Реформи в Росії: вільному ринку — так, вільній політиці — ...подивимося

Радник президента США з питань національної безпеки Кондолізза Райс на одній зустрічі в Білому домі дбайливо запитала Єгора Гайдара, колишнього в. о. прем’єр-міністра Росії та головного конструктора тієї машини, що відвела цю країну від комуністичної системи централізованого планування, що ж Америка може зробити, щоб дати можливість російським ліберальним демократам хоч на скількись підняти свій пониклий прапор. Гайдар відповів просто: нічого. Принаймні на даний момент, за його словами, гра програна.

Уже понад десять років Вашингтон та московські співтовариші експлуатують вельми привабливу теорію: вільний ринок є корінням виникнення вільної демократичної політики, оскільки створює клас успішних людей — власників засобів виробництва. Зараз капіталізм вщент розбив комунізм на всіх просторах радянської імперії, усунув зі світової арени марксизм як суперника американській доктрині вільного ринку і забезпечив Росії швидке зростання після багатьох років потрясінь. Однак віра російського народу в західну демократію істотно похитнулася. Ліберальна економіка й ліберальна політика, які здавалися друзями-нерозлийвода, розійшлися по різні боки громадської думки, і більшість росіян вважає, що вони взагалі суперечать одне одному.

— Все, що ми припускали, на практиці виявилося зовсім не так, — каже Майкл МакФол, експерт Стенфордського університету з питань Росії, який останні кілька місяців існування Радянського Союзу розробляв програму розвитку демократії в рідному місті президента Володимира Путіна Санкт-Петербурзі, яке тоді ще мало назву Ленінград, — усі ми припускали, що коли почне працювати економіка, більшість народу підтримає ліберальну політику. Але люди цього не зробили.

Це серйозний удар, тим більше, що Сполучені Штати часто наводять Росію як приклад, відповідаючи на запитання про окупацію Іраку в тому плані, що демократія може перемогти, якщо їй допомогти. Через кілька місяців після початку вторгнення до Іраку американська окупаційна адміністрація навіть запрошувала пана Гайдара та інших економістів, які брали участь у перетвореннях у Східній Європі, для консультацій щодо можливих механізмів, які можна було б застосувати в Іраку, щоб допомогти йому подолати вплив спадщини диктатури. Пан Гайдар сказав тоді, що іракцям необхідно самим знайти спосіб зробити це, і Росію приймати як модель не рекомендував.

Протягом кількох останніх років російська економіка, яку переважно передали у приватні руки та зростання якої підтримується високими цінами на нафту, стабільно зростала, а за останній рік її обсяг підскочив на 7,2 відсотка. Якщо за грубий показник економічного стану приймати кількість мобільних телефонів у країні, то в Росії за останній рік цей показник виріс вдвічі та становив 36 мільйонів. Нині вже 48 відсотків росіян називають себе середнім класом, у той час як 1999 року таких було лише 28 відсотків.

Але так само швидко й стабільно зростає і підтримка президента Путіна та його політики, спрямованої на те, щоб втихомирити какофонію плюралістичної політики та перетворити її на спокійну мелодію «керованої демократії». Колишній офіцер КДБ, який одного разу сказав, що сильна держава — це частина «генетичного коду» Росії, в березні здобув цілковиту перемогу на виборах і був переобраний на другий термін. Звісно, цьому певною мірою посприяло невгамовне вихваляння президента в засобах масової інформації, однак і без того ясно, що Путін справді порозумівся з народом.

Коли він уперше став лідером Росії, то сказав, що вона «не скоро стане, якщо взагалі колись стане, країною, схожою на Сполучені Штати або Англію, де ліберальні цінності мають глибокі історичні традиції». І нафтовий магнат Михайло Ходорковський, запроторений минулої осені за грати за обвинуваченням у шахрайстві й ухилянні від сплати податків, писав у своїй статті, написаній у в’язниці, що хоча «Путін і не ліберал, і не демократ», він все ж таки «демократичніший, ніж 70 відсотків населення країни».

