Перед батьківщиною завжди в боргу

У радянської людини було постійне відчуття, що вона щось винна своїй батьківщині. Вона навіть таку пісню придумала: «Но, где бы я ни был и что бы ни делал, пред родиной вечно в долгу».

Чорт забирай! Працюєш на неї, працюєш - й однак у боргу. Як же ми залізли в такі борги? Що нам такого зробила батьківщина, що ми змушені все життя з нею розраховуватися?

Кохання - почуття примхливе, мінливе, але батьківщину треба любити все життя одну й ту ж. Спробуй її зрадити, як ти зраджуєш дрібних родичів! За зраду родичів не судять, а тут так осудять, що не побачиш ні батьківщини, ні родичів.

Тому радянську людину намагалися не випускати з країни, щоб вона, чого доброго, не полюбила чужу батьківщину. Хоча й перед чужою батьківщиною в радянської людини був борг, який вона називала інтернаціональним обов`язком.

Живе вона, припустимо, у себе, на своїй батьківщині, і раптом похоплюється: щось він другій батьківщині винен. І тоді він збирає своїх воїнів-інтернаціоналістів і вводить їх до іншої країни. Астрологи стверджують, що зазвичай це траплялося в рік Мавпи. Чи напередодні року Мавпи. Певно, в пам`ять про те, що року Мавпи 1380-го ми вигнали зі своєї землі татаро-монгольських інтернаціоналістів. А року Мавпи 1812-го - французьких інтернаціоналістів. А року Мавпи 1944-го - німецьких інтернаціоналістів.

Воно дуже давнє - почуття боргу перед чужою батьківщиною. Але й сучасне при цьому. Зараз, коли на місці нашої колишньої радянської батьківщини з`явилося багато нерадянських батьківщин, багато хто кинувся виконувати цей борг. Тут уже змішалися всі борги - національні, інтернаціональні, - не зрозумієш, хто який виконує.

Та дехто вже доходить думки: ліпше нам, як у пісні співається, бути перед батьківщиною в боргу, ніж отак виконувати свій обов`язок перед батьківщиною.