Про каву хорошу замовте словечко
Гм, сьогодні не кажуть: «зустрінемося на каві», хоча табу на колоніальний товар не оголошено. Каву варять і п’ють як і раніше, а орієнтири — інші. Молодь усе частіше вибирає ром-колу та джин-тонік, які не вимагають ритуальних форм споживання і спеціального посуду.
Зблякли й інші різновиди навколокавових спокус: паленого коньяку стало так багато, що немає сенсу доливати «50 грам» до кавової порції. Це ж стосується й лікерів: незбагненний розквіт на початку 90-х років «Amaretto» (на 85% — доморослого) та його стрімкий кінець швидко поставили хрест на цій традиції. Каву п’ють, звичайно, й зараз — але як п’ють? У підземках, обпікаючись і похапцем. Ритуал став повсякденністю, різдвяний пиріг — вівсянкою.
А раніше? Кав’ярні були «нашими університетами». Дизайн їхній був убогий, публіка — часом випадкова (це вам не компанія Сартра на Сен-Жермен-де-Пре!). Але тут щосили кипіло світське життя, спорадично вихлюпуючись на суміжні бульвари та скверики. Тут обмінювалися новинами й томиком Гессе, сперечалися до хрипоти про долі людства. Тут часом розбивалися серця (див. вище). А після 2—3 «подвійних» і чарки «Слинчева Бряга» — негайно відсилали гінця до найближчого гастроному за «бомбою» кріп’яку. І життя спочатку розцвітало, як запашна матіола... Цінувалися тоді: «Хвилинка» на Великій Житомирській (нині — «Кобза»), кафетерій-кондитерська на Львівському майдані (зачинена), «Шанхай» або «Бункер» (підвал із музичним автоматом — сьогодні пивниця), «Затишок» на колишній вулиці К. Маркса (на вічному ремонті...) Звичайно ж, акваріум у «Трубі» (з ним, здається, все гаразд). Тобто можна визнати майже доведеним, що у радянські часи «кавова церемонія» (на противагу «чайній» на Сході) для багатьох представників мислячого люду служила тимчасовим, але безпечним сурогатом «внутрішньої еміграції». Без нашої кави не відбулася б ні наша література, ні наша політика. Наявність елегантних кав’ярень у місті Львові й на відповідній території — єдиний вартісний аргумент Ю. Андруховича на користь вітчизняної культури порівняно з культурою кондової Росії, де таких немає («Московіада»). Кавовими ілюзіями мерехтять рядки сучасних поетів: «ви така чорнява, як турецька кава»... (В.Неборак). «Я буду плакати і радіти, й в кав’ярні протирать штани» (Ю.Позаяк).
Сьогоднішньому «кінцю кавової імперії» чимало посприяло поширення розчинної кави, яку, до речі, рекламують без особливого лаконізму.
Характерний приклад: років п’ять тому колега почав збирати колекцію таких баночок — природно, після вживання, як справжній кавоман. Дійшов до трьох десятків — і покинув: зрозумів, що ідеал недосяжний. Та й серце стало давати збої. Обзавівся джезвою, а в колекційні бляшаночки зсипав крупи й спеції.
Кава домашня перемогла каву громадських кав’ярень, подібно до того, як відео- та телевізор із 12 каналами нокаутували холодний, порожній, нудотний ангар кінотеатру. Між іншим, споживати каву в місті, як і відвідувати кінозал, ще й недешево. Наші дівчата якось зазирнули «на вогник», ковтнули по чашці «напою бадьорості», куснули по часточці бісквітно-карликового тортика... Задоволення обійшлося в $10 — дівчата вразилися й вилетіли, без особливого бажання повторного візиту.
Можливо, їм не поталанило з вибором місця. (Записні кавомани нахвалюють кав’ярню-гастроном на Пушкінській.) Але, не потрапивши до неіснуючого «Затишку», вони можуть оцінити «затишок» домашній — із турочкою, що затишно бурчить на газу, й непідробним напоєм на двох.
