МЕНЮ

Упізнані скарби Софії

Тимур БОБРОВСЬКИЙ, археолог Національного заповідника «Софія Київська»
25 червня, 2020 - 20:11
Доказова база незаконного вивезення коштовностей з України в Росію поповнилася новими свідченнями

Софія Київська та Києво-Печерська лавра — дві скарбниці України, передусім у духовному значенні. Не менш цінними є реальні скарби, котрі зберігаються в обох пам’ятках. На жаль, частину коштовностей, котрі по праву належать Україні, було вивезено до Росії. Більшовицька влада привласнювала тодішнє церковне майно на потреби «батьківщини». Після розпаду союзу повертати добровільно вивезені з України цінності ніхто не збирався. Зараз українська влада дещо пасивно працює над поверненням національної спадщини додому, а приводів для цього дедалі більшає.

Нещодавно з’явилася інформація від науковців про ідентифіковані експонати з ризниці Софійського собору в Державному історичному музеї Росії. Понад півсотні срібних та золотих виробів зараз перебувають у Москві, а мали би бути в Києві. Для Міністерства культури та інформаційної політики відкриття вчених мали б стати приводом для детальних розслідувань та початку процесу репатріації вивезених експонатів. Натомість — тиша.

Бракує політичної волі — про це незалежно один від одного написали «Дню» історик Тетяна Євсеєва та археолог Тимур Бобровський у своїх матеріалах про вивезення скарбів із Софії Київської та Лаври до Москви. Пропонуємо читачам обидва тексти. Тетяна Євсеєва описує в деталях процес вивезення коштовностей з України у 1920 — 1930-х роках. Тимур Бобровський ділиться результатами ідентифікації предметів із Софійської ризниці — учений зіставив архівні фото зі світлинами експонатів у московському музеї.


На основі архівних фото

Учений розпізнав понад півсотні предметів із Києво-Софійського собору, які зараз експонуються в московському музеї

Днями науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська» Тимур Бобровський поділився у Фейсбуці результатами своєї наукової розвідки: церковні речі із золота, срібла та коштовного каміння, котрі свого часу прикрашали ризницю Софійського собору і багато років вважалися назавжди втраченими, насправді цілі та неушкоджені. Щоправда, знаходяться у Державному історичному музеї Російської Федерації. Із дозволу Тимура Бобровського «День» публікує його розповідь про «еміграцію» церковних коштовностей та докази їхньої приналежності Україні.

ДОСЛІДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ПОЛЮШКА

...Я знайшов скарб із 57 дорогоцінних предметів. Надзвичайно коштовний та майже несподіваний (найчастіше так і буває зі скарбами). Безцінний для української історії, з визначним провенансом (що не дуже характерно для скарбів). За два дні безперервного «сидіння» у мережі (а це зовсім непритаманно скарбошукацтву), користуючись матеріалами Григорія Полюшка, якому особлива шана за його наукові розвідки (архівні чорно-білі фото 1930-х рр.), віднайдені коштовності — на світлинах.

Це переважно церковні речі з ризниць Софійського і Успенського соборів міста Києва, виготовлені із золота, срібла та коштовного каміння. Більшість із них раніше вважалися безповоротно втраченими. Та з’ясувалося, що вони збереглися. На жаль, не у нас, — у фондах Державного історичного музею Російської Федерації, у Москві. Але збереглися. Не знищені. І це дуже тішить.

Маю надію, що «моя» знахідка стане у нагоді усім, хто не байдужий до української спадщини. І, схоже, «там» ще чимало подібних скарбів.

Передісторія. У 2001 році Григорій Полюшко видав монографію «Втрачені скарби лаврського музею», де оприлюднив каталог коштовних речей, які у 1930-х рр. були вилучені з Києво-Печерського музею-заповідника (тоді — Всеукраїнського музейного містечка) до Держхрану СРСР. Ці речі були представлені переважно богослужбовими предметами, реквізованими у 1920-х рр. з ризниць Софійського та Успенського соборів міста Києва, перетворених на музеї з встановленням в Україні радянської влади. До Держхрану з музеїв коштовні речі вилучалися під приводом «надійного збереження». Але раптом з’ясувалося, що на початку 1940-х рр. більшість із них зникла у нетрях державних банківських установ, і лише окремі предмети пізніше «спливли» у фондах музеїв Москви та Ленінграда.

