Квітник гумористів у міському саду Одеси

(Продовження. Початок див. «День» № 87)

 

Частина 2

Отже, через мої руки, серце і диктофон продовжують проходити майбутні герої ЖВЛ - Ілля Олейников, Роман Карцев, Ігор Іртеньєв...

Виникають вони на одеській, мов у комп'ютерній грі - вечірці несподівано. Нагадую, час дії - перша година ночі. Місце - один фешенебельний "Лондонський" готель. А що ви собі думали?

Вуса - поняття вічне, як музика

Спершу з'являються вуса, а відтак уже їхній постійний носій і один з головних жителів телевізійного "Городка" - Ілля Олейников.

- Ілля, ви завжди і скрізь удвох. Що 10 років тому, що сьогодні. Однак Олейников залишається, а інші партнери зникають, як дружини Синьої Бороди. У чому таємниця?

- У мене був перший прекрасний партнер, але він, на жаль, помер. Потім було миготіння облич і, нарешті, з'явився Стоянов. Я думаю, це довічно.

- А той чолов'яга, з яким ви в "Утренней почте " влаштовували музей, де демонстрували локон із голови Валерія Леонтьєва?

- Цього не беремо до уваги. Повторюю, в житті в мене було двоє чоловіків: це Рома Казаков (він зробив крилатим вираз: "Питання, звісно, цікаве" - К.Р.) і Юрко. Я не розпорошуюся. А та "Почта" давно вже у небутті.

- Зате збереглося обличчя Олейникова.

- Обличчя міняється, незмінні - вуса.

- Вуса - на віки?

- Ну, до гробу - точно!

- Торкнемося іншої такої ж смішної теми - казарми. Як вам удалося зробити "Городок" де солдатики аеробіку танцювали? Вони були так прекрасно скуті.

- Так ми ж і просили їх, щоб вони постаралися бути такими, як завжди. Що вони і виконали. Як, наприклад, є "Танець маленьких лебедів", а у нас вийшов "Танець затиснутих солдатів".

- "Городок" завоював місто Київ...

- Та мені казали, що у вас регулярно показують нашу передачу.

- Вам щось "відстібують" за це?

- Та ми готові з Юрієм безплатно віддавати "Городок", без бою - тільки б не забували.

- Чому ж не приїжджаєте з гастролями?

- Приїдемо! Київ - святе місце. У мене з ним багато чого пов'язане.

- Ліричного?

- Ба більше - пікантного.

- "Розколюйтесь"! А ми пишатимемося тим, що подарували Олейникову київську жінку.

- Вона була не з Києва, а лише проїздом через столицю України.

- То ви на вокзалі познайомилися?

- І там же попрощалися...

- Яка сумна історія! Приїжджайте швидше заради щасливого фіналу.

- Неодмінно.

Ділова людина

Романа Карцева вперто тягнули пригощатися спиртним його численні шанувальники (і що ще безнадійніше - шанувальниці). Він чинив слабкий опір, бо розумів - даремно. Дорогою я й пристав. Тому, даруйте, інтерв'ю дорожнє. - Романе, скажіть пару слів про Київ.

- Парою слів не обійдешся. До того ж, ви бачите - я взагалі зараз не можу говорити.

- Тоді - чотири.

- Києве! Велике тобі вітання!

- І ще щось скажіть вродливим київським жінкам.

- Жінкам Києва не треба говорити. Їм треба робити!

Три щасливих одруження

Артиста від мене відірвали - кидаюся на поета.

Вперше Ігор Іртеньєв з'явився в телепередачах "Монтаж" і "Взгляд". Досі бачу, як він, широко розставивши ноги, голосно читав: "В моем родном Гагаринском районе - мне все давно до фонаря!" Журнали "Огонек" і "Юность" остаточно й безповоротно розтиражували його ім'я.

Про що говорити з поетом? Звісно - про музи.

- Чи впливає на вашу віршотворчість прекрасна стать?

- Звичайно. Різні жінки - по-різному.

- А чи є одна, яка має на вас мегадію?

- Останніх чотири роки - це моя дружина Алла Боссарт.

- Вірші у вас через це не стали однотипними?

- Ні. Вони швидше набули якоїсь завершеності, якої не було раніше.

- У вас існують взаємні... ревнощі?

- Ні. Одружений я втретє. Але, сподіваюся, востаннє.

- І щоразу вдало?

- Знаєте, справді так можна сказати. Але мені здається, у вас створюється про мене гіпертрофоване враження, як про секс-символ російської поезії. На ці теми пише Володя Вишневський. А тому - облишмо жіночу тему. Мій іронічно-ліричний герой не повністю збігається з автором.

- Гаразд. Одні кажуть, що ви недбалий, як редактор журналу "Магазин" (це видання під крилом Жванецького - К.Р.). Інші заперечують: мовляв, як для поета ви дуже дисципліновані. Хто з них має рацію?

- Кожний по-своєму. Скільки читачів - стільки "правд". Окремо - правда автора. Так вони спокійно й існують. Я не дуже витіювато висловився?

- Не смертельно. А Ігор Іртеньєв може плюнути на думку публіки?

- Коли я сідаю за стіл, я взагалі про неї не думаю. Я керуюся собою і підлаштовуюсь тільки під себе.

- Товрчість Саші Чорного - не ваш піратський прапор?

- Ні, Чорний не є моїм камертоном. Це, швидше, ОБЕРИУТи і Глазков... Важко проводити паралелі і з'ясовувати цінність кожного. У мистецтві визначати ієрархію - марна справа. Нехай крапки над "і" розставляють читачі.

На тому й зійшлися.