МЕНЮ

...Маленькі Ніна, Миколка, Михайлик, їхня молода мама Василина, прадідусь Федір

Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль
21 листопада, 2013 - 17:32
У суботу я піду на мітинг-реквієм, щоб запалити свічку скорботи на знак пам’яті про загиблих із нашої родини Сінепольских-Бичкових та мільйони жертв Голодоморів

Наша — одна з мільйонів родин, які потрапили в лещата сталінської нещадної машини смерті й репресій. Пам’ять пережитого неосяжного болю, яка вилилася у безкінечну скорботу, передається у нас з покоління в покоління. Бо хіба можна забути про п’ятирічну Ніну, семирічного Миколку, десятирічного Михайлика і їхню молоду маму Василину, яких голод безжально завчасно поклав у домовину? Наш обов’язок — молитися за них, невинно убієнних, вірячи, що їхні світлі душі в Раю, і розповідати про цю трагедію, сподіваючись: ті, що вперто не хочуть визнати Голодомор в Україні геноцидом, нарешті схаменуться.

Серед сімох дітей Федора і Акулини Сінепольских моя бабуся Марія Федорівна Осадчук (Сінепольска), татова мама, була наймолодшою і ровесницею діток сина Максима, які померли від голоду. Більш ніж шість років тому бабуся пішла у засвіти, залишивши свій біль на магнітофонній плівці, що виривається із душі семирічної дівчинки з 1933-го. Тоді заможна родина Сінепольских жила у Благовіщенці Запорізької області. Після розкуркулення Максима відправили етапом на Кольський півострів у сталінський ГУЛАГ. Там йому вдалося вижити, проте Друга світова війна таки забрала Максима молодим. Він загинув в бою за Рубанівку Велико-Лепетихського району Херсонської області 21 січня 1941 року. Прадіда Федора отруїли під час Голодомору, «пригостивши» коржиком з миш’яком...

Пишучи у сімейний альбом, знову слухала шокуючі епізоди і вкотре розплакалася... «Їсти не було що. Забрали до колгоспу корову, бричку з кіньми, усе нажите добро. Де яке зерно було — усе повимітали. Нічого не лишили, — розповідала бабуся. — Уже була зима, коли невістка, Максимова дружина Василина, залишивши дітей удома, пішла по сусідніх селах з надією знайти їм щось їсти. Проходила вона два дні. Прийшла додому, а вікно вибите. Старший Михайлик уже не ходив, а повзав з голоду і холоду, а молодші Ніна і Коля обійнявшись лежали на ліжку мертві. Михайлик каже: «Мамо, де ти довго ходила? Ніна і Коля виглядали тебе. Ніна аж шибку вибила...» Через добу помер і Михайлик. Молодших дітей поховали у якомусь ящику, а старшого — у домовину до сусідського діда поклали, який теж помер від голоду».

Знесилена від голоду і горя Василина покинула свій дім. Її іще живу під парканом підібрали на підводу, котрою збирали мертвих... Прабабуся Акулина з молодшими дітьми подалася у село Британи (тепер смт Дніпряни Ново-Каховського району Херсонської області), звідки була родом. Думала, приймуть сестри, але ті самі пропадали з голоду. Зупинилися в чужої жінки, яка давала притулок голодуючим. Мою бабусю прабабуся Акулина вирішила віддати в дитячий будинок у Каховку, бо там давали їсти. «Мама каже: «Ти отут на лавочці сиди, а якась тьотя вийде, то тебе забере». Бо тоді збирали дітей безпритульних. «Не кажи, що тебе мама лишила. Там тобі їсти даватимуть, а що я тобі дам?» А мама вже пухла ходила від голоду. Вона лише відійде, а я кричу: «Мама! Не залишай мене!» Та за нею біжу. Вона повертається і знову мені пояснює: «Виживу — тебе заберу. А як помру, то, будучи зі мною, і ти помреш». Але так і не змогла мене залишити», — згадувала бабуся Марія.

Повернувшись із заслання, брат Максим одружився вдруге, і у нього народилися дівчинка Нюся і хлопчик, якого він назвав, як і сина, якого втратив під час Голодомору, Михайликом. З тіткою Нюсею — Анною Максимівною Мінаковою (Сінепольскою), яка проживає в селищі міського типу Дніпряни Ново-Каховського району Херсонської області, по телефону ми нерідко розмовляємо про ті страшні часи: Голодомор, репресії... Ще однією трагічною сторінкою в нашому сімейному альбомі є заслання до Казахстанського ГУЛАГу рідного брата прабабці Акулини, православного священика з Благовіщенки, ієрея Миколи Бичкова. Його забрали до сталінської катівні як ворога народу за те, що не відрікся від віри у Бога.

Під час Другої світової бабуся Марія п’ятнадцятирічною потрапила у гітлерівське рабство. Понад три роки в невільництві працювала на підприємстві в місті Шпаєрі. Тоді їй довелося пережити ще один голод, а згодом і повоєнний. Бабуся розповідала, що після визволення союзниками їй з подругами і моєму дідусю Василеві Олександровичу Осадчуку, який теж примусово вивезли на роботу, пропонували залишитися у Німеччині або ж перебратися за океан до США. Проте молоді люди поспішали додому. На кордоні почули: «Ідіть-ідіть! Вам Сталін дасть». Тоді вони не знали, що це не пусті слова, бо на малолітніх остарбайтерів почеплять ярлик ворогів народу, і вони будуть змушені мовчати, щоб не зазнати переслідувань. Про всі свої поневіряння говорили з обережністю і то лише в родинному колі навіть у часи горбачовської відлиги. Тоді бабуся з дідусем вже жили у Тернополі, куди перебралися з Херсонщини наприкінці 1940-х будувати газове господарство. Тут згодом пішов у перший клас і мій тато Юрій. Дядько Олександр народився вже у Тернополі.

У суботу, 23 листопада, я піду на мітинг-реквієм, щоб запалити свічку скорботи на знак пам’яті про мільйони жертв Голодоморів в Україні, в числі яких — мої рідні: маленькі Ніна, Миколка, Михайлик, їхня молода мама Василина, прадідусь Федір... Може, для них ця пам’ять теж важлива, як і для нас?