Росія — це вже аж ніяк не тоталітарна радянська держава. Якщо не говорити про Чечню, де вбито десятки тисяч людей, то Путін не крушив політичну опозицію, а просто затикав їй рота. Кремль не пропускає критику на телебачення, але дає їй свободу в друкованих ЗМІ, які не мають такого сильного впливу на населення. Хоча парламент і заповнений безвідмовними виконавцями, які завжди готові негайно завізувати будь-яку пропозицію Путіна, його все ж таки обрали демократичним шляхом.

Певною мірою політика з посилення російської держави не суперечить інтересам Сполучених Штатів. Принаймні розсіявся один старий кошмар: що зі зруйнованої та некерованої Росії почнуть просочуватися у світ фахівці зі зброї масового знищення, а, може, й сама зброя. Крім того, пан Путін іноді своєю владою навіть допомагає Америці, наприклад, коли він одразу і твердо встав на бік США після захоплень авіалайнерів 11 вересня 2001 року, а потім, всупереч порадам своїх наближених, погодився, нехай і згнітивши серце, на військову присутність Сполучених Штатів у Центральній Азії.

Однак ці вигоди можуть таїти і небезпеку для США в тому, що Росія, сховавшись за муром успішної економіки, залишиться осторонь від інших західних цінностей. Російські спецслужби, які отримали новий імпульс, знову розминають затерплі мускули, переслідуючи правозахисників, захисників навколишнього середовища та інакомислячих. Крім того, Росія, як Китай та інші країни, розвинений економічно, але закритий політично, можуть запропонувати світові сценарій успішного державного будівництва, відмінний від демократичної доктрини, яку проповідує Америка. «Якщо озирнутися назад, — помічає Майкл МакФол, — то виходить, що найкращим у Радянському Союзі було те, що його економіка так погано працювала». А тепер, за його словами, «справді лякаючий сценарій» розвитку ситуації полягає в тому, що одного чудового дня розвинена капіталістична економіка може стати на службу агресивному авторитарному режиму.

Після десятиріччя стабільного поширення світом, демократія показує «втомні тріщини», навіть у тих регіонах, де з її допомогою було досягнуто найбільш обнадійливих результатів. Наприклад, зараз, згідно з дослідженням, проведеним ООН у Латинській Америці, 56,3 відсотка населення латиноамериканських країн вважають, що економічний розвиток важливіший за демократичний, а 54,7 відсотка підтримали б авторитарний режим, якби він вирішив їхні проблеми. З 2000 року внаслідок державних переворотів було усунено чотирьох демократично обраних лідерів латиноамериканських держав.

Тануча на очах рішучість російського суспільства будувати ліберальне демократичне суспільство, як і деякі інші ризики, яких зазнають нині США, були свого часу створені ними самими. У перші роки після падіння Радянського Союзу всі надії Вашингтона були покладені на Бориса Єльцина, який вирізнявся непередбачуваністю і постійною спрагою. (За словами Строуба Телбота, головного експерта з питань Росії при президенті Клінтоні, його шеф якось у неофіційній розмові сказав, що «Єльцин у п’яному стані кращий, ніж більшість інших (російських політиків. — Пер. ) у тверезому».) Однак і у пана Єльцина іноді проявлялися інстинкти, далекі від демократичних — наприклад, коли 1993 року він розстрілював із танків ворожий йому парламент.

Саме Сполучені Штати інспірували в Росії проведення шокової терапії вільних цін на товари та швидкий розпродаж державних активів. Звісно, приватизація хороша вже тим, що вона унеможливила повернення комуністичного правління, але при цьому вона загрузла в корупції, і саме з неї вийшла та купка багатіїв-«олігархів», які дискредитували західні цінності в очах росіян.

Російські ліберали, яких підтримувала Америка, дискредитували свій демократичний шлях розвитку тим, що підтримали шахрайську приватизацію, і в тому, що багато хто вважає тепер слово «демократія» евфемізмом для слова «обман», є й їхня провина. Сьогодні в Росії, як пише пан Ходорковський, «слова «лібералізм» і «демократія» — майже лайка».

