МЕНЮ

Зауваження і дві ремарки

28 грудня, 2018 - 11:48

Відгук на статтю Лариси ІВШИНОЇ та Ігоря СЮНДЮКОВА «Еліта і війна» («День» №№ 223-224 від 7 грудня 2018 року)


Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Ваш разом з І. Сюндюковим матеріал «Еліта і війна» («День, №223-224, 7-8.12.2018) з переконливою ідеєю, гарно проілюстрованою, має три незаперечувані висновки, звернені до нашого сьогодення.

Зауваження спричиняються лише деякими твердженнями щодо двох представників британської еліти — героїв статті.

Особа перша — Вінстон Черчілль. Він дійсно належав до тогочасної британської еліти з огляду на плідну діяльність на благо держави на багатьох міністерських посадах до початку Другої світової війни, перебуваючи ще й членом Парламенту.

Що він аристократ за родинним походженням (онук герцога) — абсолютно слушно, проте він жодним чином не «спадковий герцог Мальборо». Титул шляхетності (у нашому випадку — герцог) — річ персональна, а не родинна. Батько Вінстона — не старший син герцога — титул не наслідував, але, як будь-який менший син герцога, титулувався «лордом». Його син Вінстон — син лорда — жодного титулу шляхетності не мав, був пересічним підданим його (її) величності короля (королеви) і за жодних обставин не міг стати «герцогом Черчіллем». Герцогом Мальборо (а не герцогом Черчіллем) став спочатку старший брат батька Вінстона, а потому — брат Вінстона у перших.

Почесний титул «сер» Вінстон отримав лише після війни, коли королева вшанувала його лицарем Підв’язки (тобто, по-нашому, нагороджено вищим британським лицарським орденом). А будь-який лицар автоматично стає сером.

Дві ремарки щодо викладення українською прізвища нашого героя та іншомовних прізвищ взагалі.

Завдячую Вам, Ларисо Олексіївно, що мав змогу оприлюднити своє ставлення до цієї проблеми на шпальтах «Дня» (№82-83, 17—18.05.2013; №204-205, 8-9.11.2013; №225-226, 9-10.12.2016). Переконано продовжую обстоювати принцип практичної фонетичної транскрипції і наполягаю на тому, що спотворення прізвища (імені) особи є образою такої особи.

Титул герцога (Duke of Marlborough), що його колись отримав генерал Черчілль, вимовляється англійцями як «Марлбра» чи «Малбра» (без двох звуків «о» та з твердим «л»). Саме так його і слід було б передавати нашою мовою, а не копіювати «великоросів».

До слова, про який 500-річний «аристократичний родовід» йдеться, якщо майбутній перший герцог Малбра свій перший титул шляхетності — титул барона — отримав у 1685 році?

До прізвища Черчілль якийсь невіглас причепив м’який знак, і ми, знову-таки, бездумно наслідуємо. Чим він прикрашає нашого героя? Кінцевий «l» в англійських словах завжди твердий, а подвоєний            — поготів. (Ім’я прем’єра Чемберлена — Невілл ви передаєте без м’якого знака. І це правильно).

Посилатися на традицію — непереконливо. Дарую філологічний анекдот («хохму», по-одеському): «Російський енциклопедичний словник», національне видавництво «Велика Російська Енциклопедія», 2000 рік, прізвище Вінстона подає російською як «Черчилль», а його предка — першого герцога, як «Черчилл». Як Вам таке під однією палітуркою: з плином часу прізвище приростає м’яким знаком ?

Помилки необхідно виправляти. Наш сучасник — історик Ярослав Грицак, у книжці «Страсті за націоналізмом» («Критика», Київ, 2006 рік) вжив це прізвище у формі «Черчил» (тобто «ил» замість «ілль» — так, як вимовляють британці: «ил», а не «іл»). Так би вчиняти всім.

Особа друга — Галіфакс (краще було б Халіфакс). Він дійсно у 1938 році — лорд, оскільки «лорд»               — узагальнюючий титул, для всіх титулів шляхетності, окрім титулу «герцог», а Галіфакс титул барона (барон Ірвін) отримав ще у 1925 році. Але у 1938—1940       рр. він ще не граф. Цей титул йому буде надано у 1944 році, коли він був послом до Сполучених Штатів (1941—1946 рр.) І «графом Вуд» він не був, став графом Галіфаксом, першим графом Галіфаксом у другій номінації (оскільки у Британії вже був 1-й граф Галіфакс (1661—1715 рр.), прем’єр-міністр країни з 1714 року і граф з того ж року).

Крім того, віце-королем Індії цей герой матеріалу був не з 1925, а з 1926 року.

Залишаюся Вашим щирим симпатиком, хіба що прискіпливим,

Вадим РЕДЬКО


КОМЕНТАР «Дня»

Глибокошанований пане Вадиме!

Сердечно вдячні вам за необхідні фактичні уточнення, що стосуються фактів, наведених у статті «Еліта і війна». Ми працюємо для наших читачів, вдумливих, освічених і сумлінних, і ви, поза сумнівом, належите до їхнього числа.

Водночас хотілося б внести деякі уточнення до ваших слів. Ви виступаєте проти копіювання мови «великоросів» у власних іменах іншомовного походження. Але ж не все так просто, адже існує стійка традиція відтворення цих власних імен, зовсім не обов’язково пов’язана з великоросами. Ми й досі пишемо «Лондон» (замість автентичного «Ланден»), «Париж» (замість «Парі»), «Рим» (замість «Рома»), «Лісабон» (замість «Лішбоа»), «Бухарест» (замість «Букурешть»), нарешті, «Шекспір» (замість «Шейкспіер»). Приклади можна множити. Не випадково ця проблема тричі розглядалася на засіданні Президії НАН України.

З глибокою повагою до вас

Ігор СЮНДЮКОВ