МЕНЮ

«Гра» на випередження

Олена БЕРЕЖНЮК
26 лютого, 2020 - 10:32
Чи готова Україна до епідеміологічної загрози?

Минулого тижня евакуація та карантинні заходи для людей, яких повернули з Уханю, буквально збурили всю країну та водночас показали — випробування коронавірусом наша влада вже не пройшла. Поки ризик був лише примарним, та що буде, якщо інфекція таки потрапить на нашу територію?

Про необхідність евакуації громадян, що перебувають у епіцентрі поширення коронавірусу, в уряді заговорили ще на початку лютого, але дату вильоту постійно переносили, мотивуючи це тим, що не можуть гарантувати належний рівень епідеміологічної безпеки. Врешті, до самого приземлення літака з Уханю в Харкові не було точно відомо, де евакуйованим влаштують карантин і чи є там належні умови. Не готовими виявилися як санаторії, так і інформаційне поле. Місцеві громади заполонив страх та агресія, а влада не змогла ні розрядити ситуацію, ні оперативно взяти протест під контроль. Усе це чітко продемонструвало: до ймовірних біологічних загроз держава не готова, ні фізично, ні законодавчо, ні інформаційно. Чого саме нам не вистачає та чому систему захисту населення варто розробляти тоді, коли віруси ще за порогом? Про це ексклюзивно для «Дня» розповів ексрадник міністра з надзвичайних ситуацій України Костянтин ГРИНЧУК.

— Костянтине, на вашу думку, чи є ймовірність того, що ми можемо зіткнутися з біологічними загрозами, чи повинні ми вчитися їм протистояти?

— Надзвичайні ситуації різного роду останнім часом для нас стали звичними. Ось нещодавно пройшла хвиля резонансних пожеж. І лише після цього держава почала розуміти, що загрози різного роду існують. Зараз, наприклад, Президент Зеленський розпорядився розробити закон, який має посилити відповідальність за недотримання норм безпеки. Але взагалі, цього замало. Для ефективної системи цивільного захисту має бути цілий комплекс заходів. Давайте дивитися на речі реально: коронавірус принципово відрізняється від загроз, які раніше в нас були. Його порівнюють з пташиним грипом, вірусом Ебола, але це не зовсім правильно. Головна його відмінність у тому, що одна людина здатна в десятки разів швидше заразити тих, хто навколо. Якщо поглянути на коронавірус з позиції безпеки держави, то його цілком можна сприймати як біологічну загрозу, що належить до окремої групи загроз і має свій алгоритм реакції. До таких ризиків ми повинні бути готовими не лише через коронавірус. Нагадаю, що вже шість років наша держава перебуває в стані військового конфлікту. Яку зброю застосує проти нас супротивник — ми знати не можемо. І тому повинні розглядати ймовірність того, що, крім танків і «градів», проти нас можуть використати й небезпечні віруси. Насправді досить легко запустити на території держави епідемії тієї самої чуми чи холери. Ми маємо це розуміти і враховувати.

«КЕРІВНИЦТВО СИСТЕМОЮ ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ НЕ ПОКЛАДЕНО НІ НА КОГО...»

— Як має бути побудована система реакції держави на такий вид загрози? Чого нам бракує?

