МЕНЮ

Ціна оновлення Британії

Гордон БРАУН
11 червня, 2019 - 10:58
Про те, чому парламент Сполученого Королівства опинився в глухому куті, а процес виходу з ЄС — у глибокій кризі

Після трьох днів помпезності та церемоній, що підтверджували образ, здавалося б, незмінної Британії, президент США Дональд Трамп залишив Лондон. Але якщо зазирнути за завісу видовища, Британія переймається не лише Брекзіт, що загальмував, і безперервні суперечки про нього, а й набагато глибша криза ідентичності — спроби знову відкрити для себе, що означає бути британцем.

Є похмура іронія в тому, що минулого тижня святкувалася також 75-та річниця висадки в День Д, з якого розпочалося звільнення Європи від нацизму. Нинішня правляча Консервативна партія зараз, схоже, одержима розірванням усіх угод з Європейським Союзом, оголошенням Брекзіту без угоди та виходом з ЄС 31 жовтня — наслідок, що рівнозначний оголошенню економічної війни континентальним сусідам Великої Британії.

Британія, що тривалий час пишалася своїм прагматизмом, толерантністю та справедливістю, в даний час ризикує виростити в себе замкнутий, нетерпимий і непримиренний різновид нативізму.

Проте впродовж століть наше острівне місце розташування примушувало нас дивитися зовні: як дослідників, торговців, місіонерів, дипломатів і комерсантів, що сприймали Ла-Манш не як оборонний рів, а як стовповий шлях.

Ми одними із перших практикували політичну толерантність. Задовго до американської революції, як визнав (можливо, неохоче) французький філософ Монтеск’є, Британія стала піонером сучасної ідеї свободи. У подальші століття ми відстоювали те, що Вінстон Черчілль визначив як одну з наших найважливіших національних характеристик: віру в те, що він назвав «чесною грою».

Але стрімкий зліт партії Брекзіту на чолі з антиєвропейськи налаштованим Найджелом Фаражем і той факт, що Фаражу вдалося наполягти на своїх умовах вибору наступного прем’єр-міністра від консерваторів, змусили весь світ замислитися над тим, що сталося з помірною, раціональною, незаідеологізованою Британією, знаменитою своїм емпіризмом і вірою в еволюційні, а не революційні зміни.

У Фаража більше спільного з французьким ультраправим лідером Марін Ле Пен, Трампом і російським президентом Володимиром Путіним з їхнім свідомим бажанням знищити будь-яку установу під вивіскою «глобальне» або «європейське», ніж із традиційними британськими цінностями. І, ототожнюючи патріотизм з грубим нативізмом «ми проти них», з переслідуванням і демонізацією іммігрантів, європейців і мусульман, він визначає нашу країну як замкнуту та ксенофобську — по суті, краде в нас нашу історію і сенс того, що означає бути британцем.

У 14-сторінковому меморандумі, що просочився в пресу,  найвисокопоставленіший державний службовець Британії каже нам, що за Брекзіту без угоди ціни виростуть на 10%, настане рецесія, і не виняток, що розпочнуться суспільні протести. Крім того, може провалитися мирне врегулювання в Північній Ірландії, а Союз з Шотландією виявиться під загрозою. Але завдяки Фаражу — і фаражизму, який охопив правлячу Консервативну партію, — акт економічного каліцтва, який вочевидь суперечить національним інтересам, зображується як апофеоз британського патріотизму.

Вузьколобий націоналізм — це не лише британська хвороба: на Заході значна частина громадськості сприймає глобалізацію як процес без лідера, без людини, подібний до неконтрольованого потяга без гальм. Помірні лідери в усьому світі тепер повинні реагувати не лише на економічну незадоволеність мільйонів, що виявилися в програші, а й на культурний песимізм і втрату довіри до політиків, що «беруть участь у цьому лише ради самих себе»: настрої, що живлять популістський націоналізм, що пропагується прапороносцем Трампа Стівеном Бенноном і йому подібними.

І що ще гірше, в Британії це посилюється серією грубих помилок у політичних рішеннях під час і після референдуму 2016 року. Тоді як переможена сторона «Залишитися» проводила економічну кампанію, засновану на страху втрати робочих місць через вихід із ЄС, сторона «Вийти», що перемогла, вела культурну війну, роздмухуючи страхи перед імміграцією й утверджуючи необхідність для патріотично налаштованих британців «повернути собі владу».

Лише зрідка виборці чули патріотичний аргумент за те, щоб залишитися в складі Європи: Британія була найбільш вірна собі, коли дивилася зовні, а не всередину, і наша прагматична місія полягає в тому, щоб задавати тон у Європі, а не виходити з неї.

Після голосування 2016 року будь-яка група лідерів, за винятком тих, що перебували тоді при владі, розпочала б національні дебати, щоб нагадати собі, що нетерпимий та ізоляціоністський різновид націоналізму — не прояв британських цінностей, а їх заперечення. Такі дебати так і не відбулися.

Тепер, коли уряд прем’єр-міністра Терези Мей розвалюється, а парламент опинився в безвиході, Брекзіт виявив настільки глибоку кризу, яку неможливо усунути традиційними засобами — зміною політики, лідера чи уряду. Як і в інших статечних демократіях, і без того ослаблена довіра до політики підірвана ще більше, тому що політичні партії припинили виконувати свою традиційну роль агрегатора громадської думки та формування інформованого і здорового консенсусу. Замість цього Facebook, Twitter та інші соціальні мережі створили помилкове враження прямої демократії, за якої лідери та ведені спілкуються одне з одним на рівних. Навіть у кращому разі інтернет — це змагання без судді на тему, хто кого перекричить, а в гіршому — ехо-камера, що ізолює тих, хто в ній перебуває, і посилює найбільш екстремальні погляди.

На те, аби змінити партійну систему, потрібні роки. Тим часом ми можемо і повинні намагатися будувати більш інформовану демократію. Наприклад, деякі громадські збори могли б скликати громадян, що голосують, щоб вислухати факти, опитати експертів і заперечити погляди угруповань. Подібні групи, в яких опрацьовуються проблеми, — найкращий спосіб сформувати консенсус щодо європейського майбутнього Британії перед другим референдумом.

Велика Британія виграла б, якби в неї був час подумати перед голосуванням  2016 року. Але ще не надто пізно. Я упевнений, що після такого процесу британський народ опиниться в набагато толерантнішій, справедливішій і більш «екстравертованій» країні, ніж та, яку пропагують екстремісти, що стверджують сьогодні, ніби кажуть від нашого імені.

Проект Синдикат для «Дня»

Гордон БРАУН, екс-прем’єр-міністр і канцлер казначейства Великої Британії