МЕНЮ

Еліта і війна

Лариса ІВШИНА, Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
6 грудня, 2018 - 18:45
1938 — 1940: від Мюнхенської угоди до «Битви за Британію»

30 вересня 1938 року. Кілька годин минуло після укладення угоди в Мюнхені, внаслідок якої, за згоди тодішніх лідерів західних демократій у особі Невілла Чемберлена та Едуарда Деладьє, Чехословаччину було розчленовано й фактично видано на поталу Гітлеру. Прем’єр Чемберлен, стоячи біля трапа літака після повернення до Лондона, показав на камери текст угоди й урочисто промовив: «Я привіз вам мир для цілого покоління, для нашої епохи!».

5 жовтня мюнхенський документ розглядався в британському парламенті. Міністр закордонних справ в уряді Чемберлена, лорд Едвард Галіфакс, він же — граф Вуд, він же — барон Ірвін, віце-король Індії в 1925 — 1931 рр. (уславився тим, що ув’язнив Махатму Ганді й вдався до жорстких репресій щодо індійського визвольного руху), вийшов на трибуну й звернувся до депутатів із несподівано короткою промовою. Він, зокрема, сказав: «Я цілком і повністю підтримую політику прем’єр-міністра. Навіть якщо його мирні спроби ні до чого не приведуть і розпочнеться війна, то й цього разу моральна правота буде на боці Британії!». То був справжній аристократ — холодний і зверхній у спілкуванні, на запитання невістки — як краще його «по сімейному» називати він спокійно відказав: лорд Галіфакс...

На цьому ж засіданні виступив один із відомих, але, на думку багатьох, уже «малоперспективний» (йому було тоді 64 роки) депутатів від опозиції — Вінстон Леонард Спенсер Черчілль, спадковий герцог Мальборо, теж, як і Галіфакс, аристократ із 500-літнім родоводом. Ось що, зокрема, він заявив: «Наш уряд запевняє нас, що здобув мир для цілого покоління. Насправді реальність дещо інша: уряд, обираючи між ганьбою та війною, обрав ганьбу, але дуже скоро отримає і війну... Чи може мир, добра воля й довіра ґрунтуватися на покорі злу, яке спирається на силу? Ось — питання питань. Це питання можна й значно розширити: чи вдавалося колись людству здобути будь-які блага, досягнути будь-якого прогресу шляхом підпорядкування організованому й продуманому насильству? Згадуючи тривалу історію народів, ми навпаки бачимо, що їхня сила базувалася на дусі опору тиранії та несправедливості, особливо коли зло спиралось на силу, що здавалась нездоланною!».

Трагедією було те, що тоді, 5 жовтня 1938 року, позицію Черчілля підтримало лише 117 депутатів із 520 — і Мюнхенська угода було схвалено. Переміг підхід лорда Едварда Галіфакса, якого недарма тоді називали «Князь миротворців».

Оця вельми драматична колізія дозволяє розглянути й проаналізувати дуже злободенну й дражливу тему: «про «Черчіллів» і «Галіфаксів». Ясна річ, розглянути не тільки і не стільки задля цікавого сюжету з історії ХХ століття — заради належної точності в орієнтації серед військових спалахів сьогодення. Тему цю можна сформулювати й так: «Еліта і війна: вимоги, готовність, світогляд». Отже, поговоримо про це.

Лорд Галіфакс і герцог Черчілль (Мальборо) обидва були учасниками Першої світової війни, обидва понад усе ставили інтереси Британської імперії. Але між ними пролягав дуже жорсткий духовний, інтелектуальний й світоглядний водорозділ. Якщо Черчілль з усією ясністю заявляв: «Ми захищаємо нашу цивілізацію, нашу свободу, захищаємо те, що Кіплінг називав «правом жити за законом, не залежачи від будь-чиєї волі», захищаємо проти тьми Середньовіччя, расових гонінь, утисків свободи слова, проти уявлення про громадянина як найпростішої, бездушної частинки держави, проти культу війни, коли малим дітям навіюють уявлення про радість, вигоди завоювань та агресії. Чи може тут бути компроміс?» (з радіо звернення до громадян США 16 жовтня 1938 року) — то лорд Галіфакс навпаки вважав компроміс із Гітлером «на прагматичній основі» цілком можливим. І докладав до цього зусиль.

•  По-перше, хочете, щоб з’явився Черчілль (або той, хто бодай віддалено нагадує його) — ніколи (ніколи!) не голосуйте за Галіфаксів.