Побудувати новий політичний та економічний порядок на розвалині країни, яка щойно перестала бути імперією, втратила грунт під ногами і власну ідентичність, було неймовірно складно. «У нас сталася революція, більш або менш мирна, але все одно повномасштабна революція», — каже пан Гайдар, який у 1992—1993 роках виконував обов’язки прем’єр-міністра, а потім був міністром економіки. «В Америці, де початком історії вважають саме революцію (у США війну за незалежність американських колоній від Великої Британії 1776— 1783 років називають «Американською революцією». — Пер. ), революцію вважають чимось чудовим і романтичним. Але революція — це страшна річ: люди неминуче втомлюються від них».

Росіяни підтримують «сильну руку» пана Путіна з найпростіших міркувань. Держава почала вчасно платити заробітну плату та пенсії. Олігархи розбігаються в жаху, побачивши запротореного до в’язниці найбагатшого з них — Михайла Ходорковського. А Путін, на відміну від Єльцина, не напивається п’яний на людях і не грає на ложках по головах своїх охоронців.

Що складніше — й водночас неприємніше для лібералів на кшталт пана Гайдара — це прагнення російського народу жорсткого порядку. Росіяни вітають прихід вільного ринку, але сумніваються в цінності вільної політики. «Росії потрібні не політичні дебати, а економічне зростання», — сказав нам Костянтин Тублін, видавець із Санкт-Петербурга. «Нам необхідно обмежити простір для політичних дискусій».

За радянських часів пан Тублін прославився як запеклий критик режиму, а зараз він має процвітаючий бізнес, і серед його найпопулярніших книжок — «Дай!» — спогади дорослої людини про підліткові роки, сповнені сексом і наркотиками — і жорстокий роман під назвою «Розбивач голів». Свої прибутки він витрачає на оплату уроків тенісу у приватному клубі для своєї молодої дочки й на універсал «Мерседес» для себе. Він може собі дозволити закордонні поїздки, подумує про покупку квартири в Лондоні та купається у свободах, які дає посткомуністична ера. Але реальна демократія може зачекати.

Таке ставлення людей до демократії, про яке в ейфорії початку 90-х років минулого століття навіть помислити було неможливо, свідчить не про відкат до радянського минулого, а швидше про прихильність курсу російських реформ.

Коли наприкінці 80-х Радянський Союз уже котився у неминучу безодню, ліберальний політичний оглядач Андранік Мігранян висунув в одній зі своїх статей думку, яка до смерті налякала західно орієнтованих демократів: Росія не може одним стрибком перебратися від тоталітаризму до демократії, а повинна пройти через довгий період авторитарного правління. Тільки тоді Росія зможе щось вигадати від політичної й етичної свободи та пов’язаної з нею некерованості.

Тоді його обзивали реакціонером, але тепер пан Мігранян зловтішно танцює на кістках російських лібералів, яких називає «абсолютно відірваними від реальності ідіотами». На його думку, правління Путіна — «друга можливість того, що встановиться ситуація, про яку я говорив». Хоча він і не близький до Кремля, термін «керована демократія» належить саме йому. Він каже, що вигадав його 1993 року, коли у наближених Єльцина сильне роздратування викликала одна його стаття, де він назвав нову конституцію авторитарною.

Ідеальною моделлю суспільства він вважає Китай. Мігранян каже, що Китай є кращим доказом того, що для модернізації ринковий авторитаризм кращий, ніж ринкова демократія — навіть якщо для його просування іноді потрібні жорсткі методи. Криваві події на площі Тяньаньмень 1989 року, каже він, були «абсолютно правильними», бо «мільярд людей — це важливіше, ніж кілька тисяч студентів, які вигукують безглузді гасла». Китайські комуністи, великі шанувальники теорій пана Міграняна, переклали на китайську дві його книги й регулярно запрошують його до Пекіна.

