Назад у майбутнє. Завдяки Аргентині
Президента Нестора Кірхнера часто називають радикалом антикапіталістичної спрямованості за його пропозицію урізати більш ніж на 90% вартість непогашеного зовнішнього боргу Аргентини. Однак, хоч якими б були його мотиви, тривога, що привела до укладення в останню хвилину угоди з МВФ про виплату 3,1 мільярда доларів, які Аргентина заборгувала цьому світовому кредитору, може допомогти врятувати саме те, в чому полягає суть капіталізму, — правильну оцінку ризику.
Економічний розвиток викликає фінансові потоки й накопичення боргу. На внутрішньому ринку банкрутство й невиконання боргових зобов’язань є звичайним явищем. Відомо, що однією з характерних ознак життєздатності економіки є частота банкрутств, оскільки ділові невдачі вказують на готовність підприємців ризикувати, освоюючи нові ідеї та технології.
Сьогодні частота банкрутств набагато вища у США, ніж в Європейському Союзі, а збанкрутілим американцям набагато легше братися за нові ризиковані справи. У результаті готовність американців до новаторської діяльності є набагато вищою.
Однак в історії міжнародної фінансової системи за останні шістдесят років банкрутство та дефолт були практично нечуваною справою. Один із наслідків такого стану речей полягає в тому, що міжнародні ринки не настільки динамічні, наскільки могли б бути, а процвітання — нечасте явище в сучасному світі.
У ХIХ столітті, а також в міжвоєнні роки та роки депресії ХХ століття міжнародні дефолти були поширеним явищем. Країни-позичальники, такі як Аргентина або Османська імперія, регулярно не виконували боргові зобов’язання. У таких випадках їх карали, закриваючи їм на кілька років доступ на міжнародні ринки довгострокового позикового капіталу. Кредитори неплатоспроможних країн також виявлялися покараними, оскільки їхні цінні папери (здебільшого боргові зобов’язання) втрачали цінність. Таким чином, ринок карав кредиторів і позичальників за необдуманий ризик.
Іноді, як у випадку з Османською імперією або Єгиптом, кредитори погоджувалися на реструктуризацію боргів під зовнішнім тиском. Але «дипломатія зброї» не завжди була складовою вирішення боргових проблем. Наприклад, 1893 року Аргентина досягла угоди на основі переговорів без тиску ззовні.
Така система працювала, допоки події в одній країні не мали негативного впливу на інших позичальників і не існувало систематичного ризику або загрози поширення негативних наслідків на інші країни. Після дефолту Аргентини у 1890-х роках європейські інвестори просто переключилися на інвестиції в економіку Росії. Після кризи 1901 року в Росії інвестори почали вкладати гроші у США й Австралію.
Велика Депресія кінця 1920-х — початку 1930-х років поклала край такій поведінці, яка була доречною у світі, де кризи мали помірний характер. Але назвати кризи помірними вже не виходило. Дефолти того часу не обмежувалися однією країною, а проносилися по всій планеті, супроводжуючись панікою, що руйнувала фінансові системи як у країнах-кредиторах, так і у країнах-позичальниках. Політики відреагували на становище, що склалося, створенням після закінчення Другої світової війни міжнародної фінансової системи, в умовах якої банкрутство й дефолт були практично неможливими.
Оскільки протягом довгого часу не спостерігалося значних потоків капіталу, це спочатку не мало великого значення. Потім у 1970 х роках потоки капіталу поновилися, і знову постала загроза стабільності системи.
Латинська Америка пережила велику боргову кризу, що вибухнула 1982 року, але дефолтів практично не було (за винятком Перу та Бразилії протягом кількох місяців наприкінці 1987 року). Замість оголошення дефолту країни Латинської Америки вжили рятівних заходів за допомогою МВФ.
На додаток до грошей міжнародних фінансових інститутів банки-кредитори виділяли нові кошти як плату за «порятунок» з боку МВФ. МВФ отримав привілейований юридичний статус, і тільки остаточно розорені «держави, що не відбулися», на кшталт Судану, могли не виконувати свої зобов’язання за позиками перед Фондом.
Принцип «узгодженого надання позик» застосували під час великої мексиканської кризи 1994—1995 років, а також під час кризи у Східній Азії 1997—1998 років. Весь сенс управління кризовими ситуаціями полягав у тому, щоб відвести загрозу стабільності системи, отже, уникнути банкрутства.
Але у другій половині 90-х років система почала давати збій. Суми, потрібні від міжнародних фінансових інститутів, досягли таких величезних розмірів, що в осіб, які займаються валютними спекуляціями, з’явилася можливість передбачати, за яких обставинах країні не нададуть фінансову допомогу. Мобілізація приватних позик значно ускладнилася, оскільки з’явилося набагато більше кредиторів, ніж у 80-і роки, коли у світі домінували банки, і можна було вести переговори за участі лише кількох великих гравців.
Перше велике потрясіння мало місце у зв’язку з дефолтом Росії та девальвацією рубля в серпні 1998 року. Після цього МВФ почав заохочувати деякі країни проводити переговори про перегляд умов погашення боргових зобов’язань, а не шукати нових грошей, принаймні, якщо це були відносно дрібні позичальники, як, наприклад, Україна й Пакистан, що не могли створити загрозу всій системі.
Друге велике потрясіння сталося у зв’язку з обвалом аргентинської валюти у 2002—2003 роках, після якого уряд Аргентини почав вимагати списання надзвичайно великої частини боргу. Ще одного відчутного удару по старій системі завдала загроза Аргентини відмовитися від виплати боргу МВФ, що дехто вважав виправданою реакцією на роки прислухання до поганих порад МВФ та країн «великої сімки».
У ХХI столітті ми повертаємося до методів ХIХ століття. Нашою метою має бути створення фінансових механізмів для сегментації та розподілу ризику таким чином, щоб кризова ситуація в одній країні не мала достатнього потенціалу для руйнування всієї системи.
Менше турбуючись про запобігання дефолту, ми могли б досягти більшої відповідності між ризиком і компенсацією. У таких випадках, як дефолт Аргентини, кредитори повинні нести покарання. Нинішні дії Аргентини можуть повернути нас назад у ХIХ століття набагато швидше, ніж того хотіли б деякі інвестори. Однак той втрачений світ, безперечно, був світом динамізму і зростання.
