Розмова з паном Купріним на предмет дорожніх вражень

Навесні 1912 року О.І.Купрін і його дружина вперше поїхали за кордон. Тритижневе перебування на півдні Франції - з відвіданням Варшави - завершилося нарисом "Лазурові береги", опублікованим у газеті "Речь". Улітку 1997 року я і моя дружина їздили до Варшави без перебування на півдні Франції. Тиждень у столиці Польщі завершився заочним діалогом із класиком, який публікує газета "День".

Купрін: І перше, що я побачив у Варшаві..., був городовик, котрий лупцював піхвами шаблі по спині візницю й уголос промовляв такі слова, від яких його стара коняка, до всього звична шкапа, з білої перетворилася на руду.

Я: Ще не діставшись Варшави, я побачив майора міліції, котрий спритно застрибнув із перону до вагону. Він показав на величезний баул і, пхнувши мене в бік, заявив: "Ходьом со мною! Мать твою..." Діло було на стоянці в Ковелі. Щойно якийсь молодик, важко дихаючи, втягнув у вагон цей баул. Він був важкий, щось дзвеніло. "Допоможи", - видихнув молодик. Я допоміг. Молодик випарувався. А тоді майор, відкривши сумку, виявив там горілку. Провідниця наполягала, що я пасажир і не винен. Міліціонер виявився досить симпатичним чоловіком. Він попросив мене віднести сумку на перон, де її з нетерпінням чекали інші, не менш симпатичні міліціонери.

Купрін: Саме в російській митниці, у тій самій Граніце, від якої до Варшави ціла ніч дороги, вам відразу дають зрозуміти, що почалася люба нашому серцю вітчизна.

Я: Минуло 85 років, а до чого ж це злободенне! Як підтвердження - розмова двох "човників" із сусіднього купе:

1-й "човник": Назад поїду через Брест.

2-й "човник": Тебе ще лише на брестській митниці не ковбасили.

Купрін: У Варшаві ви пересідаєте з потягу ширококолійної на потяг вузькоколійної залізниці. Але різниці ви не помічаєте.

Я: Осі міняють у Ягодині, відразу після митниці. Цей процес триває понад три години. А різницю, не помічену паном Купріним, негайно помічають недосвідчені пасажири, котрі зловживали чаєм, кавою, а також освіжаючими й різною мірою алкогольними напоями - туалети зачинють на всі три години, і нещасні починають гасати по вагону запитуючи провідницю: "Чому ви нас не попередили?". На що та спокійно відказує: "А я не зобов'язана".

Купрін: За багато станцій до Варшави ви вже бачите з вікна вагона чудово оброблені лани. Бачите, що фруктові сади доглянуто і збережено люблячими невтомними руками. Шосейні дороги сяють своєю рівною білиною. Усе гарно й охайно.

Я: Таке враження, що Олександр Іванович був футурологом, причому з політико-економічним нахилом. Як він міг передбачити різницю в іноземних інвестиціях, як він міг здогадатися, що приватне землекористування краще від колгоспного? Усе-таки, класик - це класик!

Купрін: Одна пані переказала нам на банк Ліонського кредиту кілька сотень рублів (виникла проблема - хтось повинен був підтвердити підпис Олександра Івановича - М.П.)

Я: Як вам це подобається? По-перше, у мене немає знайомих пані з рахунком у Ліонському банку. По-друге, у мене на рахунку не кредит, а суцільний дебіт. І загалом, я планував пробути у Варшаві лише три дні.

Купрін: Але несподівано блискуча думка осяяла наші голови: "А що, коли за нас заступиться російський консул?"

Я: Ясна річ, я не настільки наївний, щоб просити допомоги у вітчизняного консула. Тим паче, що табличка на дверях консульства проголошувала: "Посольство не зобов'язане..." (це для тих, хто начитався Купріна). Але консул був мені потрібен, щоб виконати передбачену законом формальність. У понеділок. Але в понеділок було свято - вихідний день. А наступний прийомний день - лише у середу.

Купрін: У нашому розпорядженні залишалося тільки 5 сантимів - приблизно півтори копійки.

Вона (моя дружина): Давай продамо сережки.

Я: Навіщо?

Вона: У нашому розпорядженні залишилося зовсім мало злотих, і якщо ти не вирішиш своє питання в консула у середу...

Купрін: Російський консул приймає від першої до пів на другу по четвергах. А внизу - напис червоним олівцем: "Нині виїхав на дачу".

Я: Український консул приймав з восьмої до дванадцятої. Черга була невеликою - переважно, українські громадяни, котрі розв'язують свої легальні проблеми, і трішки іноземців. Я підійшов до іноземців і ввічливо запитав, якої вони думки щодо імовірності сьогоднішнього отримання віз і якої вони думки про роботу консульства загалом. Іноземці виявилися поляками. На перше запитання вони відказали, що, найпевніше, візи їм сьогодні не світять. А процедуру прийому й оформлення паперів вони описали так: "То єсть свинство і хамство холєрне!"

Я: Свої проблеми того дня я не розв'язав. Черга плавно переросла з середи на п'ятницю. У п'ятницю скінчилися гроші й дуже захотілося їсти.

Купрін: Але виявилося, що знайшлася людина - це милий, гладкий господар готелю.

- Панове! Я прошу вас пам'ятати, що весь мій буфет і моя кухня завжди до ваших послуг. Долорес! Дай сюди меню і холодного білого вина.

Я: Мою проблему розв'язано! Нарешті. Квитки в Київ куплено. Сережки на той час "з'їдено". Знову захотілося їсти. Страшно. Але! Поруч із вокзалом є пункт "соціальної допомоги". Там черниці насипали борщу і давали чотири шматки хліба. Ми стали в чергу. Який розкішний борщ! А які приємні люди - варшавські бомжі! Потім головний розпорядник сказав: "Хто вдруге, шикуйся!" І ми вишикувалися з пластмасовими тарілками дуже організовано. І я закричав: "Даєш Варшаву!" Бомжі сміялися, нам налили добавки, а розпорядник запросив зайти завтра на чудовий бульйон.

Купрін: І слід сказати, що подаючи нам цю милостиню, він і його дружина були такі делікатні, такі люб'язні, якими навряд чи бувають люди у палацах.

Я (після повернення): Яке чудове місто Варшава! Які люб'язні поляки і вправні чиновники рідного консульства! Як приємно проїхатись, побачити інші столиці й повчитися вмінню чужоземців сприймати життя легко і просто!

Купрін: (після повернення, у листі до Батюшкова): Ні, Федоре Дмитровичу, закордон не для мене! І, головне, ніщо мене не дивує й не змушує вірити в чесноти європейської культури... Але Ніцца... Ніцца найгидкіша.

У статті використано фрагменти нарису О.І.Купріна "Лазурові береги" (бібліотека "Огонька", вид-во "Правда", Москва, 1964).