Як умивається метро

Нічні зміни є в шахтарів і лікарів "швидкої допомоги", у льотчиків і залізничників. Несуть нічні вахти моряки. А в метрополітені не зміни, а цілі служби працюють уночі. Тільки вночі. Інакше неможливо. З раннього ранку до пізньої ночі численними гілками метро мчать поїзди. Але ж колії, тунельні споруди, вентиляційні установки необхідно постійно перевіряти, мити, чистити, вчасно ремонтувати. Заради головного - безпеки проїзду пасажирів. Про невидиму роботу шляхових обхідників, слюсарів, монтерів ми не задумуємося. Швидше промайне думка: наскільки часто умивається метро?

Київ. Ніч. Станція "Театральна". У вестибулі гудуть мийні машині. Цих незграбних "бегемотиків" дбайливо "вигулюють" по дві жінки. Одна штовхає машину перед собою, друга тримає навперевис провід - щоб не торкався до води. Обертаються щітки, захоплюють бруд і, зрошені водою, миють підлогу.

На пероні гримлять відра, чути, як ллється зі шланга вода.

На колії три робітниці швабрами з довгими держаками миють мармур. Дві зі шлангів промивають рейки, шпали, дренаж. Струмінь води підхоплює дамський гаманець (кишенькові злодії "попрацювали" й викинули). Далі пливуть візитки і дві маленькі кольорові фотографії...

У прибиранні станцій метрополітену переважає, на жаль, ручна праця. Замінити його механізованою складно з об'єктивних причин. Якщо влаштовувати щоночі фонтанні феєрверки, системи не справляться з відкачуванням води. А підземні води й без того - бич метро. Після промивання вода стікає дренажними лотками до зумпф-ями, де вона відстоюється, а потім відкачується насосом в трубу і виходить у міську каналізацію.

Облицювальні поверхні станцій миються щодня (правильніше, щоночі). Дренажні системи - 1 раз на 2 тижні. Дренажні лотки вичищаються 1 раз на 2 місяці. Тунельні обладнання й жорсткі підвалини тунелів промиває спеціальна машина 1 раз на місяць.

Для генерального прибирання київські метрополітенівці винайшли унікальну машину, якої немає ще ніде. Вона цілковито електрична, з пультом управління. Одна щітка (водою із пральним порошком) миє похилу частину шляхових стін. Дві інші - вертикальні частини. Усі щітки можуть протягувати свою "руку", нижче, вище, щоб захопити весь об'єм.

Та ось уже торохтить наш "броньовик" - машина, що миє тунельне спорядження. На ній ми проїдемо до "Хрещатика". Із старшим майстром тунельної ділянки Анатолієм Семенихіним залазимо на платформу мотовоза. До нього причеплена мийна машина. Фотокореспондент улаштовується в кутку між дверцятами кабіни і перилами, спиною обіпершись на перила й торкаючись правим ліктем кабіни, де сидить Олександр Жамойда. Усі ми стоїмо обличчям проти руху. Головну дію виконує черево мийної машини - розташована позаду каністра з водою, де встановлено форсунки, які обертаються.

Поїхали. Фонтани, що зненацька забили віялом і міняють напрям, вражають. Але бризки потрапляють на камеру. Віталій на ходу намагається знайти зручне положення. Вигинає спину, опиняється за межами загороджувальних перил. Анатолій Семенихін із-за мого плеча кричить: "Обережніше, тут може виступати арматура". Через ревіння нічого не чути. Через силу дотягуюся до колеги, цуплю за куртку. Анатолій стукає в кабіну мотовоза: "Володю, зупинись". Володимир Бабяк глушить двигун. Важко даються зйомки у темному тунелі.

Раптом яскраве світло. Знайоме панно.

"Хрещатик". Тут уже все блищить. Вестибулем ще сновигає мийна машина. Працюють симпатичні дівчата. А на "Театральній" були явно пенсіонерки зі стажем. Недобре стосовно закону про працю... Треба б перезняти. Але дівчата відвертаються від камери. Соромляться.

З "Хрещатика" повертаємося пішки. Шпалами. Анатолій Семенихін підсвічує ліхтарем мені, майстер Василь Ковальов - моєму колезі. Помічаємо закритий вхід у боковий тунель. Кореспонденти однієї сенсаційної газети задля нього добилися нічних відвідин метро. Думали: це урядовий підземний хід. А тунель побудували для тимчасового використання. Тоді наступною після "Хрещатика" зупинкою був "Університет". З'явилася "Театральна" - рейки розібрали, тунель закрили.

Проходимо кілька метрів, і зненецька опиняємося в суцільній пітьмі. Анатолій і Василь тимчасово погасили ліхтарі. Щоб ми відчули ефект замкнутого простору. Ефекту не вийшло. Відчуття якоїсь нереальності цього нічного пильнування притупляло свідомість. Не було ні страху, ні думок.

Потім у службовій кімнаті ми пили каву, розмовляли. Про людей, котрі підпорядкували своє життя нічній службі метрополітену. О 5 годині 52 хвилини пролунав дзвінок: подано напругу.

Перший поїзд. Вихід на вулицю. Свіжість травневого ранку. Свіжість дерев і трав, умитих учорашньою зливою. Як добре.