Припізніле визнання

Визначного польського публіциста і громадського діяча Єжи Гедройця нагороджено відзнакою Президента України - орденом "За заслуги" Микола РЯБЧУК, "День"

Минулий рік став для Єжи Гедройця роком подвійного ювілею - 90-річчя від дня народження та 50-ліття заснованого й досі редагованого ним журналу "Культура". Безперечно, і Єжи Гедройць, і журнал "Культура" - це ціла епоха в історії польсько-українських взаємин. Заснований 1947 року в Італії й перенесений невдовзі до Франції, журнал "Культура" поставив перед собою амбітне й водночас ризиковане завдання: утвердження довіри між поляками та українцями (білорусами, литовцями), вироблення нової концепції облаштування Східної Європи, нової візії її майбутнього.

Це завдання було ризикованим з двох причин. По-перше, тому що вся Східна Європа в той час була окупована більшовицькою армією, совєтська імперія після перемоги над Гітлером видавалася непорушною, і розмови про якийсь вільний розвиток незалежних східноєвропейських народів за цих обставин виглядали утопічним мрійництвом. А по-друге, стратегія "Культури" передбачала капітальну ревізію націоналістичних міфів, нове ставлення до меншин, до існуючих кордонів, до історичної спадщини, пріоритет майбутнього над минулим.

Зрозуміло, що такий "подвійний" ревізіонізм не подобався ані лівим радянофілам, що верховодили тоді в інтелектуальному житті Франції та Італії, ані правим націоналістам, що становили більшу частину польської (української, російської, литовської) еміграції. "Культура" зазнавала обструкцій, нападок, наклепницьких звинувачень і за свій послідовний антикомунізм, і за менш послідовну антишовіністичну, антиксенофобську позицію. Проте саме послідовність, цілеспрямованість редакційної політики у поєднанні з високим професіоналізмом авторів зробили "Культуру" найавторитетнішим виданням у середовищі польської еміграції, ба більше - "Культура" помітно вплинула на інші еміграційні часописи, не лише польські, а й українські ("Сучасність", "Віднова"), російські ("Континент"), чеські ("Сведецтві"); на "Культурі", у певному сенсі, зросло кілька поколінь польської інтелігенції, що знайомилися з журналом через "ворожі" радіоголоси та нелегально привезені з-за кордону "кишенькові" примірники часопису.

Поряд із Мілошем та Гомбровичем, Гедройцем і Герлінгом-Грудзинським, Мєрошевським і Лободовським у "Культурі" друкувалися також першорядні українські інтелектуали - Іван Кошелівець, Юрій Шевельов, Борис Левицький, Юрій Лавріненко, Роман Шпорлюк, Богдан Осадчук (котрий, до речі, нині веде в журналі постійну "українську" рубрику).

Сам Гедройць, народжений 1907 року в Мінську, в аристократичній родині сполонізованих "литвинів" мав чудову нагоду пізнати проблематику східних "кресів", себто околиць історичної Речі Посполитої. З 1916 року він навчався в Москві, де досконало опанував російську, а 1919-го, відразу після здобуття Польщею незалежності, переїхав із родичами до Варшави, де, вже будучи студентом права, несподівано для всіх записався на півторарічний курс української історії до професора Кордуби. "Той курс відвідували самі українці, котрі дивились на мене з подивом, мов на якогось залізного вовка, - згадує Гедройць. - Проте саме йому я завдячую своєю орієнтацією в українській літературі та численні контакти з пізнішими українськими діячами. Українську історію я вибрав, здається, з самої лише упертості, з такого собі духу протиріччя".

Той "дух протиріччя" трансформувався в уміння йти проти течії, долати стереотипи, кидати виклик найнесприятливішим обставинам, шукати й знаходити розв`язки нерозв`язних, здавалося б, проблем. Завдяки цьому, маємо понад 600 томів першорядного щомісячника "Культура" і десятки книжок з бібліотеки часопису, зокрема й українських, серед яких і знамените "Розстріляне відродження" Юрія Лавріненка. А головне - маємо справді надійну основу для розвитку нових польсько-українських відносин. Внесок Гедройця у цю справу важко переоцінити - хтось метафорично порівняв його проект із "планом Маршала" для Західної Європи, і хоч наслідки Гедройцевого "плану" для Східної Європи поки що не такі вражаючі, проте є гарним підмурівком спільного східноєвропейського дому.