Бенкет під час чуми?

Концертний сезон стартує завтра, 6 серпня, і це будуть 15 цікавих подій фестивалю літньої пори «Pizzicato e Cantabile», який цього року відбудеться вже вп’яте!

Музичні вечори перебігатимуть у Концертному залі імені Станіслава Людкевича за присутності публіки і з урахуваннями карантинних правил. Абонементи не дійсні.

За словами засновниці і директорки фестивалю, провідної української органістки, солістки Львівської національної філармонії Олени Мацелюх, участь у заході, а триватиме він до 16 серпня, візьмуть найкращі українські виконавці, на гастрольній мапі яких – десятки країн світу.

У програмі «Pizzicato e Cantabile», зокрема, – твори Вівальді, Баха, його синів, також Моцарта, Ліста, Дебюссі, Равеля, Шуберта, Фрескобальді, Бортнянського, Вольфа, Шоссона, Ріхарда Штрауса, Дубосарського, Гріга, Массне, Монті, Гільмана. Й організатори фесту обіцяють, що звучатимуть ці твори в оригінальних аранжуваннях та інтерпретаціях.

Окрема сторінку фестивалю – вокальні вечори, де виконуватимуться композиції галицьких митців Дениса Січинського та Станіслава Людкевича, вокальні мініатюри Вольфа, Шоссона, Дебюссі, Шуберта та Штрауса, а також фрагменти із всесвітньовідомих ораторій та опер Моцарта, Доніцетті і Скарлатті.

Обіцяють втілювачі «Pizzicato e Cantabile», що не менш цікавими будуть і вечори органної та клавесинної музики, також – квартетного жанру, фортепіанної музики й ансамблевих композицій.

А завершиться фестиваль концертом «Галантні львівські віртуози» за участю Академічного симфонічного оркестру філармонії.

Детальніше з програмою фестивалю літньої пори «Pizzicato e Cantabile» можна ознайомитись на сайті філармонії. А тим часом журналіст «Дня» звернулася до генерального директора Львівської філармонії Володимира Сивохопа із запитанням «Як саме відбуватимуться всі вище згадані заходи за умови правила «помаранчевої» зони, коли йдеться про відстань між людьми у 20 метрів?». Й у відповідь почула: «Ми все рахуємо – ділимо, множимо…».

І далі у розмові з Володимиром Степановичем, а вона філософського змісту і, як на мене, дуже сумна, – про Маркеса, Вільсона, Пушкіна та Рильського, дотримання дистанції і масковий режим у глядацькій залі, трансляції в YouTube, камерне концертування і зміну жанрової палітри.

Востаннє я бачився з повним складом нашого симфонічного оркестру 12 березня – в той день, коли почали діяти обмеження і було зрозуміло, що попереду – строгий карантин, – говорить керівник академічної установи. – Для нас це все тоді було абсолютно нове. Всі тоді думали, що воно – тимчасове, прогнозовано – до двох місяців. Минуло вже п’ять місяців карантину. І якраз п’ять місяців тому я сказав музикантам про те, що не знаю, коли ми знову всі зустрінемося на одній сцені, бо нічого не відомо. Але для того, щоби якось згаяти час, крім музикування і якихось побутових речей, порекомендував почитати Маркеса «Кохання під час холери». Воно – трошки про це, трошки – не про це, трошки – про життя. От тепер, зараз, ви дивуєтеся: «Відкриваєте концертний сезон?». Я й сам собі думаю: «А ми що, відкриваємо концертний сезон?». Згадується мені творчість Олександра Пушкіна, якого ми добре вчили в школі. Всі ж знають одну з його маленьких трагедій «Пир во время чумы». Насправді це не є оригінальний твір Пушкіна – переклад п'єси англійського поета Джона Вільсона «Чумне весілля» (про лондонську чуму 1665 року). І цей переклад Пушкіна майже 100 років тому, 1927-го, переклав українською визначний наш перекладач, а потім – поет Максим Рильський («Бенкет у чуму»). Історія ця про те, як в епідемію люди накривають стіл просто неба, бенкетують і співають сумні пісні. От і ми зараз маємо час бенкету під час чуми. Тобто виходимо на вулицю, трошки бенкетуємо, а ми у філармонії хочемо співати сумні пісні. Спробуємо дотриматися дистанції 20 метрів у приміщенні. На сцені одночасно перебуватимуть 3 – 4 виконавці. У зал запрошуємо двадцять – тридцять осіб. Більше не можна! Але я був би щасливий тих людей бачити. У нас триває бенкет і нам, на жаль, в тому бенкеті і далі жити, до нього пристосовуватися, то маємо співати сумних пісень. Це наша робота. Артист без сцени помирає. І зараз (через те, що карантин є і в європейських театрах та філармоніях) в Україні багато артистів, яких я хочу почути зі сцени Львівської філармонії. Для того ми знову від серпня почнемо відновлювати онлайн-трансляції, які можна буде переглянути через наш канал в YouTube чи на Facebook. Але теж в силу тих обмежень, які сьогодні маємо, дуже хочемо, щоби дозволені 30 глядачів до філармонії прийшли. То чекаємо в гості, але з дотриманням «правил бенкету». В масках. Інша справа, що люди в нас не дуже люблять дотримуватися правил. І я би дуже хотів, щоби на відкриття сезону філармонія стала тим острівцем, де правил дотримуються. Не знаю, як воно буде, але насправді виглядає на те, що ми маємо наново «навчитися ходити». Бо якщо говорити про (у вашому і моєму розумінні) існування філармонійного сезону, якесь традиційне відкриття, коли обов'язково має бути великий симфонічний оркестр, де бажано, щоби був великий мішаний хор, де мало би бути кільканадцять хороших солістів, також щоби у залі був повний аншлаг (а в нас у залі назбирувалося 800 і більше людей)… Я не знаю, чи ті часи скоро повернуться. Враховуючи всі ті кольори (помаранчевий, червоний чи зелений), в які зараз входимо. В кожній країні з тими зонами і кольорами – по-різному. Але навіть там, де є зелений колір, він має означати, як у дорожному русі, «Будь уважним!». Тобто зелений колір не означає, що тобі все дозволено. От тому, напевно, зараз і починатимемо наново жити за принципом «Будь уважним!» і виконуватимемо те, що нам усім рекомендують виконувати. Або маємо сказати: «Зачиняймося! В нас настали часи чуми». І тоді – жодних бенкетів! Але раз на сто років, починаючи від англійського класика Джона Вільсона, через Маркеса, через Пушкіна, через Рильського, ця тема існувала. Очевидно, це означає, що є якийсь принцип існування суспільства – якою б не була епідемія, якою б не була чума, все одно під час неї є кохання і бенкет.