•  По-друге. Історія наших перемог (поки що, на жаль, не таких численних, як хотілося б), і перемог британців свідчить: ми долаємо ворога тоді, і тільки тоді, коли еліта і народ єдині.

•  І по-третє. Черчілль — це насамперед глибоке державницьке стратегічне мислення. Хто наділений таким мисленням — той і є еліта. А винятково важливою складовою цього мислення є повага до честі (особистої і цілої держави), розуміння ваги поняття «честь» у суспільстві й відраза до гасел про «мир», «компроміси» а-ля Галіфакс, які означають капітуляцію. І нічого більше.

Ще в листопаді 1937 року Галіфакс, який тоді був головою Палати Лордів, переконав Чемберлена: йому необхідно особисто зустрітись з фюрером, і компроміс буде знайдено. Зважили й на пристойне «прикриття»: якраз у листопаді в Німеччині проводилась Всесвітня мисливська виставка, і лорд прибув туди як «головний мисливський магістр Йоркшира» — звісно, в жодному разі не як політик... Гітлер не хотів зустрічі — бо мав відразу до «приватних контактів із дипломатами, яким він не довіряв», але Герінг умовив його. Було домовлено, що лорд Галіфакс відвідає Бергоф, резиденцію фюрера в альпійських горах. Преса «галасувала», але Форін Офіс (британське МЗС) запевнило, що то буде винятково приватний захід.

19 листопада 1937 року (до аншлюсу Австрії залишалося півроку, до Мюнхена — майже рік, до початку Другої світової війни — менше двох років) лорд пізно ввечері дістався, нарешті, до резиденції Гітлера. Через багато років він згадував: «Коли я подивився з вікна автомобіля, на рівні очей я побачив посеред чисто прибраної дороги — пару ніг на сходах, одягнених у чорні брюки й взутих у мисливські чоботи. Я вирішив, що то був лакей, який вийшов, щоб зустріти мене, проте почув голос Нейрата, голови МЗС Німеччини, який нервово шепотів мені на вухо: «Це ж фюрер! Фюрер...». Я все зрозумів. Гітлер ввічливо привітався й провів мене до дому». Дорогою Галіфакс весело й невимушено розповів Гітлеру, що він подумав, ніби його зустрічав лакей. Усмішка на обличчі фюрера миттєво згасла — гострий, злобний погляд ...

Але сторони, нарешті, почали ділові розмови. Галіфакс розпочав зі спогадів про своє минуле й заходився нарікати на Ганді, з яким «йому в Індії було дуже важко». Фюрер, без натяку на усмішку, рекомендував розстріляти Ганді й кілька сотень його поплічників, якщо треба буде — стратити й більше, допоки не настане спокій... (Потім у звіті Чемберлену Галіфакс напише про те, що Гітлер чимось нагадав йому Ганді: такий дивакуватий, такий відданий своїй ідеї фанатик, і теж, як і Ганді, націоналіст...). Потім перейшли на глобальні теми. Гітлер зауважив: його цікавить визнання Німеччини великою державою, що має означати й перегляд територій та кордонів. Галіфакса не залишало відчуття, що він спілкується з людиною «зовсім іншої формації». Однак він був, як і раніше, переконаний: з Гітлером треба домовлятися, інакше — війна. Лорд заявив дослівно таке: «Я та інші члени британського уряду усвідомлюємо, що фюрер багато чого досяг не лише в самій Німеччині, а й у результаті знищення комунізму в своїй країні він блокував шлях останньому в Західну Європу, і тому Німеччина по праву може вважатися бастіоном Заходу проти більшовизму». Але з конкретних проблем не домовились: Галіфакс висловив готовність піти на поступки німцям у питаннях колоній, проте фюрер дав чітко зрозуміти : його цікавить не Африка й не Азія, а території у Східній та Центральній Європі, насамперед Австрія та Чехословаччина («знущанням над судетськими німцями я покладу край»). Галіфакс не заперечив ні слова проти «знущань»...

Усе ж таки лорд Галіфакс дійшов висновку: з Гітлером, хоч він і «екстравагантно поводиться», можна мати справу. Чемберлен, якому лорд розповів про візит, був сповнений оптимізму: «Відвідання Німеччини було, на мою думку, дуже успішним і створило атмосферу , в якій стало можливим обговорювати з німцями прагматичні питання... Я бачу доволі ясно ті напрями, в яких ми маємо рухатись... Усе одно перешкоди не такі вже й нездоланні, особливо якщо преса і Палата громад утримаються від глузувань з Гітлера... Атмосфера в Берліні прояснилась, і навіть Геббельс обіцяв бути «хорошим хлопчиком у майбутньому». Так говорив британський прем’єр 25 листопада 1937 року в колі наближених осіб (уже тоді всім стало зрозумілим, що гарантії, щодо Чехословаччини Лондоном дотримані не будуть). Але Чемберлен не знав, які наслідки такуа політика матиме для лорда Галіфакса і для нього самого...

