МЕНЮ

«Живемо фактично в умовах підпілля»

Сергій ЛАЩЕНКО
14 лютого, 2019 - 17:57
Про кримчанина, який не втрачає надії

Коли трапляється нагода поспілкуватися з проукраїнськими кримчанами, я засипаю їх питаннями. Відповідають по-різному, але радує те, що не втратили здатності логічно мислити. Часом вражають поінформованістю і неабиякою готовністю генерувати ідеї. Остання зустріч з Андрієм, кримчанином середнього віку, також була досить цікавою.

* * *

Суттєвою своєю перевагою — якщо порівнювати з нами — Андрій вважає можливість часто контактувати з громадянами Росії. Не з корінними кримчанами (їх він за звичкою вважає своїми), а саме з «понаехавшими». Андрій з інтересом спілкується з жителями національних республік, які приїздять на відпочинок — татарами, башкирами, кавказцями тощо. Нерідко в розмовах із ними виходить на національне питання. Мешканці Поволжя і Уралу обережні у висловлюваннях, але відчувається, що тема їм цікава. Буває, що просять Андрія розповісти про Бандеру і український повстанський рух.

Українці Росії у більшості або асимільовані, або вкрай обережні. Якось слухав мешканця Краснодарського краю, який під гітару виконував власну пісню про Кубань і козацтво. Причому українською мовою! «Ця пісня десь на три чверті складалася із нормального тексту, — ділиться враженнями Андрій, — але й деструктиву було десь 25%... Позитив — це гордість за свій козацький рід, згадка про славні перемоги козаків, про заповіти предків. Але потім, ні сіло ні впало, нащадок козаків почав співати про ворогів Росії, олігархів, «майданутих» запроданців... Таврував їх як вірних агентів США... Всього я не запам’ятав, але щось там було антибуржуазне, антиолігархічне, лівацьке... Про Крим згадав позитивно. Мовляв, добре, що він тепер російський. Видно, що у цього кубанця каша в голові. Запитав: а чому написав українською мовою? Звідки знає її? Козак відповів, що у них так говорять. Отже, збереглися там ще маленькі україномовні резервації. Але рівень свідомості явно не галицький...»

* * *

Потім кримчанин зачепив болісну для себе тему. Згадав «хохлів-перевертнів», які нині добре почуваються у путінському Криму. Є такі й серед його знайомих. Але стверджує, що є і проукраїнські люди, які просто не наважилися переїхати в Україну. Потім кримчанин з болем розповів про приїжджого одесита, який погано відгукнувся про співака Макаревича. Мовляв, той критикує Путіна і владу. Але ж він критикує російську владу, чому ж ти, громадянин України, його за це засуджуєш? Ось таких одеситів (а також миколаївців, херсонців, які відпочивають у Криму) Андрій ніяк не може зрозуміти.

* * *

Стосовно повернення Криму. Андрій хотів би, щоб це сталося якомога раніше. Адже бачить, як швидко забудовують висотками Керч, Сімферополь, Севастополь... Росія все робить, щоб якомога швидше змінити склад населення Криму. Це вже зрозуміли й ті, хто бігав на «референдум». «Понаехавшие» нікому не подобаються, бо об’єктивно є конкурентами під час прийому на роботу. Ніхто не очікував їх у такій кількості! До того ж вони часто проявляють зверхність, спілкуючись із корінними кримчанами. Розділяє їх і зовнішність (Андрій якось навчився розрізняти «понаехавших» у натовпі), і мова, і поведінка. Питаю: чи багато переїхало з Росії? Кримчанин каже, що багато. Може, 25%, а може, й усі 30%. Обговорюємо цифри, які згадував Мустафа Джемілєв: від 800 тисяч до 1 мільйона «понаехавших». Андрій каже, що така кількість новоприбулих є цілком імовірною.

* * *

Помітно змінюється ситуація на узбережжі. На кожному кроці оголошення: «Проход запрещен» або «Ведется видеонаблюдение»; або ж зазначено, що об’єкт продається. «При Україні» відпочивати біля моря було набагато простіше, вільніше і комфортніше. В Ялті вулична торгівля є, а в Сімферополі заборонена. Але й там люди якось примудряються торгувати. Розроблена система попереджень, коли наближається поліція. Як і в роки гітлерівської окупації, люди самоорганізовуються.

* * *

«У Криму завжди звертав увагу на квіти, покладені до пам’ятника Шевченкові. Довго хтось туди їх приносив, а останнім часом чомусь їх не бачу... Може, бабуся померла, яка їх приносила, а може, й «пов’язали» сміливців. Є Український культурний центр у Сімферополі, але ніхто з патріотів туди не поспішає... Усі знають, що Центр створила «влада», а не ті, кому дорога Україна. Живемо фактично в умовах підпілля. Цьому немає ради, змирилися вже, а от в Україні можна було б робити набагато більше для боротьби з проросійською «п’ятою колоною». І використовувати для цього переселенців із Донбасу і Криму. А ще треба думати про те, як допомогти проукраїнськи налаштованими кримчанам. Адже є молодь, яка не хоче служити у російському війську! Таким і роботу в умовах Криму важче знайти. На престижних роботах вимагають довідку з військкомату. Проукраїнська молодь влаштовується туди, де зарплата «в конверті», а соціальний захист відсутній. Є люди, які готові служити в українській армії, але хто їх потім на материку забезпечить роботою, житлом? Чому про це Київ не думає? Адже фіни в 1940 році усіх своїх біженців прилаштували! Тому й воювали з більшовиками так затято, що вірили своєму Маннергейму. А українці в ХХІ столітті цей надзвичайно цінний фінський досвід не готові використати...»

* * *

Наприкінці розмови я запитав відверто: чи багато таких, як він, у Криму? «Таких, як я, закоханих в усе українське, справді, небагато, — каже Андрій, — але ж є кримські татари, які чекають на звільнення. Є багато «російськокультурних» кримчан, які люблять свободу і вже розчарувалися в путінському режимі. Таких вистачає... Якщо Україна поверне півострів дипломатичним шляхом, без війни і руйнувань, то більшість корінних кримчан сприйме це як належне...»