МЕНЮ

Світлої пам’яті друга

Олександр МОЦИК, Надзвичайний і Повноважний Посол України, представник України в робочій підгрупі з політичних питань Тристоронньої контактної групи з питань урегулювання ситуації на сході України
9 квітня, 2019 - 10:25
Про особистий внесок Антона Бутейка у розбудову дипломатичної служби України

10 березня 2019 року Україна втратила одного із своїх найпотужніших дипломатів — пішов із життя Антон Денисович Бутейко. 6 квітня йому виповнилося б 72 роки.

Як дипломат, а пізніше як політик і державний діяч Антон Денисович зробив свій особистий великий внесок у становлення та розбудову незалежної України, її зовнішньої політики і дипломатичної служби.

У дипломатію він прийшов із студентської лави після закінчення з відзнакою Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Прийшов із досить солідним багажем знань і почав швидко просуватися по дипломатичній службі. Далі — перша довгострокова дипломатична місія за кордоном, особливо відповідальна, у Секретаріаті ООН. Фах юриста-міжнародника і висока професійність допомогли йому пройти складні процедури ООН’івського відбору кадрів і отримати контракт на роботу в одному з провідних підрозділів Секретаріату — Департаменті морського права. Знання та практичні навички, здобуті на цій роботі, зокрема в ході розробки проекту Конвенції ООН з морського права 1982 року та створення Міжнародного органу по морському дну, пізніше знадобляться йому при захисті морських інтересів незалежної України.

По завершенні роботи в Секретаріаті ООН Антон Денисович повернувся назад до МЗС, у найбільш  престижний Відділ міжнародних організацій. Це сталося на початку горбачовської перебудови. Ми всі тоді в МЗС відчували, що грядуть зміни, можливо, не зовсім розуміючи, якими грандіозними вони будуть, але добре усвідомлюючи, що для МЗС Української РСР і для України в цілому з’являється якийсь особливий шанс. Антон Денисович був одним із тих, хто найрельєфніше бачив такий шанс. Ще задовго до незалежності, 1988 року він почав просувати ідею створення в МЗС Договірно-правового відділу, одним із пріоритетних напрямків якого мало стати укладення міжнародних договорів з іноземними державами. Це означало, що Україна, діяльність якої на міжнародній арені на той час обмежувалась лише участю під контролем «старшого брата» у роботі ООН та її спеціалізованих установ, претендувала б на самостійний вихід на двосторонні відносини з іншими державами — ідея, яка для Москви була абсолютно крамольною та антирадянською. Але 1990 року такий відділ було створено, і Антон Денисович очолив його.

Тим часом процес дезінтеграції СРСР набув незворотності, і віковічні мрії багатьох поколінь українців збулися — Україна проголосила свою незалежність. Цей період став чи не найбільш плідним і важливим у професійній діяльності Антона Денисовича. Він активно працює над розбудовою самого МЗС, виступає ефективним експертом з міжнародних відносин у Верховній Раді України, де бере участь у розробці  перших базових законодавчих актів щодо суверенітету й незалежності України, трансформації її із частини території Радянського Союзу в самостійну державу, працює де-факто радником голови Верховної Ради, найвищої на той час посадової особи країни, Леоніда Кравчука. А після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року і обрання Леоніда Макаровича Президентом України, Антон Бутейко переходить в апарат Президента на посаду радника Глави держави — керівника служби з міжнародних питань. Потім на нього чекають інші високі посади — першого заступника міністра закордонних справ, народного депутата, посла в США, посла в Румунії, знову першого заступника міністра закордонних справ. І на всіх цих посадах  Антон Денисович, нехай не звучить це пафосно, встановлював найвищий стандарт служіння народу, державним інтересам. Кажу це, оскільки мені випала честь багато з ним працювати і багато у нього вчитися, як у старшого колеги і друга, його мудрості, професійності, патріотичності й порядності.

Вперше ми зустрілися, коли я прийшов на роботу в МЗС 1981 року, але справжнє знайомство відбулося восени 1984 року в Нью-Йорку, де я брав участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН, а Антон Денисович у цей період працював у Секретаріаті ООН. У нас одразу склалися дружні стосунки, мабуть, ще й тому, що обоє ми з волинського краю, однаково дивилися на світ, і я теж за фахом юрист-міжнародник.

Після його повернення з відрядження із США ми кілька років разом працювали у Відділі міжнародних організацій, Договірно-правовому відділі. Пізніше разом вели переговори щодо українсько-румунського сухопутного кордону та делімітації морських акваторій у Чорному морі, а також почергово представляли Україну в Міжнародному суді ООН у ході розгляду спору стосовно згаданої вище делімітації.

У тому, що вдалося цивілізовано врегулювати складні питання з Румунією, велика особиста заслуга Антона Денисовича. Уявімо, що цього не відбулося б — у такому разі сьогодні, на додаток до російської агресії, ми мали би проблемні відносини з нашим південним сусідом. Натомість, зараз — це стосунки двох добрих партнерів, яких об’єднує спільне бачення майбутнього Європи і своєї долі в ній.

Антон Денисович у житті був досить скромною людиною і не намагався чимось виділятися. Він завжди зовні був спокійним та урівноваженим, які б бурі не відбувалися у нього на душі, досить чуйним до своїх колег, ніколи не загравав перед начальством і так же не дозволяв собі зверхнього тону та менторства до своїх підлеглих.

Однак, коли мова заходила про якісь важливі державні речі, коли потрібно було відстояти певну принципову позицію, державний інтерес — ось тут він демонстрував свій сталевий характер і непохитність у досягненні мети.

Антон Денисович був справжнім палким патріотом України. Думаю, мало хто міг порівнятися з ним у відданості державним справам, у служінні розбудові вільної, незалежної, демократичної, процвітаючої європейської України. Він щиро радів успіхам України і тяжко переживав недолугі кроки її   керівництва. Через один з таких кроків — підписання Угоди про єдиний економічний простір з Росією, Казахстаном та Білоруссю і фактичну відмову від європейської інтеграції, Антон Бутейко подав у відставку з посади Надзвичайного і Повноважного Посла України в Румунії та дипломатичної служби взагалі. То був не просто мужній вчинок — то була всеукраїнська, і не тільки, сенсація. Якось Антон Денисович з гумором розповідав мені, що він отримав у той час стільки телеграм і листів з України і всього світу на підтримку свого демаршу, скільки ніколи не отримувало радянське політбюро на схвалення його партійного курсу.

Антон Денисович прожив своє життя з Україною в серці. Він служив їй вірою і правдою, не жаліючи себе і свого здоров’я. І найкращою пам’яттю про нього буде розбудова тієї України, про яку він мріяв і за яку боровся.