Національне кіно, національна гордість і національні злидні

Писати про черговий скандал довкола кіностудії імені Олександра Довженка — справа глибоко невдячна. Вибухають вони з більшою чи меншою регулярністю, розколюють кінематографічну спільноту до крайності, доволі швидко затухають і забуваються без будь-яких наслідків.

Причина для галасу цього разу — Міністерство економічного розвитку і торгівлі (МЕРТ) включило  студію до переліку об’єктів державної власності, які підлягають приватизації протягом 2017 — 2020 років, разом  із Національним цирком України (і ще шістьма українськими держцирками), Українською студією хронікально-документальних фільмів, Українською кіностудією анімаційних фільмів. Усього цей список налічує 893 держпідприємства, а згодом їхня кількість сягне близько 4000. Стратегія цієї хвилі приватизації розроблена у форматі так званого «тріажу»  — це термін у менеджменті, застосовуваний для процесу вибору завдань для виконання в ситуаціях, коли виконати всі завдання водночас неможливо. У цьому випадку (за принципом медичного сортування, котре теж називається «тріаж») вибираються тільки найважливіші завдання, в яких є шанс бути завершеними.

І хоча, як запевняють у МЕРТі, список має рекомендаційний характер, спалах обурення не змусив на себе чекати. Переважна частина контраргументів ґрунтується на одній, скоріше емоційній, аніж раціональній тезі: кіностудія імені Довженка — це національний спадок, віддати її в приватні руки означає її знищити, тим паче тут ще й треба змінити законодавство, оскільки всі об’єкти культури зі статусом «національний» продажу не підлягають.

Хотілося б погодитися. Але...

Кіностудія — виробничий комплекс, де створюються фільми. Менш банальне, але очевидне — Національна студія імені Довженка засновувалася в сталінський час як фабрика кінопропаганди. І цю функцію вона чудово виконувала. Звісно, там створено не одну видатну картину. Та все ж пропаганда лишалася мотивом і метою, головним замовником виступала тоталітарна комуністична держава, а окремі винятки підтверджували правило. І, що важливо, сама структура управління, економіка київської «кінофабрики» були вибудовані відповідно.

Після 1991-го повноцінний  ринок настав не одразу. Але що більше утверджувалася вільна економіка, то зрозумілішим ставало, що студія Довженка в тому вигляді, в якому вона є, новим реаліям не відповідає.

Найкраще це помітно по кількості фільмів, які там виробляють. Сильно впавши в середині 1990-х, вона лишається вкрай низькою. Рекорд був встановлено 2008 року — п’ять стрічок. Зазвичай же виходять по одній-дві картини, а  2001-го, 2010-го, 201-го, 2016-го студія взагалі не завершила жодного повнометражного проекту. Це при тому, що в останні роки на екрани щомісяця виходять нові українські фільми. Отакий парадокс: наші режисери і продюсери не хочуть чи не мають змоги працювати на, нагадаю, головній кіностудії країни.

Давайте будемо відверті: студія давно перетворилася на пам’ятник самій собі. На напіввіртуальний зал слави. Виробнича база зношена, більшість фахівців розійшлася по приватних кіно— і телекомпаніях, ціни на послуги завищені, дуже багато бюрократії й непрозорих схем. Були спроби відродити формат кінофабрики, але це призвело до того, що на проспекті Перемоги, 44 з’явилося конвеєрне виробництво російських серіалів, оплачуваних «чорним налом».

Наша держава справді володіє  тисячами підприємств. І працюють вони неефективно. Питання масштабної приватизації назріло й перезріло, а в рамках існуючого статусу не видно жодної можливості зробити студію центром кіновиробництва: для цього в держави просто немає коштів.

Тому — так, приватизація в даному випадку здається єдино можливим рішенням. Приклади — під боком: всі наші східноєвропейські сусіди успішно продали своїх соціалістичних кіномонстрів і на брак фільмів не скаржаться. Так, знамениту «Баррандов» у Чехії приватизували негайно після падіння диктатури, 1989 року. Нині «Баррандов» інакше ніж «Європейським Голлівудом» не називають — вони випускають десятки чеських і західних продукцій, регулярно отримуючи премії калібру «Оскара». Не бачу жодних причин, чому ми не можемо досягти аналогічного рівня. Ми нічим не гірші за чехів.

Пишатися треба не минулим, а тим, що є тут і зараз. А тут і зараз у нас злидні та розвал. І заклинаннями про національну гордість справі не поможеш. Тож буде вкрай прикро, якщо ініціатори приватизації відмовляться від оголошених намірів.