Американська політична трагедія

Відтоді як президент США Дональда Трамп затупив на посаду, минуло майже вісім місяців, які ознаменувалися цілою серією тривожних політичних явищ. Проте не лише Трамп у цьому винен. Його президентство стало всього лише новим актом у довгій політичній трагедії.

Із зовнішньополітичного погляду, проблеми розпочалися ще в 1990-ті роки, коли США розтратили дивіденди від миру, що настав після холодної війни. А з погляду внутрішньої політики, вони розпочалися навіть раніше. Як правило, із головними політичними рішеннями (від «Рейганоміки» в 1980-х роках до програми доступної медицини Obamacare в 2010-х) було пов’язано надто багато обіцянок і дуже мало результатів, при цьому фундаментальні проблеми країни залишалися поза увагою.

В американських політиків зазвичай не спостерігається дефіциту піднесених слів: Рональд Рейган проводив кампанію під гаслом «Ранок в Америці», Барак Обама використовував слоган «Так, ми можемо», а Дональд Трамп повторював «Америка передусім». І починаючи з Джона Кеннеді, президенти США називають свою країну «градом на пагорбі» — взірцем для решти світу.

Проте важко пригадати, коли востаннє США проводили політику, яка могла б стати моделлю для наслідування. З 1960-х років у країні жодного разу не було проактивного, далекоглядного уряду. А починаючи з 1990-х, влада не досить вкладає в людський капітал, щоб він відповідав мінливим вимогам економіки до професійних навиків; не проводять жодних ефективних освітніх, екологічних чи трудових реформ; і не починає жодних нових урбаністичних ініціатив чи довгострокових інфраструктурних проектів. Цей список можна продовжити.

Причина проста: давнє підозріле ставлення американців до «великого уряду» перетворилося на своєрідну політичну ненависть до самих себе, коли і політики, і громадяни переконані, що найкращим є уряд, який взагалі нічого не робить. І в міру того, як уряд США йде із суспільства, Америка відступає і з решти світу.

Ці тенденції досягли кульмінації за Трампа, його найпопулярніші рішення зосереджено на руйнуванні, а не творенні. Дерегулювання нібито дасть змогу покласти край химері «глибокої держави», водночас надавши США можливість здобути енергетичну незалежність. Амеріканоцентрична зовнішня політика зосередилася не на переосмисленні ролі Америки у світі, а на її зменшенні. Трамп любить скасовувати ухвалені в минулому рішення, починаючи із закону про доступну медицину (Obamacare) і закінчуючи програмою захисту дітей іммігрантів DACA, але він нічого не пропонує натомість.

Американські консерватори виявилися поки що неспроможними правильно зрозуміти наміри Трампа. У липні Роберт Меррі писав, що Трампу «ще належить домогтися хоч якоїсь серйозної парламентської перемоги чи продемонструвати хоч якісь серйозний політичний імпульс». Істина в тому, що на порядку денному у Трампа цих імпульсів є вдосталь; просто вони всі пов’язані зі знищенням спадщини Обами.

Як зазначає експерт з міжнародного права Річард Фалк, такий підхід став можливим завдяки «демагогії» Трампа, оскільки вона дає змогу «приховувати від його прибічників справжні корисливі інтереси і неправильно визначає їхніх реальних соціальних ворогів». Заперечення Трампом «обгрунтованих міркувань, що спираються на істину й докази», супроводжується його безмежною «здатністю маніпулювати думкою мас і грати на емоціях, що придушуються, таких, як расизм і класова заздрість».

Результатом методів Трампа стало поглиблення існуючих проблем Америки, при цьому марнуються колосальні можливості. Але що може зупинити цих демонів, які вже вирвалися на свободу? І навіть якщо знайти спосіб їх зупинити, чи можна буде нейтралізувати ті втрати, які вони вже спричинили?

Нездатність Трампа чітко засудити прибічників переваги білої раси, які в серпні вийшли на демонстрацію в Шарлоттсвіллі (штат Вірджінія) на мітинг «Єдність правих», що завершився вбивством супротивника расизму, викликала певне невдоволення. Але це практично жодним чином не послабило деструктивних імпульсів Трампа. Після  всього лише декількох тижнів Трамп оголосив про плани покласти край програмі DACA, яка захищала від депортації приблизно 800 тисяч молодих мігрантів, що потрапили до США в дитячому віці.

Що ж можна зараз зробити, окрім висловлювання співчуття про ту вражаючу глибину, на яку здатна лягти велика політична культура і система? Один з очевидних варіантів (і його, схоже, обрала більшість демократів): заперечувати Трампа і всі ідеї його адміністрації. Проте такий підхід загрожує збереженням динаміки державної дисфункції, яка довела США до нинішнього стану.

Інший варіант, хоча, на перший погляд, він украй непривабливий, — змиритися з адміністрацією Трампа. Результатом такого вибору цілком може стати посилення внутрішніх проблем і ослаблення системи заборон і противаг. Але можливо також, що до наступних виборів ця система втримається, давши можливість перебудуватися існуючим політичним партіям Америки і виникнути новим. Можна сподіватися, що в результаті відбудеться таке потрібне зараз політичне перегрупування. Ба більше, розпочнеться політичний ренессанс.

Так, таке зрушення потребує часу, а часу в партій може й не бути (це залежить від того, як долго Трамп залишатиметься президентом). Республіканці, вочевидь, вийшли із гри на кілька років, оскільки тепер вони починають розуміти, на яку диявольську операцію вони пішли заради здобуття політичної влади. Демократи, зі свого боку, потерпають через серйозний вакуум лідерства і відсутність політичного бачення, що зумовлене вкоріненим страхом перед звинуваченнями в бажанні надто багато витрачати. При цьому жодні інші партії і кандидати сьогодні не пропонують переконливих альтернатив.

Проте є ознаки, що вселяють надію того, що деякі республіканці і демократи починають мислити поза вузькими партійними рамками. Кількість таких політиків має зростати, вони розумітимуть, що перегрупування існуючої партійної системи може виявитися єдиним шляхом виходу з глухого кута для американської політики, а потенційно вона дасть змогу повернути назад небезпечну тенденцію останніх десятиліть — недостатні результати роботи демократії.

Наступний акт в американській політичній драмі (після проміжних виборів у Конгресі 2018 року), можливо, сприятиме цьому розумінню: президентська кампанія 2020 років супроводжуватиметься громадянськими конфліктами, зокрема силовими, які роками тліли в глибині суспільства. Для зміни цього сценарію, до того, як його реалізують в житті, будуть потрібні перебудова і пожвавлення американської політики, аби, кажучи словами поета Шеймуса Хіні, в Америці знову «римувалася надія з історією».

Хельмут АНХЕЙР, президент і професор Школи управління Hertie, Берлін

Проект Синдикат для «Дня»