МЕНЮ

Зміни відчутні

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
9 січня, 2020 - 19:56
Волиняни — про допомогу армії, два Різдва та сільські школи

Дмитро КЛИМУК, голова Волинського осередку Народного Руху України, член правління ГО «Розвиток мікрорайонів міста» (Луцьк):

— Уже третій рік поспіль початок року я відзначаю в Донецькій області. Веземо подарунки нашим військовим та мешканцям. Красногорівка, Авдіївка, Водяне, Первомайське, Поворськ, Мирноград і багато інших населених пунктів я вже вивчив. Впізнаю дороги, вулиці. Чи бачу я зміни? ТАК! З кожним роком вони відчутні дуже різко. Наприклад, 2020-го не чув жодного вибуху чи пострілу. Також бачу, що місцеві з кожним роком теж міняються, і це приємно. Кажуть, що і в окупованій Україні теж уже потроху відкриваються очі місцевим! Думка військових така ж, як і в цивільних, що живуть мирним життям у Луцьку чи інших містах, — РІЗНА! Хтось підтримує розведення, хтось — ні.

Чи потрібна наша підтримка? Хоч армія забезпечена, однак всі дякують смаколикам, а основне — нашій увазі. Ми показуємо цим підтримку ЗСУ своїми громадянами — і це важливо для них. Є те, що об’єднує всіх, хто перебуває і там, і тут: усі хочуть завершення війни, усі хочуть миру. Яким чином? Тут думки, які я намагався зібрати, досить відрізняються. Хтось пропонує іти в наступ і відбивати наші території. Чув пропозицію загородити ОРДЛО дротом і відрізати від наших комунікацій, і хай собі там виживають. Хтось підтримує розведення та сприяння економіці на контрольованій території, щоби українці з окупованої України самі потроху переходили на наш бік (зараз цей процес уже поступово іде), що в майбутньому дасть ефект, коли жителі ОРДЛО самі захочуть повернутися в Україну. Тож прогрес є. Ми помалу просуваємося вперед!

Надія ОМЕЛЬЧУК, вчителька (Луцьк):

— Нарешті ми переглянули цей фільм-казку. Емоції — щонайкращі та щонайщиріші! Дитина дуже шкодувала, що не взяли з собою діда, бо фільм був чудесний. Пропустимо моменти, що сеансів було аж по одному на день, що вони були геть о незручній годині (12.05), що жодної реклами, жодних постерів у кінотеатрі не було. Видно, українське не таке затребуване, як ото всілякі «Скажене весілля» та «Джокер». Я читала чимало відгуків про фільм за твором Сашка Лірника, але побачене вразило дуже. Колоритні батько з матір’ю, які відправляють єдиного сина на Запоріжжя. Фамільна сережка, яка допоможе і в «огні не горіти і т. д». Батл між Богом та Дияволом, який полягає в тому, що чорт має упіймати славного козака і до Різдва не випустити його з пекла. От на тому і зав’язаний сюжет.

Плакала я (і не тільки я, судячи з відгуків), коли розповідалося, що споконвіку жодної козацької душі в пеклі не було, бо своєю кров’ю та життям, яке віддали за Батьківщину, спокутували всі гріхи. А коли душі козаків відділялися від тіла й линули на небо, то згадалася наша Небесна Сотня. Мабуть, тоді хлопці так само йшли до Небесної Оселі... Фільм смішний та кумедний. А головний герой козак Степан — здоровенний козарлюга, якого бояться і чорти, і вороги. Є і циганка, і шинкар Лейба, і казковий договір між чортом та батьком Степана: дай щось не знаю що, а зрештою виявиться, що тим «чимось» був сам Степан. У пеклі козак дає «жизні» всім: і чортенят виховує, і у віру православну їх «переводить», і вони «Слава Україні!» вигукують. А ще закохується і обводить навколо пальця хитрющого чорта. Є і годинник часу, і зупинка дії, коли турецьке військо завмирає на півдорозі. Є КАЗКА. А ще глибока віра в Бога, патріотизм, незламна віра в перемогу.

Я дуже люблю такі фільми, бо вони «активують» славнозвісний генетичний код. Але українці воліють ходити на щось інше, а то й зовсім нікуди не ходити. Сумно-печально, але будемо вірити, що ця ситуація колись зміниться...

Надія МIЩУК, учителька (село Рудка-Червинська Камінь-Каширського району):

— Коли розмірковую над тим, що викликало позитивні емоції протягом останніх днів, то, як завжди, думки про школу. Неймовірно зворушливо було, коли дев’ятикласник Владислав Сацик одного дня запитав: «Чому у вас, Надіє Омелянівно, сьогодні такі сумні очі, щось сталося?» А дев’ятикласниця Діана Приходько, не бачивши мене кілька днів, підбігла й ніжно притулилася до мене. Тарасик, шестикласник, котрий раніше інколи дивився «вовчиком», тепер при зустрічі завжди мило усміхається...

Порадували й спільні наші відвідини сільської бібліотеки, особливо перед новорічними святами. До бібліотеки привезли нову літературу. Діти цьому зраділи. Я з бібліотекарем спостерігали, з якою увагою та обережністю брали вони до рук книжки, радилися з нами, одне з одним, розповідали про враження від попередньо прочитаних книжок. Дуже втішно, що батьки моїх шестикласників завжди приходять на позакласні заходи, батьківські збори, підтримують мене морально постійно. Зворушливо завжди читати дитячі листи до Миколая, до Діда Мороза, в яких вони пишуть не лише про свої хотіння, а й просять здоров’я для тяжкохворих, просять, щоб у дітей-сиріт знайшлися батьки і, звичайно, майже кожна дитина написала, щоб принесли мир в Україну...

Що засмучує? Сумно, що людей часто-густо поважають не за людські якості, а за посаду чи за товстий гаманець... Інколи, дивлячись на узбіччя наші, думаєш, чи часом у нас, українців, немає бажання закидати свою землю сміттям... Смутно, коли спостерігаєш, чуєш про мобінги в педагогічних колективах... А всі так дружно обговорюють лише булінги. А, як на мене, не буде насилля в сім’ях, не буде мобінгу в педколективах, то й не буде булінгу. Приклад батьків та вчителів — найрезультативніший метод, а не просто одна говорильня... Тривожно, що деякі наші політики і далі б’ються за мільйони, а кажуть, що за народні інтереси. Мені, простій вчительці, стає болісно на душі, що за майже три десятиліття наших політичних керманичів так і не об’єднала ідея побороти страшну бідність, яка мандрує містами й селами. Що це за пенсія у дві-три тисячі? Що за зарплата в три-чотири тисячі за таких цін на продукти й на ліки?! Болісно слухати стільки критики на молодого президента від тих, хто сидить у владі від народження нашої країни й не увінчався успіхами, маючи такий вагомий досвід роботи і в законодавчій гілці влади, і у виконавчій... Сподіваюся все-таки на краще майбутнє дітей та онуків не лише олігархів, а й простих людей. Хочеться вірити, що не закриватимуть шкіл, у яких більше ніж 40 учнів... Сподіваюся на увагу з боку влади до пропозицій сільського населення з приводу закриття шкіл та лікарень.