Одіссея маленької дівчинки
Міша Дефонеску живе у США, в містечку, неподалік від Бостона; сьогодні, у свої 62 роки, вона стоїть на порозі світової слави, яка запланована для неї видавництвом "Vount Ivy Press" (Бостон) та кіностудією "Disney Television". Днями вийде книжка спогадів "Міша - правдива історія", яку вже закупили в кількох країнах Європи, а трохи згодом вийде новий Дісней-фільм з тією ж назвою, задуманий як суперхіт, головний ефект якого полягає в одночасній правдивості та фантастичності сюжету.
Міша Дефонеску має значну, хоча й локальну, популярність уже давно, що пов'язано з її любов'ю до тварин. За словами Міші, тварини в її житті означають значно більше, ніж люди, бо з тваринами стосунки в неї завжди дружні, а з людьми Мішу мало що поєднує. Вона переконана, що в її людському тілі живе душа тварини. Саме тому дім Міші та її чоловіка переповнені тваринами - як живими, так і мертвими (опудалами). У їхньому помешканні живе багато різних кішок, собак, птахів, земноводних. Кілька років тому, подорожуючи до Африки пароплавом, Міша знайшла у своїй каюті королівську кобру довжиною понад 2 метри... Вона не вчинила галасу, не стала з'ясовувати, як змія потрапила до каюти, а взяла її із собою додому. Кобра, яку назвали Парсифаль, стала членом сім'ї Дефонеску. Розлучила їх тільки смерть Парсифаля. Опудало кобри, зроблене видатним фахівцем, нині прикрашає салон Міші і міститься там, де завжди полюбляла перебувати жива кобра - поряд із кріслом хазяйки. Розмовляючи з візитерами, Міша ніжно гладить свою мертву кобру.
Парсифаль є першим екземляром "музею" Міші, який сьогодні має десятки опудал котів, собак, коней, корів, крокодилів, птиць, мавп, сов... Музей набув розголосу, дедалі більше людей приїздить подивитися не стільки на опудала, скільки на дивачку, котра живе серед диких звірів і намагається всіх запевнити в тому, що й сама належить до них. Міша пускає візитерів у свій дім, усім розповідає цікаві історії із життя тварин, і все це - безкоштовно. Найбільше враження справляє її розповідь про те, що тільки тваринам вона завдячує своїм життям, що тварини врятували її в дитинстві, під час Другої світової війни. Саме цей сюжет і став основою книжки та фільму про Мішу-дівчинку. Більше того, життям Міші зацікавилися книжковий видавець та знаменита "Дісней-студія".
Коли помер улюблений тер'єр Міші, вона зібрала магнітофонні стрічки із записами голосу собаки, всі його фото, зроблені за життя (близько 1000 знімків) і звернулася до відео-ательє. Там для неї змонтували і озвучили фільм, де тер'єр стрибає і бавиться, як живий. У відео-ательє Міша випадково познайомилася з власницею видавництва, на яку історія жінки з душею тварини справила велике враження. Було укладено контракт на видання вже згаданої книжки-автобіографії. Для запису розповідей Міші було запрошено професійну письменницю. Усі троє - героїня книжки, видавець та письменниця - сьогодні нерозлучні.
Під час Другої світової війни вона уціліла в пеклі війни та Голокосту. Одного разу, під час її страшних воєнних пригод, узимку її врятували вовки. Вона жила з ними в лісі, грілася поміж них, їла їхню їжу. Простіші, але численніші випадки пов'язані з її стосунками з домашніми тваринами, коли вона тижнями переховувалася у хліві, про що господарі навіть не здогадувались.
До війни Міша жила з батьками у Брюсселі. Свого прізвища не пам'ятає, будь-яких родичів ніколи не знала і пізніше не знайшла. Пам'ятає, що батьки часто кудись зникали, залишаючи її з чужими людьми, і що начебто поверталися, маючи інші прізвища. Можливо, вони були біженцями з Росії і не мали документів, можливо, були розвідниками і вели таємне життя. Про все це тепер можна тільки здогадуватися. Одразу після окупації Бельгії німцями батьки залишили Мішу в одній сім'ї і зникли - цього разу назавжди. Власне, історія пригод Міші розпочинається саме з того часу. Її опікуни поводилися з дівчинкою погано - грубо, зневажливо, і вона будь-що вирішила знайти своїх батьків. Хтось їй сказав, що батьки пішли на схід, а один добрий дідусь подарував їй маленький компас у формі медальйона (до речі, це єдиний матеріальний залишок тогочасного життя Міші). 1941 року семирічна Міша вирушила на схід у пошуках батьків - почалася велика її Одіссея. З допомогою компаса Міша пішки пройшла Німеччиною, Польщею, дійшла до України, потім потрапила до Румунії, Югославії, Італії, де вже були американці. 1945 року через Францію вона повернулася до Бельгії.
Під час свого великого переходу дівчинка мала безліч страшних і небезпечних пригод: вона була свідком численних екзекуцій, побувала у варшавському гетто, де, шукаючи батьків, зустрічалася з різними людьми. Одні її жаліли та годували, інші гнали й погрожували. Жила вона милостинею, покидьками та крадіжками. Зокрема, в Польщі користувалася тим, що під час недільної меси всі домівки порожніли і там можна було добути їжу. Згадує вона старого єврея, якого зустріла взимку в лісі і який, подібно до вовків, врятував їй життя і наказав вижити й усе описати.
Після війни життя Міші стало буденним. Її удочерила католицька сім'я. Міша отримала освіту, працювала вчителькою, вийшла заміж. Ще в коледжі зробила спробу описати свою велику мандрівку, але вчителька висміяла її і назвала брехухою. Це надовго відбило в неї бажання писати.
Нині Міша живе очікуванням виходу книжки та фільму, яким усі обіцяють незвичайний успіх, бо поєднання любові до звірів з Голокостом - то безпрограшна карта. Принаймі Міша вже сьогодні іноді скромно називає себе кінозіркою. Після прем'єр вона планує залишити цивілізацію і податися до Аризони, де людей менше, ніж тварин.
Головна загадка цієї дивовижної історії формулюється просто: правда все це чи неправда? Однозначної відповіді нема. Отож уся історія є справою довіри, а не фактичних доказів. У Бельгії на сьогодні не залишилося жодної людини з тих, які могли знати Мішу хоча б після "закінчення походу". З одного боку, абсолютна неймовірність сюжету, а з іншого - страшні примарні обставини Голокосту, в яких могло трапитися що завгодно.
