У Тернополі вже "з`їли" Ластівку. Тепер пробують на смак Стригуна

Провінційні театри залишаються полігоном дріб`язкових амбіцій Вадим ДИШКАНТ

Затяті театрали, напевне, пам`ятають, як шість років тому в Тернополі розгорілися пристрасті навколо постаті головного режисера обласного муздрамтеатру імені Т. Шевченка Петра Ластівки. Молодого талановитого режисера спробувало захистити навіть Міністерство культури, проте місцевим інтриганам від мистецтва вдалося все ж таки прибрати його з театру. З того часу колектив живе без художнього лідера. Нинішня ж весна ознаменувалася для тернопільських театралів початком нової залаштункової інтриги.

Гуцулка Ксеня

Кожен регіон вільної й незалежної має своїх героїв, свої міфи, свої пісні. Наприклад, на Сході пролетарські застілля не обходяться без того, аби ностальгійно не заспівати щось на кшталт "Зачем вы, девушки, красивых любите?" У Галичині ж після третьої чарки, зазвичай, співають про гуцулку Ксеню:

Гуцулко Ксеню, полонинська дитино,
Чорнобрива дівчино, в чому сила твоя?
Як пташку в жменю, моє серце взяла ти,
Не ласкава кохати, чародійко моя...

Уміючи потрафити смакам і потребам душі галицької публіки, народний артист України Федір Стригун спочатку у Львові, а через півроку в Тернополі поставив оперету Ярослава Барнича "Гуцулка Ксеня". Ще донедавна відома хіба що досить вузькому колу спеціалістів, котрі вивчають культуру західноукраїнських земель першої треті нашого століття, нині ця оперета може стати в Тернополі шлягером сезону. Невибагливий сюжет, який закручується навколо спадщини у мільйон "доларів", є нині мало не єдиною темою, котра здатна зацікавити нашу публіку. Любовна ж інтрига, без якої оперети не створиш, у Ярослава Барнича, колишнього січового стрільця, пронизана патріотичним пафосом. Гуцулка Ксеня пробуджує в молодого американського мільйонера українського походження не лише лібідо, а й любов до землі своїх батьків. Молодята долають усі перешкоди, одружуються і виїжджають до раю всіх скривджених і ображених - Америки.

Відкопавши оперету, котра розважала галицьку публіку ще в ностальгійні для львівської інтелігенції добільшовицькі часи, Ф. Стригун поставив спектакль про українців кінця дев`яностих. Мрія кожного українця про життя у ситій Америці, або ж принаймні про гаманець, набитий доларами, стає тут реальністю. Ця заповітна мрія (так і хочеться сказати "мечта идиота") досягається по-опереточному легко, з піснями й танцями. Дилема "батьківщина або гроші", попри весь меркантилізм та цинізм нашого теперішнього життя, усе ж може виникнути у серці непоказного щирого патріота. (Проблема ця, як виявляється, настільки давня, що виникає думка: "Чи не мрії про "долари" та сите заокеанське життя заважають українцям збудувати власну заможну державу?") У цій непростій душевній боротьбі на сцені, зрештою, перемагає дружба. Бо навіть тих, хто залишається на історичній батьківщині, автор обдарував чималою сумою зелених. Глядач у фіналі несамовито аплодує і кричить "браво!". На три години театр висмикнув його із жахливої реальності й оселив у казці зі щасливим кінцем.

Говорити ж про художні достоїнства вистави, втіленої на периферії в ситуації, у якій театр нині можуть просто закрити, а приміщення віддати під бар-ресторан-казино, на мій погляд, просто неетично. Тим паче, що глядача української провінції власне естетичні цінності ніколи й не цікавили.

