МЕНЮ

Проти глобальної фальші

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів. Фото Андрія КУБ'ЯКА
15 листопада, 2018 - 19:58
У Львові демонструють ретроспективу Олега Мінька

Експозицію «Олег Мінько: мої ієрархії» відкрили учора, 14 листопада, у Національному музеї ім. Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20). Куратор показу – кандидат мистецтвознавства Богдан Мисюга, який, анонсуючи виставку, зазначав, що це – кураторський проект науково-дослідного сектора ЛНАМ (у межах теми «Некласична візуальна культура в українському мистецтві ХХ–ХХІ ст.»), який демонструватиме можливість нового прочитання творчості Олега Мінька, спираючись на джерелознавчі дослідження авторського методу художника та на західні наукові методології аналізу модерного мистецтва.

Олег Мінько (1938, Макіївка – 2013, Львів) – художник і викладач, представник львівської мистецької школи. Працював в галузі станкового живо¬пису та художнього ткацтва.

Заслужений художник України (1972) та народний художник України (2009).

1965 року закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (відділення художнього ткацтва). Його вчителі з фаху – Роман Сельський, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Іван Скобало.

З 1982-го – викладач кафедри ху¬дожнього ткацтва в альма-матер. З 1988-го – доцент ЛДІПДМ. Через два роки – декан факультету художнього ткацтва.

Виставлявся з 1967 року. З 1990-го мав персональні покази в Лондоні, Гельсінкі, Брюсселі, Копенгагені та Вашингтоні.

Твори Мінька зберігаються у Львівському національному музеї, Львівській картинній галереї, у Київ¬ському музеї ІІ Світової війни, інших художніх, громадських установах, також – у приватних ко¬лекціях і в Україні, і за її межами.

Олега Терентійовича вважають одним із найкращих художників України.

«Усю творчість Олега Мінька пронизує ідея пошуку духовних орієнтирів, – говорить Богдан Мисюга. – Становлення художника відбувалось у час нівелювання моральних цінностей. Його естетична позиція починалася з ціннісного протиставлення офіційній доктрині. Тому серед явищ львівського альтернативного мистецтва  другої половини ХХ ст. саме шлях Олега Мінька у мистецтві найбільш наближений до європейських некласичних практик ХХ століття, де мистецтво було також тісно пов’язано з ціннісним маніфестом. У типології «ієрархій», яка в західній культурі почала розвиватися ще в 1950-х роках, проявилися його емпіричний і чуттєвий досвід у мистецтві (переведення перцепції у знак), уміння кодувати свої онтологічні моделі (творити свою мистецьку модель світу) та власна ціннісна позиція (образи «добра» та «зла» на основі освоєних духовних практик і міфології)».

Сам художник ніколи не називав творів «ієрархіями», але від кінця 1990-х навіть пейзажні композиції малював із авторськими знаками. Ця внутрішня потреба насичувати землю «образами загиблих героїв», водойми – біблійними символами стихій, горизонт – міфічними персонажами «кентаврів» і «пегасів» виявляла структурованість його духовного світу.

Куратор показу зазначає, що Олег Мінько переосмислив також усі «класичні ієрархії»: багато взяв із «містагогії» східної ікони, з медитативних сфер східних релігій. Визначальними, проте, залишилися його досвідні координати: моральні авторитети зі свого життя, люди доброї слави та прості мудреці. Багато в чому художник навмисне іронізує з маєстату «традиційних святих», укладаючи їм до рук костур (палицю) замість ключів від храму. Так він позиціонує власне відношення до святості: не як частину догми, але як відчуття близькості до Христових чеснот. У Мінькових ієрархіях однакові ролі мають сцени Страстей Господніх, «Вершники без голови» та «лики подорожніх» – наче наголошуючи на новій актуальності простих сюжетів, де визначальними є категорії любові, прощення і спокою.

«У творчості Олега Мінька проявилася позиційна типологія західноєвропейського модернізму з його образами «третього ока» й уявними мандрами з позицій «пташиного лету», – розповідає Богдан Мисюга. – Його герой-оповідач то спостерігає за світом, як грішник за подіями в раю (іконописна лінія позему), то дивиться на все згори, немовби «летить птахом». Ангажовану опозиційність до тілесного світу його сучасники зі Заходу свого часу сприймали як нову ідеологію. Своєрідною світоглядною ідеологією вона була і для самого художника. Олег Мінько – і «критичний реаліст», і «великий романтик», як і більшість тих, хто спинався на ноги в 1960-ті. Але таких, як Мінько, було мало: з питомо великим духовним потенціалом і з жагою інтелектуального росту всупереч загалові. Формальна експресія його форми – особлива авторська категорія «краси» з вершиною його естетичних вагань на кінчику пензля. Надреальний світ Олега Мінька апелює до центру людської екзистенції, де поряд зі справжніми духовними цінностями навіть світова класика видається сміховинною. Творчість художника, як і природу європейських ірреальних течій, спрямовано проти глобальної фальші. У цьому – європейський і світовий вимір творчості Олега Мінька та діяльності тих небагатьох, котрі творили альтернативну культуру Львова».

Спробувати осягнути надреальний світ Олега Мінька встигнуть всі охочі – експозиція у Національному музеї ім. Андрея Шептицького триватиме до 10 грудня.