МЕНЮ

Додому

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
18 грудня, 2018 - 10:28
У прокат вийшов фільм-лауреат Венеційського кінофестивалю «Брати Сістерс» — лірична драма в обгортці вестерну

«Брати Сістерс» (The Sisters Brothers) у пресі й насправді характеризують як вестерн, але зняв цей фільм 66-річний французький режисер Жак Одіар, який у жанрі вестерну ще не працював. Як, власне, і в самій Америці. Визнання має виключно європейське: Гран-прі й «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю, приз за режисуру «Братів...» у Венеції.

Це дивно, втім, лише на перший погляд, бо насправді Одіар не чужий гострих сюжетів. Гран-прі він здобув за кримінальну сагу «Пророк» (2009), а «Золоту гілку» — за «Діпан» (2015), картину про тамільського біженця, останні сцени якої — справжнє побоїще з вибухами й купою трупів.

Тож не така й велика сенсація. Новою може видатися хіба що яскрава комедійна тональність. Вона забезпечується як багатим на відповідні ситуації та діалоги сценарієм Томи Бідеґена за однойменним романом Патріка Девітта, так і блискучою парою головних виконавців: Джоном Сі Рейлі та Хоакіном Феніксом. Але, знов-таки, Одіар починав у великому кінематографі зі сценарію «Професіонала» (1981) з Полем Бельмондо, а там жартів, у тому числі доволі кривавих, не бракувало.

Хоакін Фенікс грає Чарлі, а Джон Сі Рейлі — Елі Сістерса. Навіть якби у фільмі були проблеми з іншими акторами й акторками, чи з драматургією, чи з режисурою (а це не так), то вже цього дуету цілком вистачило б. Вони неймовірні у своєму контрасті, і цю захопливу протилежність передають героям. Чарлі-Фенікс — брутальний хуліган, громило й п’яниця, тим часом як природжений комік Сі Рейлі робить свого Елі відвертішим, душевнішим та недолугішим. Епізоди, в яких він опановує — згідно з інструкцією — зубну щітку чи ковтає павука уві сні, — це самодостатні комедійні мініатюри. Не дивно, що саме Елі хоче кинути небезпечне ремесло — тим часом як Чарлі себе в іншій ролі просто не бачить. А працюють вони на безжального старигана Коммодора (несподіване й ефектне камео Рутгера Гауера). Уже на початку фільму за грізним наказом відправляють до праотців повний будинок народу. І далі все як у вестернах: стрілянина зі стегна, салони з пиятикою й лихим людом. Зрештою, це ж Америка початку 1850-х, ера «золотої лихоманки». Але далі за сюжетом об’єкт чергового замовлення від Коммодора виявляється людиною непересічною. І сюжет різко змінюється.

Так, по фільму справжнім золотим піском розсипаний влучний гумор, бойові сцени — поза похвалою, на всіх рівнях сюжету юрмляться напрочуд колоритні персонажі, поціновувачам жанру буде приємно розпізнавати алюзії на класику вестерну: «Дику банду» Сема Пекінпа або «Буча Кессіді і Санденса Кіда» Джорджа Роя Гілла. Але Одіар робить більше: бездоганно й непомітно трансформує оповідь. До двох додаються ще двоє — детектив Джон Морріс (Джейк Джилленгол) і той, кого він мусить знайти й ліквідувати разом з братами: Герман Ворм (Різ Ахмед) — ідеаліст, котрий має магічну формулу збагачення та план облаштування майбутнього й настільки вірить у свою утопію, що здатен переконати навіть запеклих убивць. А головне, що об’єднує цих чотирьох дуже несхожих чоловіків, крім золота і Коммодора, — то це нещасливе дитинство. Вони всі — недолюблені діти. І тому їх так носить по життю. Тому ніде їм немає спокою. Бойовик перетворюється на меланхолійну драму, а вся історія виявляється не про традиційне полювання за скарбами, а про довге — завдовжки з життя — повернення додому. Яке не для всіх закінчиться добре.

Легко за формою, але не за змістом.

Але за Дикому Заході інакше й не буває.