Григорію Полюшку вдалося визначити, що 11 предметів зі 119, описаних ним у каталозі, опинилися у московському Державному історичному музеї. Намагання дослідника встановити обставини їхнього надходження до музею та запити від лаврського заповідника ще у 1999-2000 рр. звелися до такої офіційної відповіді: «...существующая в Государственном Историческом музее учетная документация не содержит информации про поступление экспонатов из Киево-Печерской Лавры» (цит. за Г. Полюшко).

Григорій Полюшко вважав, що кілька десятків предметів з його каталогу можуть, зрештою, виявитися експонатами московського музею. Але з’ясувалося, що цей музей є «недооціненим».

57 «КИЇВСЬКИХ РЕЧЕЙ»

Нещодавно Дмитро Вортман опублікував посилання на сайт Державного історичного музею РФ, де викладено оцифровані експонати музею — всього заявлено понад 900 тисяч одиниць (https:// catalog. shm.ru/ entity/ OBJECT). Зачепившись за таку можливість, я спробував перевірити колекцію на наявність предметів київського походження, використавши для цього світлини вилучених з лаврського заповідника речей початку 1930-х рр. (опубліковані у «каталозі Полюшка»).

Зі 119 предметів, наведених у каталозі за даними 1930-х рр., мені серед матеріалів зазначеного сайту вдалося ідентифікувати 57 «київських» речей, з яких щонайменше чотири десятки вважалися втраченими назавжди. Із 57 київських експонатів у московському історичному музеї 13 походять з ризниці Софії Київської. Вони є досить показовими для усієї колекції коштовностей і дозволяють зрозуміти їхню матеріальну, історичну та культурну цінність.

Нагадаю, ці речі у 1920-х роках після припинення богослужіння у Софії Київській були переміщені до новоствореної державної музейної установи — Всеукраїнського музейного містечка (нині — Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник) на території Києво-Печерської лаври.

Близько 1933 року їх вилучили з музею до київського банківського відділення Держхрану (нібито «на зберігання»), але згодом директивно переміщено до московського відділення, звідки у 1940-1941 роках вони опинилися у фондах московського історичного музею. Схоже, під час переміщення речі втратили супровідну документацію, що свідчила про їхнє походження з київських соборних ризниць та лаврського заповідника.

ЗОЛОТІ МИТРА, ДИСКОС ТА ЛЖИЦЯ

Серед 13 ідентифікованих софійських предметів у цій колекції найдавнішими є три коштовності, які походять з одного комплексу речей кінця XVII століття: золота митра, золотий дискос та золота лжиця.

Митра — головний убір, який архієреї вдягають під час богослужіння, а дискос (блюдо) та лжиця (ложка) є предметами літургійного посуду. Усі три зазначені речі були виготовлені у 1685-1686 роках на замовлення російських царів Івана і Петра Олексійовичів, їх сестри — царівни Софії та подаровані ними Гедеону Святополк-Четвертинському на честь його посвячення у сан київського митрополита.

Митру було виконано з чистого золота вагою 1,7 кг і прикрашено яхонтами, смарагдами, діамантами та фініфтяними медальйонами. Дискос і лжицю, які також були виконані з золота, прикрашали різнобарвні фініфті. Відомо, що царський подарунок митрополиту Гедеону був набагато більшим, до його складу також входили досі не віднайдені золоті потир (чаша для причастя), звіздиця (хрестоподібна конструкція для накривання дискоса), срібнопозолочений ківш «для теплоти» (розведення літургійного вина водою), розшитий перлами сакос з алтабасу (верхній архієрейський богослужбовий одяг), прикрашена яхонтами і діамантами палиця (ромбовидна ткана прикраса, яку носять церковні ієрархи) та срібний з позолотою столовий сервіз.

