Упав, віджався, вступив!

1. Репортаж верхи на огорожі

Я видираюся схилом, порослим бур'яном. Сонце пече нещадно, і серце моє б'ється частіше. Ось вона - огорожа стадіону "Локомотив". Я підстрибую і... зависаю. Я безпорадно хвицаю ногами, але підтягнутися не можу. Мій живіт, свідоцтво мого сидячого (радше, навіть лежачого) способу життя невмолимо тягне вниз. Зараз я впаду!

- Тримайся, братіку! - хрипить чоловік років 60-ти в коричневому піджаку й зеленій армійській краватці. Він хапає мене за комір. Мене врятовано.

- А що тут відбувається, власне кажучи? - запитую я мого рятівника, відхекавшись.

- Приймальні іспити в міліцейську академію, - здивовано відказує він. - А коли не знаєш, чого заліз?

- Цікаво, онде скільки народу на огорожі, проходив і собі цікаво стало.

- Ну, коли цікаво, то сиди тихо й не заважай дивитися.

Я дивлюся на поле. Там бігають і підтягуються на турніку. Незрозуміло, навіщо я заліз на цю огорожу? (А що, власне, я чекав побачити? Концерт "Бітлз"?)

- А скажіть, будь ласка, - не вгамовуюсь я, - навіщо ви сюди залізли?

- У мене онук у міліцейську академію вступає. Зараз перший іспит - біг 100 метрів і 1 км і підтягнутися 15 разів. "У всьому винне сонце", - говорив один із героїв Альбера Камю. Мабуть, мене дуже припекло сонце, і ще дуже прикро стало за свою легковажність, і я різко так, визивно сказав:

- У міліцію? Їм же по 100 гривень на місяць платять. Вони ж бюджетники!

- Чоловіче, ви що, дурень чи з Америки приїхали? - відреагувала пані в білій хустці, котра спостерігала цю сцену знизу.

- Цить, стара. Женька готується!

Тут я розумію, що худорлявий хлопець із довгою шиєю та цілеспрямованим поглядом поруч із турніком - їхній онук.

- Ох, я не можу! - хвилюється пані. - Стьопо! Ну, як там? Лічи вголос!

Онук починає підтягуватися.

- Раз! - лічить Стьопа.

- Два! - лічу я.

- Десять, одинадцять... п'ятнадцять, - кричимо ми хором. - Ура-а!!

Стьопа обнімає мене, я обнімаю Стьопу.

- Відбій, - командує голова родини, і ми зістрибуємо вниз. На нас дивляться дідусі, бабусі, батьки, брати. Я бачу, нам заздрять. Публіка вже віднесла мене до цього сімейства, і ми разом із Женькою склали перший іспит.

2. Репортаж під огорожею

Ми сідаємо на траву. Степан Тимофійович витирає піт з чола, він ослабляє зелену краватку, яка стягувала його засмаглу шию.

- Наливай, - командує він дружині.

Дружина дістає із сумки огірки, сало, помідори, ковбасу й усе дуже свіже, домашнє.

- А ти чого розсівся? Відривай, ріж, соли.

Я розумію, що це до мене. Розливаючи безакцизну рідину синюватого відтінку, я запитую:

- А який факультет?

- Юридичний, - гордо відказує Степан. - Увесь рік готувався. Сто метрів бігав, підтягувався. Він у нас парубок настирний!

- Ви їжте, пане, - втручається його дружина. - Ви такий блідий, вам харчуватися потрібно.

- За вступ! - проголошую я. - За те, щоб онук вивчився й тішив вас своїм просуванням по службі!

- Ох, я вже не знаю, кому свічку ставити, - щебече Ніна Петрівна (так звуть дружину Степана). Ви закусуйте, пане. У вас вигляд кепський, і у вас прищ на шиї. Я вам череду пришлю з дому, як рукою зніме.

Степан дістає другу пляшку. Він не знімає піджак, тільки ще ледь-ледь послаблює краватку. Він сидить нерухомо, ніби сфінкс. Лише ніс трішки почервонів, але удар тримає чудово. Внутрішньо я йому аплодую.

- Дорогий Степане Тимофійовичу й Ніно Петрівно! Я п'ю за те саме, щоб це... ваш онук став наркомом, тобто комісаром всіх внутрішніх справ усієї країни.

- Дай-то Боже, - каже Стьопа.

А Ніна Петрівна розповідає про непутящого зятя й про хвору дочку, і як зарплату в Сумській області не платять, і про те, що Женєчка народився слабенький, але згодом, нічого, виправився.

У мене починаються галюцинації. По-перше, я з самого початку не можу вловити зв'язок між юриспруденцією і фізкультурою, по-друге, дуже спекотно. Я бачу американський Конгрес. Коли вони юристи за освітою, вони зобов'язані підтягуватися. Я бачу сенаторів і конгресменів. Усі в коротких трусах і підтягуються. "І Хілларі?" - з жахом думаю я.

- А скільки разів дівчатам потрібно підтягнутися? - запитую я в Степана.

- Три.

Ага! Отже Хілларі підтя... тричі! Ні, ліпше нехай підтягнеться 5 разів (так їй і треба, й на пригріві, бажано).

- Ти якийсь дохлий, - каже Стьопа. - Ніно, зроби йому бутерброд, і масла побільше.

Я читав Коні, я не пам'ятаю нічого про біг на 100 метрів. Я читав... Утім, ну його к дідьку, яке має значення, що я читав... Сонце пече, перед очима пливуть дивні картинки: юристи всієї країни, очолювані прокурором Ворсиновим, підтягуються, й від цього плавно поліпшується законність у нашій державі. Цікаво, думаю я, скільки потрібно підтягнутися, щоб узяли в Конституційний Суд?

От і сонце сідає. А Стьопа сидить. Так само непорушно. І дивиться кудись у бік вокзалу. Я перехоплюю його погляд. Там, далеко, на самісінькій верхівці майоріє прапор нашої молодої незалежної країни.

3. Епілог

Тепер я щоранку підтягуюся. Невеличкий прогрес уже є. За місяць я просунувся з нуля до 1,3 разу. Помножимо на 12 місяців, і вийде приблизно 15. Тобто, наступного року я зможу вступити на юридичний факультет. І тоді мої батьки, нарешті, пишатимуться своїм сином, сидячи чудового липневого ранку на огорожі стадіону "Локомотив".