Мирослав Яремак: "Виховати Франкенштайна"

Улюблена книжка та, яку не обов'язково перечитувати, але та, що її присутність становить у житті людини певний містичний момент її причетності до якоїсь таємниці. Навіть раз на десять років розгорнеш цю книжку і будь-який рядок поновлює вичахлий момент містицизму, - і цього достатньо.

Тут я не оригінальний. Для письменника улюблена книжка та, над якою він працює, бо перемога освячує твою любов до того, про що пишеш, а поразка може знищити; тобто, і перемога, і поразка однаково може призвести до містичного жаху, що його писанням нової книжки годі уникнути. Іноді просто доводиться лікуватися від того стану, коли розгадана містика слова, думки, якоїсь ідеї замикає тебе, - вийти з того почування потойбічності рідко вдається, але нас завжди вабить той стан, така притаманна людській, тож і творчій натурі некрофілія.

Людині найцікавіше завжди, що з нею станеться далі, згодом, і оце й уся філософія гри як людської діяльності. Як читач можу назвати цю книжку - Шевченків "Кобзар". Коли батько приніс із сільської бібліотеки дві книжки - "Робінзона Крузо" і "Кобзаря", - у першій мені чомусь найбільше сподобались ілюстрації, вони промовляли справді очима жаху, але сам текст був такий собі - пригоди та й годі. А дочитавши "Наймичку", я ридав. Лише через років більш як тридцять я почав уже цілком логічно осмислювати цей твір. Що це? Сентиментальна історія, переінакшений міф про повернення блудного сина-блудної матері? Не дивно, що до Шевченка повертатимуться за всіх часів, і новий сплеск шевченкознавства в останньому часі є таким собі виявом повернення. Але тут уже йдеться не про нове прочитання, а скоріше помсту тих, хто приречений каратися в самосутності, хто неспроможний свій власний містичний жах перед лицем буття якось висловити у слові, формі. Одначе все дуже просто. Шевченко висловився адекватно містичному почуванню нації і нація це завжди пам'ятатиме, навіть якщо через кілька століть вона думатиме та розмовлятиме інакше, аніж у XIX-XX століттях. Література завжди повертатиметься до Шевченка, як та блудна мати. І кожне таке повернення нагадуватиме їй про все нові хвороби та болячки. У нас навіть можуть з'явитися нові "Наймички" - такі велетенські епоси, які писатимуть домогосподарки, дружини бізнесменів, і неодмінно українською,- саме ці жінки, як творці епосів, генетично успадкували найбільшу таємницю Шевченкових пророцтв.