Час і метод

Юрій АНДРУХОВИЧ, "День"

Мені незабаром, за якихось два роки, виповниться сорок, а це означає, що я дедалі частіше рефлексую з приводу часу. Час - це така країна, з якої можна виїхати тільки у смерть, казав один мудрагель, виявляючи схильність до декадентського метафоризму й танатичних красивостей. Ніде від цього не дінешся, кажу собі, - вочевидь, почалося: дедалі прискорюване збігання вниз, усе затяжніші депресії, скрегіт зубовний, частішання похоронів, на яких годилось би бути присутнім, невмотивовані алкогольні прориви у бік паралельної реальності, зрештою, страх як такий.

Двадцять років тому я більше любив майбутнє. Я навіть хотів, аби воно наставало якомога швидше. І до нього провадив єдиний шлях, власне кажучи, звивиста сумнівна доріжка, якісь такі непевні сходи, що їх, послуговуючись контрабандним метаобразом улюбленої рок-групи, хотілося вважати "сходами в небо" - то були вірші. Двадцять років тому я записував їх у всіляких блокнотах і ховав від усього світу в дуже інтимні закапелки. Я не мав ілюзій щодо їхнього опублікування.

Бо двадцять років тому я студіював у Львові видавничу справу і чудово усвідомлював, що в наших українських радянських умовах легше караванові верблюдів пролізти крізь вушко голки, ніж "не такому" рукописові продертися на світ крізь птахорізку редакційних, рецензентських, спілчанських, цензурних, партійних, поліційних, якихось там ще інстанцій. Крім того, я не вмів креслити, плутався в точних та деяких природничих науках - мені залишалося ставати "гуманітарієм", а тому я змушений був складати іспити з марксистсько-ленінської естетики, теорії літератури, української, російської та зарубіжної літератур - і в кожній з цих дисциплін вимагалося знання "єдино правильного творчого методу", більше того - це знання було стрижнем, фактично тільки воно й вимагалося. І що можна було йому протиставити, цьому методові, цьому знанню? Передруковувати на цигарковому папері Новий Заповіт? Передавати з рук у руки Чорну Книгу Антонича? Слухати Genesis, пити кріплене вино? Дихати і кохатися за йогівськими системами?

Саме тоді, в запльовано-сакральній атмосфері студентських гуртожитків, під шипіння вінілу й мерехтіння свічок, я зустрів своїх найперших читачів, чи то пак, слухачів. Мій голос тремтів і зраджував мою самовідданість. Добре, що тодішні мої вірші не мали шансів. Добре, що я не носив їх до редакцій.

Подальші двадцять років багато що з`ясували, перетрусили, поставили на місце, переплутали, спотворили. Спокуси вишиковувалися легіонами - на жаль (на щастя?), не всі з них вдалось обійти. Іноді рятували маски, іноді зовнішні обставини, іноді ангели-хоронителі. Найчастіше не рятувало ніщо. І звідси - жодних висновків, бо висновків, здається, немає.

Я не знаю відповідей на головні запитання. Кажуть, ніби це одна з ознак того, що називається досвідом. І чим його більше, тим менше відповідей. Можливо, саме в цьому полягає моя "безвідповідальність" - мені було б значно легше говорити про відповідальність, наприклад, Брехта або Тичини. Про духовні спокуси лівої ідеї, правої ідеї, будь-якої ідеї, якщо вона політична, чи - знову ж таки - про спокусу аполітичності. Чи про такий собі "постсоцреалізм" як про головне річище новітньої української літератури, про увесь цей брухт і баласт, цей відразу впізнаваний "художній арсенал", про цих прапороносців, котрі ніяк не хочуть попрощатися зі своїми обвислими й вицвілими, але вічно переможними прапорами...

Та краще я повернуся до себе й до рефлексій з приводу часу - мені незабаром сорок. Час винятково посприяв мені. Завдяки його сприянню я зрозумів, що найкраща поезія міститься у проміжках між словами, а найкраща проза - виправлена й закреслена. У зв`язку із цим писати стає дедалі тяжче й навряд чи можливо взагалі. Попри те, я не втрачаю надії на знак, натяк, помах, дозвіл. Це щось на кшталт очікування. І саме його я назвав би єдино правильним творчим методом.