Львів`янин Стригун

Однак є в Тернополі люди, котрим суто глядацьких емоцій замало. Вони хочуть бути причетними до самого акту творення театру. Але оскільки якимось мистецьким талантом Господь їх не нагородив, то люди ці плетуть навколотеатральні інтриги. От і постановка "Гуцулки Ксені" стала для них приводом для компанії із влаштування чергового театрального перевороту, адже з часу останнього минуло понад п`ять років. А отже, як тепер модно казати, потрібні зміни. У львівській газеті "Суботня пошта" у рубриці "Листи читачів" з`явилась публікація під назвою "Пане Стригун, поверніть нам театр!". Підписалися під нею журналістка Х. Весна та голова "Міщанського братства" Р. Вацик. У той час, як директор тернопільського театру Михайло Фогель, запрошуючи на постановки Ф. Стригуна, вбачає у такій співпраці із керівником Львівського театру імені М. Заньковецької благо для свого колективу, автори листа звинувачують режисера у "заробітчанстві". Це через Стригуна, мовляв, у театрі немає головного режисера й тернопільські глядачі змушені вживати "осетрину другої свіжості". Іншими словами, автори публікації докоряють Стригунові за те, що він, користуючись своїм авторитетом у західному регіоні, дублює в Тернополі репертуар заньківчан: "Житейське море", "Суєту", "Хазяїна", "Вертеп".

Сам Стригун спочатку відмовився коментувати цю статтю. Потім усе ж сказав декілька слів:

- Кожен має право на свою думку, своє враження від моєї роботи... Єдине, про що я думаю, чому ж нині ніхто не візьме на свою спину цей театр, як це я зробив у Львові, Олег Мосійчук у Рівному, Петро Колісник у Чернівцях? Як не важко, але ті люди тягнуть на своїх плечах цілі колективи. Ті, хто нині йдуть головними режисерами - самовбивці.

- Якщо я не помиляюся, то того ж "Хазяїна" ви спочатку поставили на тернопільській сцені, а лише згодом у Львові?

- Це факт. І в себе поставив цю п`єсу зовсім інакше. Інша справа, що в ній потім зіграли тернопільці Ячмінський, Коцюлим і Хім`як. А я заграв у тернопільській виставі. "Суєту" ж і "Житейське море" не я у Львові ставив. Взагалі, не хочу про цей пасквіль говорити. Я чітко знаю свою лінію й усвідомлюю, що я роблю і для чого. І не чекаю добрих слів. Оцінять тоді, коли вже мене не буде.

Оцінка посмертних заслуг - тема окремої розмови. Федір Миколайович не випадково її порушив. У Тернополі нещодавно вийшов у світ збірник спогадів про покійного нині народного артиста України, режисера Павла Загребельного, котрий чотирнадцять років очолював театр імені Т. Шевченка. Книга ця може правити за прекрасний посібник із вивчення патологічних форм акторського егоїзму. Прикметно, що в цій збірочці міститься й чимало випадів проти нинішнього керівника театру М. Фогеля та Ф. Стригуна. Таке враження, що її упорядники й автори листа до львівської газети - ті самі особи.

За цим брудним дописом стоять ті ж люди, які свого часу боролися з Ластівкою, стверджує М. Фогель.

- Шість років тому вони були проти того, аби у театрі був головний режисер. Тепер у них "серце болить за те, що шевченківці не мають свого головного режисера".

Про те, що наміри в цих дописувачів нечисті, свідчить і той факт, що вони посилають свій пасквіль до львівської газети. Яке діло львів`янам до проблем Тернопільського театру? Однак комусь дуже хочеться підірвати репутацію Стригуна в очах львів`ян. Закидаючи Стригунові "дешеві експерименти" на тернопільській сцені, автори закликають його відмовитися від них, аби повернути місцевому театрові самобутність. Якби вони серйозно цікавились театром, то знали б, що практика постановки режисером однієї п`єси типова для світового театру. Свого часу японським критикам і на думку не спало дорікнути Анатолію Ефросу за те, що він ставив у них ту саму п`єсу Тургенєва, що і в Москві. Питання не лише в тому, який твір беруть у репертуар, а й як його втілюють.

Пасквіль цей не був би вартий уваги, якби за ним не стояли відомі у театральних колах Тернополя майстри закулісних інтриг, котрі в боротьбі зі своїми опонентами не гребують найбруднішими методами. Один із них, як істинний заробітчанин, пише інсценізації на будь-які теми і вважає, що сцена шевченківців їх витримає. Тим більше, що у місті прописані безробітні дипломовані режисери з невибагливим смаком. І якщо після останніх виборів до влади у місті та області прийдуть люди, котрі підтримають тих, хто стоїть за згаданою публікацією, то театрові імені Т. Шевченка чекає черговий переворот. Може, від нього хтось щось і виграє. Тільки не мистецтво.