Дмитро Язов — один із заколотників, «Варенников повернувся — за великим рахунком — ні з чим». Як би розвивались події у подальшому — важко спрогнозувати: вже наступного дня, 20 серпня, у Москві почалося «братання народу» з військовослужбовцями. Коли ж через кілька днів до Москви повернувся Михайло Горбачов — президент колишнього СРСР, стало зрозуміло: заколот провалився...

Після цього, вранці 24 серпня, під куполом Верховної Ради зібралися народні депутати. Мета — дати  оцінку останнім подіям і визначити подальший курс України. Спочатку хвилиною мовчання вони вшанували пам’ять трьох росіян, які загинули, виступивши проти заколотників у Москві. Після цього почалося засідання, яке супроводжувалося вимогами людей, що зібралися на вулиці, проголосити державний суверенітет. Проте нардепи не поспішали прислухатись до їхніх голосів, почавши обговорення подій у Москві і  звинувачуючи Леоніда Кравчука у нерішучості під час заколоту.

— Голова Верховної Ради не може приймати одноосібних рішень і видавати укази, — відповідав їм Леонід Макарович. — Якби у мене були повноваження приймати постанови або укази, я б робив це.

І запропонував надати йому право — до перших президентських виборів — ухвалювати обов’язкові до виконання рішення без узгодження з парламентом та його президією. До обговорення рішень, що їх мав ухвалити парламент, Рада приступила аж увечері. Головне — проголошення державного суверенітету України. Сумнівів, що воно  відбудеться і його підтримають навіть комуністи, як згадують тодішні депутати,  не було.

— Ситуація була дуже гострою — здавалось, що ось-ось вона вибухне, — згадує ті події Володимир Яворівський, який був безпосереднім учасником тих подій. — Суспільство було налаштовано проти комуністів і вони розуміли, що в разі відмови голосувати за незалежність наслідки можуть бути непередбачувані. І їм не залишалося нічого іншого, як віддати свої голоси за Українську державу.

Депутати мали кілька проектів акту проголошення незалежності України. Наприклад, Левко Лук’яненко, у своєму проекті наполягав на формулюванні «відновлення державності України», а Дмитро Павличко — на «проголошенні незалежності».

— Ми розраховували на те, що якщо не пройде одна версія, поставимо на голосування іншу, а тоді ще іншу. Зрештою, потім нам просто довелося об’єднати їх в один документ, — продовжує  Володимир Яворівський. — Правда, окремі депутати вимагали голосувати за акт проголошення незалежності лише в пакеті з постановою про декомунізацію.

Однак шансів на те, щоб ухвалити рішення про призупинення діяльності Компартії України, в залі не було — навіть незважаючи на те, що прямо під час засідання заяви про вихід з партії написали 20 парламентарів. Того дня Рада змогла лише припинити діяльність парткомів у органах прокуратури, міліції, КДБ та «інших державних установ та організацій». Рішення про призупинення діяльності КПУ було ухвалено  лише наступного дня — після того, як Президія парламенту  отримала  документи про участь партійних органів у путчі.

Після довготривалих дебатів на розгляд народних депутатів було винесено проект постанови, яка передбачала проголошення незалежності України. Зробити це депутатів досить емоційно закликав і Леонід Крачук. З ним абсолютні більшість присутніх погодилася. Як згадував з часом Леонід Макарович, підтримали його і ті, на кого він менш за все сподівався...

Врешті решт після емоційних дебатів голова Верховної Ради Леонід Кравчук зачитав Акт проголошення незалежності України, поставивши його на голосування. Коли на табло висвітлилася цифра «321», зала вибухнула бурхливими оплесками, депутати, не приховуючи емоцій, що зашкалювали, почали обніматись і цілуватись. А один з них, Валерій Івасюк, звернувся до сесійної зали з такими словами:

— Шановна суверенна Верховна Радо! Шановний голово! Шановні бандерівці! Чому бандерівці? Бо ще півроку тому в цьому залі тих, хто закликав до незалежної України, називали бандерівцями! Але я вітаю усіх вас з цією знаменною подією...

Того ж дня парламентарі прийняли рішення про створення власних Збройних Сил і міністерства оборони. А ще — націоналізували усі підприємства союзного підпорядкування, доручили Кабінету міністрів, а Нацбанку та комісіям Ради — приступити до створення власної грошової одиниці.

Наостанок         В’ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також підняти національний прапор над куполом парламенту. Але, зважаючи на реакцію зали, Кравчук ухвалив не перше у цей день соломонове рішення: прапор, який побував на московських барикадах, до залу внести, однак червоно-блакитний над куполом не міняти, доки не «внесемо до Конституції зміни про символіку».

Деякі депутати, окрилені такою результативністю сесійного дня, пробували винести на обговорення нові питання — про розслідування злочинної діяльності осіб, що співпрацювали з ГКЧП та про долю найвідомішого політв’язня тогочасної України Степана Хмари, — однак останнє слово залишилося за Кравчуком.

— Не можна за один день все вирішити... Бажаю вам творчих успіхів, —  сказав він і закрив це історичне засідання.

Після цього депутати  зібралися біля трибуни та заспівали гімн Українських січових стрільців «Ой, у лузі червона калина». Мітингувальники, що продовжували залишатись під парламентом,теж підхопили цю пісню...

Так завершився у Верховній Раді України день 24 серпня 1991 року — день, з якого починався відлік новітньої історії суверенної Української держави.  Але до цього дня Україна йшла віками, втративши мільйони своїх синів і доньок.