Хтозна, чи встояла б Британія проти безжалісного ворога, якому з вересня 1939 року вона офіційно оголосила війну (але до травня наступного року то була, здебільшого «дивна війна» — термін не радянського, а французького походження), якби уряд не очолив 10 травня 1940 року, в момент навали нацистів у Францію, Бельгію та Нідерланди, саме Черчілль. І головне — якби увесь британський народ не став би тоді «колективним Черчіллем», готовим підтримати, «підперти» лідера й стати на захист Вітчизни (згадаймо епізод з фільму «Найтемніші часи», вигаданий, але цілком правдоподібний: Черчілль, їдучи в метро, запитує громадян: чи варто нам битися до останнього з Гітлером? Може, краще укласти зовсім не почесний, на умовах німців, але все ж таки мир? Відповідь людей була абсолютно однозначною.)

Така підтримка завжди надихає справжнього державного діяча. Ось фрагменти з промов Черчілля в парламенті (травень-вересень 1940 р., доба славнозвісної «Битви за Британію»): «Я не можу обіцяти вам нічого, окрім тяжкої праці, крові і сліз... Якщо агресор вторгнеться в Британію, він не знайде народу, який покірно схилився перед ним, як це сталося, на жаль, з іншими країнами. Ми захищатимемо кожне містечко, маєток, кожне велике місто. Лише одна громада Лондона в боротьбі за кожну вулицю легко поглине цілу ворожу армію; ми радше допустимо, щоб Лондон перетворився на груду руїн та попелу, аніж щоб він став боягузливим і заляканим рабом. Я зобов’язаний заявити про це, бо необхідно сповістити народ про наші наміри й дати йому впевненість».

Найкращі люди Британії, її еліта (не лише в соціальному, а й у духовному сенсі) були з народом, розділяли його долю. Це доводить історія. Черчілль, який просто під час бомбувань ходив руїнами столиці; королівське подружжя, яке відмовилось залишати Лондон, попри смертельну небезпеку; нарешті, нинішня королева Єлизавета ІІ, яка тоді, ще підлітком, теж боронила місто, була військовослужбовцем — ось яскраві приклади. Й ще Черчілля зміцнювала думка, висловлена ним 1938 року: «Ви бачите перед собою цих диктаторів на своїх п’єдесталах, оточених багнетами своїх солдатів та кийками своїх поліцейських. Із усіх боків їх охороняють маси озброєних людей, гармат, літаків тощо; вони вихваляються перед цілим світом, але в їхніх серцях ховається невимовний страх. Вони бояться слів і думок; слова, виголошені всередині країни, думки, що висловлені за межами держави — все це сильніше, коли це заборонено — страхають їх. Варто лише крихітному «мишенятку» ідеї пробратися в їхню кімнату, як наймогутніші володарі відчувають панічний страх. Вони роблять відчайдушні спроби заборонити думки й слова; вони бояться людської думки». Хіба застаріли ці слова за 80 років?

Який стосунок має все сказане до України, яка зараз воює, відбиваючи російську агресію? Доволі прямий. Путін — не Гітлер (хоча б тому, що в фюрера не було ядерної зброї, якою кремлівський диктатор тримає в напрузі увесь світ); на Заході зараз і близько немає Черчілля, і це величезна біда. Але ось що нам необхідно зважати. По-перше, хочете, щоб з’явився Черчілль (або той, хто бодай віддалено нагадує його) — ніколи (ніколи!) не голосуйте за «Галіфаксів». По-друге. Історія наших перемог (поки що, на жаль, не таких численних, як хотілося б), і перемог британців свідчить: ми долаємо ворога тоді, і тільки тоді, коли еліта і народ єдині. І по-третє. Черчілль — це насамперед глибоке державницьке стратегічне мислення. Хто наділений таким мисленням — той і є еліта. А винятково важливою складовою цього мислення є повага до честі (особистої і цілої держави), розуміння ваги поняття «честь» у суспільстві й відраза до гасел про «мир», «компроміси» а-ля Галіфакс, які означають капітуляцію. І нічого більше.