Тривимірна гра

Тридцять років тому ліві радикали часто застосовували епітет «американська імперія». Сьогодні цей термін використовують аналітики як лівих, так і правих поглядів для пояснення і навіть для спрямування зовнішньої політики Америки.

Багато в чому порівняння з імперією звучить правдоподібно. Американські військові бази розташовані по всьому світу, а командуючі в регіонах іноді поводяться як проконсули або губернатори колоній. Англійська мова стала «лінгва-франка», як колись латинь. Економіка США — найбільша у світі, а американська культура притягує як магніт. Але помилково змішувати поняття вищості та імперії.

Сполучені Штати точно не є імперією в тому вигляді, в якому ми уявляємо собі європейські імперії XIX і XX століть, бо основною рисою того імперіалізму була політична влада. Попри існування нерівних відносин між США і слабкішими державами, які теоретично можуть привести до їх експлуатації з боку США, термін «імперський» є не тільки неточним, але й помилковим у зв’язку з відсутністю офіційного політичного контролю.

США сьогодні мають більше важелів тиску на інші країни, ніж Велика Британія на вершині своєї імперської могутності. Однак США мають менше влади, — з погляду контролю над внутрішніми справами інших країн, — ніж Велика Британія в той час, коли її імперія простягалася на чверть земної кулі.

Наприклад, у Кенії під контролем британських чиновників були школи, податки, закони й вибори, не кажучи вже про зовнішні відносини. Америка сьогодні не має такого контролю. 2003 року США не змогли змусити навіть Мексику та Чилі проголосувати на підтримку другої резолюції щодо Іраку в Раді Безпеки ООН.

Прихильники доктрини нового імперіалізму сказали б: «Не слід усе розуміти так буквально. Зрештою, «імперія» — це просто метафора». Однак проблема з цією метафорою полягає в тому, що вона має на увазі нереалістичний рівень контролю з боку Америки, що лише посилює «односторонні» настрої, пануючі як у Конгресі США, так і в адміністрації президента Буша.

У часи глобальної інформації стратегічний вплив є менш концентрованим. Він розподілений між країнами таким чином, що нагадує тривiмірну гру в шахи: на верхній дошці військова міць практично однополюсна, але на економічній дошці США не є гегемоном або імперією та повинні вести переговори на рівних, коли, наприклад, Європа діє як єдине ціле; на нижній дошці транснаціональних відносин вплив розосередився хаотичним чином, і тут не має сенсу використовувати такі традиційні терміни, як однополюсність, гегемонія або американська імперія.

Отже ті, хто рекомендує США імперську зовнішню політику, що грунт ується на традиційних військових характеристиках американської могутності, гірко помиляються. У тривимірній грі можна зазнати поразки, якщо зосередити увагу тільки на одній дошці та не помічати те, що відбувається на інших дошках, а також вертикальні зв’язки між ними. Війна з тероризмом є чудовим прикладом таких зв’язків, коли військові дії на верхній дошці, де США повалили тирана в Іраку, одночасно призвели до збільшення кількості нових рекрутів, завербованих «Аль-Каїдою» на нижній транснаціональній дошці.

Такі проблеми є зворотним боком глобалізації. Вони по суті є багатосторонніми і потребують співпраці для їх вирішення. Отже називати Америку імперією означає не розуміти істинного характеру зовнішньополітичних проблем, з якими Америка стикається сьогодні.

Ті, хто розвиває ідею американської імперії, також неправильно розуміють природу американської громадської думки та інститутів. Чи терпітиме американська громадськість імперську роль США? Неоконсервативні автори, такі як Макс Бут, стверджують, що США мають встановити у проблемних країнах освічений іноземний уряд, як колись це зробили самовпевнені англійці у пробкових шоломах. Але, як відзначає британський історик Найєл Фергюсон, сучасна Америка відрізняється від Великої Британії XIX століття «хронічно короткими термінами для досягнення поставлених цілей».

Справжній імперіалізм привернув на певний час увагу Америки, коли вона перетворилася на світову державу сто років тому, але період офіційної імперії не тривав довго. На відміну від Великої Британії, американці ніколи не почувалися комфортно в ролі імперіалістів, і тільки невелика частка військових окупацій США безпосередньо призвела до створення демократичних держав.

Американська імперія не обмежена економічно: США виділяли набагато вищий відсоток ВВП на військові витрати під час «холодної війни», ніж роблять це сьогодні. Імперське перенапруження виникне через необхідність контролювати ситуацію в більшій кількості периферійних країн, ніж це готова прийняти громадська думка.

Справді, опитування громадської думки у США свідчать, що американці здебільшого не підтримують імперські амбіції та залишаються прихильниками політики багатосторонніх дій та ООН. Михайло Ігнатьєфф — канадський прихильник порівняння Америки з імперією — оцінює роль Америки у світі як «empire lite — нове явище в анналах світової історії та політичної науки, прогресистський маяк, глобальна гегемонія якого шле благі вісті про вільний ринок, права людини й демократію, що будуються за допомогою найпотужнішої військової сили, яку будь-коли бачив світ».

Насправді проблему створення американської імперії можна визначити як «недостатній обхват». Ані американська громадськість, ані Конгрес США поки що не виявили бажання серйозно інвестувати в будівництво державності і створення ефективних систем управління замість того, щоб нарощувати військову міць.

Справді, весь бюджет держдепартаменту США становить тільки 1% федерального бюджету. США витрачають майже всімнадцятеро більше на військові цілі, і практично немає ознак того, що це становище може змінитися.

Отже США повинні уникати обманливого порівняння з імперією при розробці головних напрямів своєї зовнішньої політики. Імперіалізм не допоможе Америці зрозуміти та впоратися з проблемами, з якими вона стикається у XXI столітті — столітті глобальної інформації. То що, зіграймо в шахи?

Джозеф С. НАЙ — декан Школи державного управління імені Кеннеді Гарвардського університету, колишній помічник міністра оборони США й автор книги «Парадокс американської могутності: чому єдина у світі супердержава не може діяти самостійно»