Наважуся запитати, що буде після 16 серпня, коли закінчиться фестиваль? Продовжите концертування?

Відповім питанням на питання: що відомо про те, якою Львів визначать зоною – зеленою чи червоною?

Важко сказати…

Мені теж важко передбачити, що буде через тиждень чи два! Коли ставимо дитину на ноги, то не знаємо, чи вона піде чи впаде і потовче коліна... А можливо, вважатимемо за потрібне її ще місяць-два поберегти, щоби вона не пробувала ходити… Чи почнемо шукати їй ходунки, щоби вони за неї ходили? Очевидно, що у випадку концертного життя ми ходунків, щоби воно само по собі відбувалося, не знайдемо. Очевидно, нам потрібно бути вчитися «оббивати собі коліна, набивати гулі на чолі», але з думкою про те, що йдеться про безпеку артистів і про безпеку слухачів. Очевидно, ми будемо адаптуватися до тих умов наступні дні.

Стосовно онлайн-трансляцій в YouTube та на Facebook. Програму вже склали?

Той карантин може тривати дуже довго, але з певними послабленнями чи посиленнями. Залежно від того і будемо міркувати, що можна, а що – не можна. Ми не плануємо переводити нашу діяльність тільки в YouTube. Нам зараз трошки допомогла облдержадміністрація – ми отримали кошти на технічне забезпечення трансляцій наживо. Тобто YouTube стане нашим добрим правилом – будь-який концерт у філармонії мав би тут же транслюватися в реальному часі. Тоді це більш сучасно, більш цікаво. І концертні події, приміром, на вересень плануватимемо в силу карантинних обмежень. Тобто перші місяці роботи Львівської філармонії – це робота з різними камерними складами. Навіть якщо йдеться про великі колективи (симфонічний оркестр Львівської філармонії чи симфонічний оркестр «INSO-Львів») – це все одно буде камерне музикування. Світова класика від музики Відродження до сучасної музики передбачає будь-які склади. В Стравінського це може бути симфонія для дев'яти духових інструментів, в Шенберга – від вісьмох чи дванадцяти. В Шнітке теж є концерти на камерний склад. Музика Відродження і бароко – також для камерних складів, в тому числі – для дерев'яних духових, в Генделя – для мідних духових. Тобто насправді нам трошки треба буде змінити нашу жанрову політику, жанрову палітру, пристосовуючись до тих реалій, в яких можемо працювати. На жаль, мусимо зважати на квадратні метри. А концертний зал… (Я досі вважав, що в нас – єдиний хороший концертний зал у Львові). На жаль, у квадратних метрах він не є аж такий великий. А якщо ми з небезпечного кольору перейдемо в кращий колір і тоді буде дозвіл не одна людина на 20 квадратних метрів, а одна людина – на 5 квадратних метрів, то це вже буде в чотири рази більше, ніж нам дозволено прийняти публіки тепер. Дай Боже, щоби цієї публіки було!

А підсумуйте мені розмову, пане Володимире, оптимістично.

(сміється). Та я все вам оптимістично говорю! Навіть класиків он скільки згадав! Я реально говорю про те, як живе суспільство. Маємо певні канони, за якими воно рухається. Повернуся до бенкету під час чуми. До організатора того бенкету, якого називали Головою, підходить священик і звинувачує у безбожності. Каже, що треба розійтися по домівках. А організатор заперечує, бо, каже, не може бути все похмурим і в траурі, що життя любить радість. Бо плачуть на небесах. А ми є тут, на землі. Ми повинні жити. Повинні співати. Це – істина вічна. Я тільки цитую…