— Щоб протистояти біологічним загрозам, необхідно ухвалити профільне законодавство. Єдине, чим ми сьогодні можемо керуватися, це постанова Кабміну «Про єдину державну систему цивільного захисту». Цього замало. Необхідний профільний закон, у якому кожне міністерство пропише, як функціонуватимуть підконтрольні їм сфери в разі надзвичайної ситуації. Також необхідний керівник та профільний орган влади, який буде відповідати за безпеку населення та буде уповноважений роздавати рекомендації та вказівки центральним і місцевим органам влади. Варто розуміти, що біологічна зброя — це зброя масового знищення. Раніше захистом від неї займався штаб цивільної оборони. Це був робочий орган Кабміну, а керівником був прем’єр-міністр. 2013-го в Кодексі цивільного захисту зробили поправку і вказали, що керівництво цивільним захистом покладається на комісію Кабміну. А іншими словами, ні на кого конкретного... Зараз, формально, за цивільний захист відповідає Державна служба з надзвичайних ситуацій. Відповідно до постанови Кабміну, про яку я згадував вище, всі профільні міністерства створюють свої підсистеми захисту за напрямами, а вже єдиною системою керує ДСНС. На мою думку, це повною мірою неможливо. ДСНС перебуває в структурі Міністерства внутрішніх справ. Микола Чечоткін є підлеглим Арсена Авакова. Тому, попри постанову, він фізично не зможе контролювати свого керівника. Зараз керівництво держави постійно наголошує, що ми готові до можливої епідемії. Але щоб стверджувати, що ми хоча б почали готуватися до таких загроз, має бути структура, що відповідає за цивільну оборону, вона повинна мати відповідального керівника та фінансування. Її робота має бути прописана законодавчо, зокрема, в законі «Про функціонування держави в особливий період». Тоді ми без зайвих консультацій знатимемо, що в разі епідеміологічної загрози ми повинні, наприклад, у кожній області підготувати 25 інфекційних відділень, спрямованих на певне захворювання, чи то коронавірус, чи чума, чи сибірка. А якщо цього не буде зроблено, ми чітко знатимемо, хто винен у зриві заходів. Його можна буде притягти до відповідальності.

«ЩОБ ЛЮДИ НЕ ПРОТЕСТУВАЛИ, ТРЕБА СЕРЙОЗНО ГОТУВАТИСЯ»

— Днями країну буквально збурила евакуація наших громадян, які повернулися з Уханю. Зокрема, населення окремих регіонів не хотіло, щоб цих людей приймали в їх місцевих санаторіях та оздоровчих закладах. Як ви вважаєте, в чому причина цієї масової паніки?

— Частково проблема була в місцевих очільниках. Замість того, щоб заспокоїти людей, вони значною мірою підштовхували їх на протест. Особисто для мене така позиція не зрозуміла, але її можна пояснити. Зараз великою мірою до влади прийшли люди, що мають освіту, дуже віддалену від державного управління (добре, якщо вони взагалі хоч якусь освіту мають). І ці люди, будучи по факту очільниками цивільного захисту свого села, міста, області, вирішують, як підійти до цієї проблеми. При цьому, серед них нема людей, які хоча б знали, що з цим робити. Відіграла свою роль і неорганізованість процесу. Ми три тижні вирішували, куди везти людей на карантин. За цей час так і не змогли підготувати заклад, де їх приймати. Відповідно, ніхто не знає, чи є там потрібні умови. На мою думку, варто було для початку підготувати хоча б кілька кімнат, де будуть розміщувати людей. Далі привести туди засоби масової інформації. Сказати, що ви все перевірили, показати засоби захисту, розказати, де є вода, чи все автономне. Пояснити, що навколо закладу будуть два кордони оточення, ніхто туди не потрапить і не вийде до закінчення карантину. Зняти ось такий соціальний сюжет. Але ж ні, не вміють вони будувати комунікацію.

— Як має бути організована карантинна система в цих випадках, щоб унеможливити таку суспільну напругу?

— Якби існував відповідний закон, були визначені місця карантину, такі питання не стояли б узагалі. Але для того, щоб ніхто не міг протестувати, людей слід розміщувати не в якомусь випадковому санаторії, а в серйозно підготованому закладі. Має бути охорона, повністю автономне забезпечення. Є інфекції, які передаються і через відходи, тому необхідно, щоб каналізація в разі чого не витекла і не заразила увесь район. Має бути системний підхід. Узагалі стандартна практика для великих держав: робити карантин якомога далі та якомога більш ізольовано. Для цього можна використати навіть острів. Якщо в нас немає на це змоги, такий же карантин за бажання можна було організувати і на санітарному кораблі десь поблизу Одеси. Людей потрібно забезпечити медичною допомогою, всім необхідним, розділити палуби, влаштувати автономну систему, щоб відходи не викидалися у воду, і спостерігати. За 14 днів усе добре — значить, вони повертаються додому. Можна напрацювати різні варіанти розв’язання проблеми і з ними вийти до населення та пояснити. Тут не має стояти питання: повертати людей в Україну чи ні. Це наші громадяни, ми зобов’язані їх евакуювати. Зараз чиновники заспокоюють населення тим, що вони евакуювали здорових людей. Але вони не можуть знати, чи ці люди справді здорові. Поміряти температуру — це ще не показник. Симптоми можуть проявитися за десять днів. Ми забираємо своїх людей не тому, що вони здорові, а тому що ми зобов’язані це зробити, для цього існує держава. Та й проблема тут не в конкретному карантині. Інфекція може прийти звідки завгодно і яка завгодно. І зараз ми бачимо, що для того, щоб боротися з нею всередині країни, в нас нічого немає. Ми навчилися вирішувати лише точкові проблеми: десь пожежа, десь вибухи. Але якщо проблема буде загальнодержавного масштабу, в нас не буде засобів, щоб її подолати.