Інші російські реформатори як приклад наводять Чилі, де 1973 року генерал Аугусто Піночет повалив соціалістичний уряд і запустив радикальні ринкові реформи в тандемі зі страшною диктатурою. Серед найбільших прихильників методів Піночета — Віталій Найшул, математик, який написав у 80-х роках підпільний трактат «Інше життя». Будучи тоді співробітником Комісії з державного планування, він бачив усі недоліки комунізму на власні очі й настільки палко виступав на захист жорсткої економічної теорії «чикагської школи», що цим бентежив навіть економістів-дисидентів.

У 1990 році група молодих російських економістів під керівництвом пана Найшула вилетіла до Сантьяго для обговорення ходу ринкових реформ і зустрічі з генералом Піночетом, який тоді ще залишався на чолі чилійської армії. Найшул називає його «політичним генієм» і хвалить президента Путіна за те, що Росія, виграючи від втілення в життя економічних методів вільного ринку, «не може копіювати західну демократію». Одного з авторів економічної програми генерала Піночета Хосе Пінера нещодавно запросили на конференцію, яка відбувалася на батьківщині пана Путіна.

Віталій Найшул був у Чилі п’ять разів. Він має медаль, вручену одним із чилійських економістів, і напис на ній свідчить «Він виконав свою місію». Переворот у сталій економічній системі, за словами Найшула, неминуче передбачає опір із боку тих, кому не пощастило, і, щоб продовжувати рух, необхідний або політичний консенсус, або фізична сила. «Рівень тиску залежить від рівня опору», — стверджує він і додає, що з самого початку Росію загальмувало безглузде прагнення копіювати Захід.

«На початку ми намагалися бути старанними учнями. Ми намагалися — дуже примітивно — скопіювати західні системи. Це не спрацювало», — каже він. Замість стабільної плюралістичної системи країна отримала «зіпсовану демократію» хаосу й корупції. Люди, вважає він, хочуть від влади конкретних правил, пам’ятаючи стару радянську максиму: «Один поганий начальник кращий, ніж два хороших».

Одним із кращих учнів, які тренувалися на американських моделях, був Олег Румянцев, молодий адвокат, який виріс на працях Джефферсона й Медісона. Будучи ще депутатом першого російського законодавчого органу, Верховної Ради, він очолював комісію, що займалася написанням нової конституції. Американський Національний фонд на підтримку демократії запрошував його на семінари у США; на гроші американських фондів було впорядковано його офіс, і на гроші американських фондів він літав до Венесуели навчатися процедурі проведення виборів на тамтешніх прикладах.

Однак віра пана Румянцева в «демократію стримувань і противаг» зіткнулася з реальністю природи політичної влади в Росії й американською «реальною політикою» (Realpolitik). Наприкінці 1993 року президент Єльцин видав указ про розпуск парламенту, обраного одразу після падіння Радянського Союзу 1991 року. Вашингтон підтримав його крок, вельми двозначний з юридичного погляду, а Румянцев чинив опір цьому указу разом зі своїми колегами по парламенту, серед яких були і помірковані демократи, і навіть неофашисти.

Конституційне протистояння дуже скоро перетворилося на протистояння фізичне. Члени парламенту забарикадувалися у приміщенні Верховної Ради на березі Москви-ріки, взяли в руки зброю й оголосили про створення паралельного уряду. За наказом Єльцина їм відключили воду й електрику. Коли парламентарії відправили озброєний натовп на штурм державного телецентру, Кремль обстріляв будівлю парламенту з танків. Тоді пан Румянцев був усередині Білого дому.

— Те, що сталося потім, — катастрофа для Росії, демократії й для мене особисто, — каже Румянцев, який більше не займається політикою та працює в компанії Royal Dutch/Shell, — коріння усього, що відбувається нині, сягає тих часів.

Нинішня політична система країни — президент-цар і вихолощений парламент — набула цієї форми одразу після розстрілу парламенту 1993 року, коли прийняли нову конституцію — не ту, яку проектував Румянцев і в якій головну роль відводили саме парламенту. Сполучені Штати аплодували рішучості президента Єльцина. «Це був кінець романтичного періоду нашої історії», — сказав нам Румянцев.

