Виконавець аргентинського ритуалу
На грані смерті, але все ще чіпляючись за життя, Дієго Марадона сьогодні здається і виконавцем, і жертвою темного аргентинського ритуалу. Багатостраждальні аргентинці знають, як створювати всенародних героїв, таких як Ева Перон і Че Гевара. Аргентинська зірка футболу майже піднявся на цей високий п’єдестал.
Евіта і Че були серйозними людьми протягом усієї своєї громадської кар’єри. Вони присвятили себе серйозним, небезпечним і героїчним діянням. Вони боролися за те, щоб змінити світ, і добровільно несли ношу багатьох людей на своїх плечах. Обидва вимагали надто багато від свого слабкого здоров’я. Рання смерть обірвала їхнє життя. Політичні невдачі вбили Че, а хвороба забрала життя Евіти, можливо, позбавивши її таким чином політичної катастрофи, що спіткала її чоловіка кілька років по тому. Рання смерть підвищила значущість обох в алхімії історії. Із старих людей рідко виходять хороші герої. Рання смерть перериває чудову долю раніше, ніж вона досягне свого піку, а, отже, перш ніж настане неминучий крах. Але хоч якою б ірраціональною вона не була, це дуже могутня ідея.
Отже, в цих трагічних героях ми вшановуємо таких самих людей, як і ми, але які мають незвичайний талант і здатність додавати своїй долі історичного резонансу. Ми уславлюємо їх як людей, які показали на власному прикладі, як багато можна досягнути в цьому житті, якою прекрасною насправді може бути людина. Але для високої результативності на героїчному терні герой повинен швидко померти. Марадона, однак, не трагічний герой. Він — герой успіху. Всі його битви відбувалися у сфері, що явно користується популярністю й любов’ю народу. Це був спектакль, поставлений у чудовій обстановці, і його перемоги були тріумфом краси й таланту.
Його усунення від участі в чемпіонаті світу 1982 року за вживання заборонених наркотиків перетворило його в очах народу на трагічного героя, але довгий шнур смерті, за який остання вже смикає його, зробив це набагато раніше. Подібно до Евіти й Че він ніс на своїх плечах тягар надій аргентинського народу. Щоправда, його завдання було легшим, але це не зменшило вагу тягаря. Він був в’язнем як свого генія, так і своєї ненаситної потреби в любові аргентинців.
Нині, коли він більше не грає у футбол, аргентинці вимагають ще більшого. Вони хочуть чути його промови, знати про нього все й відчувати його присутність. Але життя, на відміну від футболу, призводить до важчих наслідків, ніж поразка у грі. І Марадона не може зрозуміти це. Він любить заявляти: «Я лише футболіст, а не взірець для наслідування». Але його ніхто не чує. Навпаки, фотографи атакують його лікарняну палату, намагаючись показати нам нашого героя в його боротьбі зі смертю. Ось він: вразливий, товстий і слабкий, але ми очікуємо побачити силу. Марадона був приречений на те, щоб лежати голим перед мільйонами фанатів, а його країна — на те, щоб переслідувати й вимагати його повернення із шаленою пристрастю.
Біля лікарні на свіжому повітрі, на вулиці сумного міста — батьківщини танго, зловісна церемонія добігає свого завершення, немовби це відбувалося у храмі. Лікарняні стіни обклеєні повідомленнями, обривками щоденників і фотографіями. Безліч людей збирається зовні, деякі моляться, інші спорудили язичницькі вівтарі. До неба линуть пісні Фіто Паєза — ще одного популярного артиста, які супроводжує меланхолійний речитатив натовпу.
Роберто ГУАРЕШІ, в минулому головний редактор щоденника «Кларін», нині пише книгу про аргентинську культуру