«ЛЮДИ ПОЧНУТЬ РОЗБІГАТИСЬ І МИ НЕ ЗМОЖЕМО ЇХ ЗУПИНИТИ»

— Якщо в той чи інший момент ми виявимо, до прикладу, цей вид коронавірусу на своїй території, як далі повинна діяти держава?

— Зараз у нас є окремі регламенти дій для різних спеціалістів. Зокрема, медики мають регламенти роботи при тій чи тій хворобі і при коронавірусі зокрема. Але державного регламенту — немає. Ось, наприклад, потрапить якась інфекція до Києва. Він втричі менший від Уханю. І що далі? Люди зі страху просто почнуть розбігатися, хвороба швидко «розповзеться» по всій країні, і ми навіть не маємо засобів, щоб це спинити. Якщо якесь село ми ще зможемо заблокувати, то велике місто — ні. При тому люди, які мають стояти в оточенні, можливо, будуть навіть утікати першими. Але це психологія людей, вони завжди бояться. Та є ще державна психологія, державне управління, яке має унеможливити такі ситуації. Найважливіше — не допустити, а не потім боротися з вірусом.

— Чи є якась можливість організувати схожі заходи безпеки за прикладом Китаю?

— Подивіться відео з Уханю чи Шанхаю. Порожні проспекти, де стоять поліцейські, народні дружини, вулицями їздить техніка та люди зі спеціальним обладнанням: проводять дезінфекцію тротуарів, доріг, стін. Людям забороняють виходити на вулицю. В нас такого бути не може. Сьогодні ми не здатні провести дезінфекцію вулиць необхідними речовинами. В кращому разі ми провеземо техніку з трохи більшою кількістю хлору по проспекту Перемоги, по Хрещатику. Але це не спиняє передачу інфекції. Крім дезінфекції, в кожній області мають бути наявні всі необхідні засоби, щоб взяти вогнище зараження в оточення. Ми ж не можемо вивезти поліцію чи нацгвардію в поле і лишити. Треба їх забезпечити, адже людей не виставляють на одну ніч. Ці речі мають бути продумані.

— Чи зможуть інфекційні відділення наших лікарень прийняти хворих з таким типом вірусу?

— Варто розуміти, що не всі інфекційні відділення можуть приймати будь-яких хворих. Є відділення, в які можна направляти людей з дизентерією, а є в які з сибіркою. Це зовсім різний рівень. Матеріально-технічне забезпечення мене взагалі дивує. Ці одноразові захисні комплекти, які нам зараз демонструють, закладалися ще в радянський час разом з протигазами, в розрахунку на всіх громадян. Вони були на складах цивільної оборони та в бомбосховищах. Там навіть для немовлят були спеціальні захисні коляски. Зараз лишилося мало що. А нам потрібні тисячі одноразових спеціалізованих костюмів. Технології пішли вперед і таке бідне забезпечення ставить під загрозу насамперед медиків, які працюватимуть з хворими. Ми і так втрачаємо кваліфікованих лікарів, а якщо їх ще викосить якась хвороба — наша медична система буде зруйнована. Це стосується не лише лікарів. Ще є оточення, патрулі, поліцейські. Зараз минуло вже досить багато часу з того моменту, як почався спалах коронавірусу. Засобів захисту в нас досі нема. Якщо інфекція зайде до нас за того рівня готовності, який маємо зараз, ми взагалі нічого зробити не зможемо. Тому ми повинні працювати з цією проблемою на випередження.