Вашингтон також відмовився від романтизму в політиці — скоротив фінансування проектів із будівництва «будівлі демократії», яке не просунулося далі фундаменту, оскільки американці, які працювали за цими проектами, часто абсолютно не відчували, що таке російське суспільство, а деякі з програм зустрічали відкрито вороже ставлення. 2002 року на півдні Росії одну з груп американців із Національного демократичного інституту навіть побили.

Інші організації досягли не зовсім тих результатів, яких від них очікували: проект «з просування демократії» в Сибіру обернувся бізнесом із поставки за кордон російських наречених, а Громадянський корпус демократії, заснований першим президентом із сім’ї Бушів, поміняв назву на Громадянський корпус розвитку і згорнув роботу в Росії.

Американські політики й експерти завжди впадали в прострацію від російських виборців. 1995 року вони обрали собі парламент, сповнений націоналістами та іншими фігурами, ворожими Сполученим Штатам та їхнім планам щодо Росії. Як розповідає Строуб Телбот, президент Клінтон вигукував: «Ну скільки ще таких речей там у Росії має статися, щоб вони перестали обирати фашистів і комуністів?»

А сьогодні і фашисти, і комуністи пішли в тінь разом із демократами, які зазнали нищівної поразки на парламентських виборах у грудні минулого року. На зміну їм приходить порода політиків, визначувана не своєю ідеологією, а лояльністю чужій ідеології. Бурхливі дебати змінилися сірою тишею.

І менеджеру будівельної компанії Віталію Вотолевському ця тиша дуже подобається. Продажі зростають, ціни на нерухомість також. Один із проектів його фірми — будівництво житлового комплексу на березі озера, який вони назвали «Новою Скандинавією». На рекламних проспектах зображено високих і блакитнооких росіян — справжніх вікінгів — на тихому пікніку з шашликом і фруктовим соком. Пан Вотолевський каже, що «наш середній клас ще не дозрів. Він має гроші, але ще сам не знає, чого хоче».

Коли незадовго до падіння Радянського Союзу група комуністів затіяла державний переворот, Вотолевський буквально прилетів до Маріїнського палацу в Санкт-Петербурзі, де відбувалася демонстрація протесту. Ні, він не хоче, щоб політика виходила на вулиці. Йому не подобаються китайська та чилійська моделі — вони надто жорсткі, на його думку, — але подобається японська тим, що в Японії з 1955 року при владі залишається незмінно Ліберально-демократична партія. «У них також «керована демократія», — каже він.

У московському телецентрі «Останкіно» задерикуватий і дуже популярний оглядач Михайло Леонтьєв готується до своєї програми на Першому каналі під своєю власною версією російської ікони. Це фотографія, де він зображений з Піночетом — він брав у генерала інтерв’ю 1997 року. Сімдесят років комунізму і десять років демократії перетворили Росію на труп, каже він, і потрібна сильна рука, щоб відганяти від нього мух. «Я сподівався на те, що замість мух будуть інші створіння — метелики, бабки, коники. Але вони всі перетворилися на черв’яків і гнойових жуків».

Кар’єра Михайла Леонтьєва — чітке відображення усього політичного курсу Росії за останні п’ятнадцять років: інакомислення за Рад, демократичний ідеалізм на початку 90 х, а зараз найактивніша підтримка пана Путіна та його бачення сильної російської держави: «Ми всі виросли на дисидентській літературі та ліберальних ідеях. Ми вважали, що Захід — наш союзник, — каже він, — тепер я розумію: це цілковитий ідіотизм».

Колишній міністр ліберального уряду Гайдар згадує, як зустрічався з паном Леонтьєвим на чиємусь дні народження незабаром після того, як 1985 року до влади прийшов Горбачов. Вони говорили про надії на реформи, які дає перебудова. Тоді Леонтьєв працював в одному маленькому музеї, присвяченому пам’яті Бориса Пастернака, автора «Доктора Живаго» та героя дисидентської інтелігенції. За словами Гайдара, ставши телевізійним оглядачем, «він змінився, і це очевидно. На жаль, цілком змінився».