Цей царський дарунок мав свій ідеологічний підтекст: луцький єпископ Гедеон був чи не єдиним з українських церковних ієрархів, хто зголосився «вивести» київську митрополію з під управління константинопольського патріарха та підпорядкувати її патріарху московському. Власне, саме з 1686 р. розпочалася 300-річна історія залежності української церкви від російської, а, відтак, і довгий шлях до відновлення історичної справедливості, що, як бачимо, стало можливим лише у наші дні. Відповідно, предмети зазначеного царського «подарунку» є безцінними свідченнями події, яка виявилася визначальною для кількох століть історії української церкви.

ДАРУНКИ СОФІЙСЬКОМУ СОБОРУ

До XVIII століття з означених предметів софійської ризниці належать три речі, пожертвувані Софійському собору різними особами. Тут ми маємо золоту причасну чашу (потир), який, як вважають, був пожертвою до софійської ризниці від українського гетьмана Івана Мазепи. Чашу висотою понад 30 см та вагою майже 1,5 кг прикрашають срібні накладки та шість фініфтяних медальйонів, один з яких має зображення софійської храмової ікони «Свята Софія — Премудрість Божа». Відомо, що, окрім потира, до складу гетьманської пожертви входив ще й золотий дискос, але його дотепер віднайти не вдалося.

Цікавими також є дві митри середини XVIII ст., що були виготовлені з парчі та оксамиту, розшиті перлами і прикрашені фініфтевими медальйонами, золотими розетками, коштовним камінням. З цих двох митр вдалося розшукати лише одну, але достатньо звернути увагу на її навершний хрестик, аби зрозуміти, що між 1930-ми роками та сьогоденням відбулася реставрація, під час якої хрестик замінили. Причому для заміни використали той, який був у комплекті іншої митри, тож можна не сумніватися, що вона також «переховується» у фондах московського музею, хоча у сучасному каталозі її досі не відображено. Між іншим, цю митру було виготовлено для софійської ризниці у 1756 році на замовлення вдови українського гетьмана Івана Скоропадського Анастасії. Її прикрашали вісім фініфтевих медальйонів із зображеннями різних святих, шістнадцять золотих декоративних розеток, а також 29 смарагдів, 121 рубін та велика кількість перлин.

Нарешті, сім предметів, що походять з ризниці Софії Київської, датуються початком ХІХ століття. Вони складають цілісний комплекс срібнопозолоченого літургійного посуду, виконаного у 1814-1815 роках на замовлення російського імператора Олександра І. Набір зберігся майже повністю, за винятком двох копій — спеціальних ножів, якими під час літургії священник розтинає просфори. До його складу входить потир, дискос зі встановленою на ньому звіздицею, лжиця, тарілки для просфор та антидору та ківш «для теплоти».

Усі ці речі були виготовлені відомим паризьким майстром Мартіном-Гійомом Бьєннaе (Брієнне) за ескізами французького художника Шарля Персьє. Очевидно, цей набір був замовлений у Франції та у 1815 р. подарований російським царем київському митрополиту Серапіону Александровському на честь перемоги над Наполеоном у війні 1812-1815 рр. Подарунок митрополит Серапіон отримав разом з орденом св. Апостола Андрія, ймовірно, на відзнаку особистого внеску у перемогу — організацію матеріальної та гуманітарної допомоги російській армії під час війни. У 1816 році для зберігання подарованих Олександром І літургійних предметів та інших особистих цінностей митрополита Серапіона у Софії Київській були виготовлені спеціальні ризничі шафи, які нині знаходяться у фондах Національного заповідника «Софія Київська».

Сподіваюся, колись матимемо нагоду побачити  ці скарби в Україні. Усі юридичні підстави для цього є, була б воля до того української влади. На мою думку, дуже важливо зібрати усе до купи, розкласти по полицях та оприлюднити походження цих предметів. Щоб було зрозуміло, звідки воно взялося і куди, зрештою, поділося, в який спосіб набувалося і яким чином викрадалося. А ще ось для чого: якщо московські колеги цього справді не знають, як вони свого часу інформували Григорія Полюшка, то відтепер знатимуть, що у кожної з позначених речей є провенанс і своя цікава історія. А якщо раптом їм це все було відомо, але для чогось приховувалося, то принаймні хай знатимуть, що і ми тепер «в курсі», де ховаються наші «загублені скарби».