З’явився час на книги

Волиняни — про пам’ять, здійснення мрій та «вірус», який не хочеться лікувати

Світлана ВАСИЛЕВСЬКА, провідний зберігач фондів Музею Волинської ікони:

— Нещодавно побувала в Сагрині. Це батьківщина мого батька, село на Холмщині, яке було знищене поляками 10 березня 1944 року. Людей було багато — із України та Польщі, ті, які пережили цю страшну трагедію, їхні діти і вже внуки. Священнослужителі відслужили панахиду, чудово співав хор із Луцька. Важко читати імена на пам’ятнику. Цілі родини, по шість, вісім людей, немовлята без імен, просто прізвища, якщо відомо прожиті роки. Серед встановлених осіб є і мій дядько Володимир, якому було 39 років. Його дружина і донька врятувалися, пересидівши розгром у ямі з водою. Також мої двоюрідні брат Сергій, 11 років, і сестра Марія, 9 років. Життя моєї тітки й дядька, які в одну мить втратили дітей, стало назавжди надзвичайно сумним та гірким. Всю свою любов вони віддавали вже своїм племінникам — мені й моїм рідним братам.

У Сагрині я вже була не один раз, минулоріч їздила зі своїми синами. І щоразу я думаю про те, якою великою і дружною могла б бути наша родина, але, на жаль, людська жорстокість відрубала багато таких українських коренів. І таких втрачених старших, молодих, маленьких життів у Сагрині більше, ніж тисяча... Але життя продовжується, продовжується в любові та незгасній пам’яті нових поколінь — і сьогоднішніх, і майбутніх...

Світлана СИДОРУК, голова Сошичненської ОТГ (Камінь-Каширський район):

— Що порадувало: кожна людина радіє, коли збуваються її мрії, коли усміхається мама, коли ти гордишся своїми дітьми, тішишся онуками. Радієш, коли живе те, що ти творив, народжував, створював. Щасливий тоді, коли можеш любити цей світ, людей, свою землю, дощ, народну пісню, весну. У мене все це є, тому я радію! Нещодавня важлива подія в моєму житті — створення нашої громади. Працюючи в місцевому самоврядуванні, я мріяла про це п’ять років. Для мене — це велика радість, можливість продовжувати розбудовувати свою маленьку батьківщину, свій дім, своє село. Це можливість жити і творити, консолідувати людей у гарних справах заради покращення життя там, де народилися твої діти, де так багато прекрасного подарував нам Бог, і потрібна лише воля і праця всіх нас. Я вірю в це, а віра — головне духовне джерело життя. Я вірю в Бога, в Україну, в людей — це приносить втіху, радість, це робить мене щасливою.

Що засмутило: багато сміття в природі й душах людей, бажання деяких людей заробляти на горі, нещасті, біді інших. Жадоба наживи, заздрість, відсутність співчуття гублять світ навколо нас і всередині нас. Це не просто засмучує, а лякає. Пандемія коронавірусу, війна в Україні — те, що найбільше засмучує, бо причина цього — людська воля, людське бажання творити зло. Понівечені долі, втрачені роки... «Борітеся — поборете!» Нехай нам Бог допомагає...

Оксана КАРДАШ-ЛИС, завідувачка відділу Волинської обласної бібліотеки для дітей:

— Як людина, життя якої тісно пов’язане з книгами, літературою, в різних життєвих ситуаціях часто пригадую рядки з поезій улюблених письменників. Останнім часом подумки повторюю уривок із вірша Олександра Олеся: «В обіймах з радістю журба, Одна летить, друга спиня... І йде між ними боротьба, І дужчий хто — не знаю я...» І я не знаю. Бо звідусіль надходить стільки негативу, що не раз задумуюсь, що для журби є набагато більше приводів. Але ж недаремно кажуть, що доля вишиває наше життя тими нитками, які ми їй приносимо. Тому в найнегативніших візерунках полотна людської долі намагаюся вишуковувати яскраві нитки позитиву.

От і зараз ситуація з коронавірусом складна. Оголошений карантин змусив багатьох батьків серйозно задуматись — чим зайняти своїх дітей. І хоч як це парадоксально, саме COVID-19 призвів до того, що люди знову взяли в руки книжки і почали читати. Читати не лише для себе, а й для своєї малечі. Будучи завідувачкою відділу дитячого та сімейного читання Волинської обласної бібліотеки для дітей, не раз чула: «Кому потрібні в наш час бібліотеки?» Як на мене, то — всім. Мудрі батьки уже давно зрозуміли, наскільки вигідно для сімейного бюджету безкоштовно брати дорогу якісну літературу, яку вони просто не в змозі придбати у книгарнях. Але й навіть такі тата й мами, зітхаючи, бідкаються, що шкільна програма та різноманітні гуртки забирають багато сил і на книжки просто бракує часу та сил.

І ось час з’явився. Мій телефон не замовкає від дзвінків знайомих, які запитують: «Чи працює бібліотека, чи є що почитати нового та цікавого?» Вервечкою до нас ідуть батьки, які хочуть взяти хороші книжки для дітей, бо «комп’ютер на цілий день — то не надто добре». Та й моя десятирічна донька почала читати більше. Оце вчора закінчила «Моя сім’я та інші звірі» Джеральда Дарелла і вже просить іншу. Справді, не було би щастя, так нещастя помогло... І я щиро радію, що вірус книголюба міцно взяв її у свій полон. Адже і я його «маю» з дитинства. Напевно, це єдиний вірус, який зовсім не хочеться лікувати.