Дюранті сучасності

Схоже на те, що сутність «формули Штайнмайєра» може бути застосована до гуманітарної сфери та політики пам’яті нинішньої Німеччини до України. Принаймні такий висновок можна зробити з неофіційної інформації про те, що МЗС ФРН не радить петиційному комітету бундестагу визнавати Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом українського народу. Прикро, але без несподіванок — для переважної більшості німців наші проблеми географічно розташовані занадто далеко, щоб викликати значний інтерес. Мабуть, ще менше їх цікавлять події в Африці чи в Латинській Америці. Але не на Близькому Сході — через біженців. Утім, це проблема дня сьогоднішнього. Чому б це бюргера мала хвилювати трагедія віддаленої країни та мільйони її жертв?

Політики в демократичних країнах (на жаль чи на щастя) керуються не лише цінностями — тобто вони насправді існують як норми загальноприйнятої поведінки, порушення яких не сприймається переважною більшістю громадян. Завжди є невеличка частина політиків, таких як депутат від ХДС Арнольд Фаатц, для яких поняття честі та справедливості домінуватимуть над іншими мотивами. Таких називають державними діячами. Але більшість — не герої, вони хочуть миру, спокою, достатку. А ніяк не боротьби за малозрозумілі речі, які, може, й торкаються їхнього життя, але якось дуже вже абстрактно. Немає помітного суспільного запиту — немає й дій його репрезентантів. За співвідношення 50 на 50 у громадській думці — політик вагається, яке рішення прийняти. Переконають його лише дві треті.

У випадку України ситуація кепська — рівень інформованості німецького суспільства про найбільшу українську трагедію такий, що дозволяє ігнорувати заклик згаданої вище петиції.

Це для кращого розуміння світу, в якому ми живемо, та причин рішень, що ухвалюються. А головне — навіщо. Сумно, але європейські цінності, які лежать в основі успіху країн континенту, тепер на наших очах девальвуються через поточні політичні потреби та короткострокові власні інтереси. Таке вже траплялося — свого часу Джеймс Мейс нагадав нам про лауреата Пулітцерівської премія Волтера Дюранті. Той банально заробляв на брехні, причому настільки вдало, що отримав відзнаку за «правдивість» викладу матеріалу. Запорукою його успіху стала наближеність до вищого керівництва СРСР. Особисте благополуччя виявилося вище за міркування правди та професійної етики. І він був не одиноким зі своєю позицією. Чим не «бізнес як завжди»?

Зрив ціннісних орієнтирів погано завершується — тоді Європа та світ зірвалися у вир Другої світової війни. Десятки мільйонів жертв — ціна захланності й недалекоглядності. Важко собі уявити, але авторові цих рядків відома щонайменше одна людина (освічена, зі знанням кількох мов, соціально активна), яка вважає, що врятувати сучасний світ може лише катарсис третьої світової війни. Що очевидно — в масовій свідомості (відповідно — у політиків теж) вимоги до цінностей та їх застосування значно знизилися. Тобто ними, виявляється, можна торгувати.

Майже рік тому назад польський прем’єр Матеуш Моравецькй згадав вислів, який нібито належить Володимиру Леніну (щоправда, не доведений): «Капіталісти настільки жадібні, що продадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо». Мотузка цього разу — російський газ. Насамперед, але не лише. У центрі сучасного Берліна дуже відчутна російська присутність — представництва, прапори, мова. Реальні політики з тим рахуватимуться, чи не так? І не лише в Німеччині, а й в Україні — зрештою, нещодавно наша держава відновила експорт електроенергії з Росії. Чуємо й про вигідність торгівлі газом. То чого ж ми хочемо від інших? Мабуть, ще ніхто не скасовував зв’язку політики та економіки, в чому ще раз маємо можливість переконатися на власні очі.

Щоправда, під впливом часу та оприлюднених фактів риторика дещо змінюється. Сучасні німецькі дюранті вже не заперечують факту Голодомору як величезної трагедії, але ще не визнають його геноцидом українського народу. Пояснення причин списані з російських пропагандистських джерел — то була трагедія всієї великої країни, де панував тоталітарний режим, гинули не лише українці, були захоплені території, яка не належали до УРСР, і таке інше. З росіянами все зрозуміло, але німцям переповідати такого роду кліше ганебно. А от для українців — ще один привід для неабиякої тривоги. Адже такого роду запопадливість німецького МЗС може свідчити про дуже небезпечні тенденції в політиці найпотужнішої європейської держави стосовно України. Ідеться про часткову втрату міжнародної правосуб’єктності — виходить, що наш союзник воліє більш прислуховуватися до думки держави-агресора — Росії. Причому навіть в історичних питаннях. Щонайменше, не хоче її дратувати. Як, скажімо, десять років тому назад Михайло Горбачов не хотів дратувати керівництво РФ своєю присутністю на презентації в посольстві України збірки документів про Голодомор 1932— 1933рр. І не пішов, пославшись на заполітизованість питання.

Одночасно німецьке зовнішньополітичне відомство пішло далі й додало ноу-хау: мовляв, ООН ухвалила Конвенцію «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» 1948 р., тож цей термін не можна застосовувати до попередніх періодів. Між іншим, тим самим ставиться під сумнів правомочність Нюрнберзького процесу — за формальними ознаками він не мав відбутися, адже переможці не судять громадян переможеної держави, які виконували накази. Але масштаб злочинів та їхні наслідки вимагали іншого підходу. Новітня «перлина» європейської та світової правової думки, народжена МЗС демократичної Німеччини, безперечно, увійде в історію, а імена її авторів будуть вписані до її скрижалей. Тільки навряд вони цим пишатимуться. Дивовижний подарунок до днів Німеччини в Україні, які цього року припадають на 25 жовтня — 9 листопада. Гіршого інформаційного тла для іміджу німецької держави в нашій країні годі собі уявити. Між іншим, зазначена подія проходитиме під гаслом «30 років падіння Берлінського муру» — права громадян, громадянське суспільство, долання перешкод... Незайве нагадування сучасним політикам — як німецьким, так і українським. Між іншим, хтось може собі уявити формулювання «формула Коля»?

Про українських політиків. Тарас Чорновіл оприлюднив шокуючу інформацію: традиційно після надходження петиції МЗС Німеччини дипломатичними каналами надсилає до країни, якої вона стосувалася, запит з проханням викласти свої аргументи. Надалі міністерство подає цю відповідь до Бундестагу як додатковий документ — лист від органу влади зацікавленої держави. Але про такого роду українську відповідь нічого не чутно. Що це?

Тому цілком доречно поставити питання й до самих себе, до дипломатичної служби та консульств: чи все можливе було зроблено для того, щоб обізнаність західних суспільств про геноцид українського народу була більшою? Чи це справді пріоритет у сфері історії та культури? Чи не виявилося оновлене зовнішньополітичне відомство засліплене успіхом своїх попередників та української діаспори?

Попри доволі песимістичний початок, розгляд петиції триватиме протягом відведеного за регламентом часу. Це означає, що у нас ще є можливості, щоб через громадськість вплинути на депутатів Бундестагу, пояснивши, чому позитивне рішення дуже важливе і якими будуть його наслідки (негативне — також). Німецька зорієнтованість на Росію — скеля, яку можна і треба зруйнувати.