Замах на історичну пам’ять українців

До редакції надійшов відкритий лист киянина Георгія Чорного щодо назви станції метро «Дорогожичі», адресований міському голові Віталію Кличку та голові комісії з найменувань Марині Хонді: «Мене, як ініціатора присвоєння назви «Дорогожичі» станції Київського метрополітену, за яку боровся 21 рік тому, дуже занепокоїли інтернетні повідомлення про нібито готовність київської міської влади серйозно сприйняти пропозицію центру Голокосту про перейменування цієї станції на «Бабин Яр», а також про нібито готовність влади провести електронне голосування населення щодо цього перейменування. Я вважаю цю пропозицію від центру Голокосту провокацією, що збурює народ, замахом на нашу історичну пам’ять, а тому її потрібно відхилити». Нагадаємо, наша газета писала на цю тему («День» № 27—28 від 14 лютого 2020 р.). Нижче — обґрунтування пана Георгія.

Восени 1998 року у вагонах київського метро з’явився анонс: на перехресті вулиць Щусєва та Олени Теліги буде нова станція метро під назвою «Сирецька». Знаючи з літопису, що місцевість, де буде збудована ця станція, раніше називалася не «Сирець», а «Дорогожичі» (або «Дорогожич»), я звернувся з листом до мера Києва Олександра Омельченка з проханням, щоб відповідна комісія переглянула назву «Сирецька» на старшу за неї на 400 років дохристиянську назву «Дорогожичі». Мотивував це тим, що ігноруючи значно давнішу, дохристиянську назву на користь нещодавньої, молодшої, ми, українці, свідомо чи несвідомо погоджуємось зі старою імперською тезою про те, що історія українців не бере свій початок з дохристиянських часів. Отже, питання найменування станції виходило в цьому разі за межі столичних інтересів, а надто чиїхось уподобань чи антипатій, воно має вирішуватися з позицій державних інтересів України. Через два місяці я отримав відмовний лист, у якому йшлося, що обидві назви є історичними, і комісія свого рішення міняти не буде.

Тоді я звернувся до знаних істориків Києва, щоби дізнатися про їхню думку з цього питання. Вони сказали, що я маю рацію, порадили не здаватися, але самому нічого не вийде. «Ваша ідея правильна, але для її реалізації потрібно поширювати її серед громадськості міста і знайти там підтримку...» — такою була їхня думка. Майже рік тривало це поширення: виступи перед колективами, статті у столичних газетах, звернення, переговори, листування та ін. Ця активність описана в моїй книжці «Нариси з історії конструкторського бюро», яка є в бібліотеках Києва. Врешті-решт, у процесі консультацій та обговорень з багатьма людьми моя пропозиція дещо змінилася, уточнилася і стала колективною, її підтримали й надіслали відповідні клопотання до КМДА кілька організацій, серед яких:

1. Товариство української мови імені Тараса Шевченка Київського університету.

2. Комісія з питань відтворення пам’яток історії та культури при Президентові України.

3. Установчі збори громадського об’єднання «Сирець» Шевченківського району.

4. Комісія з найменувань та пам’ятних знаків при КМДА.

5. Комісія Київради з гуманітарних питань.

Остаточно питання вирішувалось на сесії Київради відповідно до Закону про місцеве самоврядування. Згідно з Рішенням сесії № 343/444 від 01.07.1999 р., новій станції метро присвоєно назву «Дорогожичі». За це рішення проголосував 41 депутат, троє утримались, і лише один був проти.

Отже, питання щодо назви станції метро вирішувалося колегіально, з широкою участю громадськості, з висвітленням його в засобах масової інформації, зокрема в газетах «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Київ Шевченківський» та ін., відповідно до Закону про місцеве самоврядування.

Головний результат рішення Київради полягав у тому, що прадавнє дохристиянське слово наших предків, закарбоване в назві станції метро, стало на сторожі державних інтересів України, підтверджуючи тим самим, що ми, українці, не вчорашні на цій землі, що наша історія розпочалася не пізніше дохристиянських часів. Ця назва заперечує брехливу московську тезу про те, що українці буцімто вилізли із тримісної колиски братніх народів лише в XIV столітті. Слово «Дорогожичі» за своєю значимістю стоїть в одному ряду з графіті Софійського собору, які написані українцями давньоукраїнською мовою. Воно свідчить про те, що Дорогожичі — така ж древня й дорога для киян назва, як Хрещатик, Печерськ, Видубичі, Оболонь, Золоті Ворота й інші, які звучать для киян, як музика голосами наших предків. І в цю світлу музику не повинна вриватися темним дисонансом назва «Бабин Яр». Ми повинні пам’ятати про цю велику трагедію людства і дбати, щоб вона не повторилася, але створювати образ Києва як осередок нещасть і трагедій — не варто. Це негативно вплинуло б на майбутні покоління українців — ми повинні думати й про них, дбаючи про їхній здоровий життєвий оптимізм. У нас багата й славна історія, багато історичних назв, якими ми пишаємося, якими варто називати станції метро і на тлі цих назв виховувати молодь.

До речі, комісія при КМДА розглядала 21 рік тому й інші запропоновані назви, серед яких були й «Бабин Яр» та «Метробудівська». Але серед усіх запропонованих комісія вибрала історично виважену назву «Дорогожичі». Отже, нинішня пропозиція центру Голокосту — це спроба реваншу, це замах на історичну пам’ять українців, на державні інтереси України.

Назва «Дорогожичі» або «Дорогожич» згадана в літописі п’ять разів, вперше — за десять років до Хрещення Русі. Походить вона від імені Дорогож, Дорогожко, яке подібне за структурою до імен відомих руських князів: Василько, Олелько, Федірко та ін. Наголос у ній, на думку філологів, потрібно ставити на складі го.

Варто нагадати, що саме це слово має доволі детективну історію. Після монгольської навали на Київ 1240 року воно зовсім зникло із вжитку, кияни його начисто забули. Лише тоді, коли знайшлися стародавні літописи, воно знову, через 700 років забуття, відродилося: 1869 року одну із вулиць Києва назвали Великою Дорогожицькою. Але прийшли більшовики, і слово «Дорогожичі» знову зникло, бо Велику Дорогожицьку перейменували на вулицю Мельникова. Зрозуміло, що монголи й більшовики були-таки великою загрозою для існування назви «Дорогожичі». Але зараз, у незалежній Україні, що може їй загрожувати? Сьогодні — більше нічого, крім великих грошей, здатних відсунути державні інтереси на задній план заради чиєїсь неправомірної вигоди. Господи, подай же мудрість та велику силу волі нашим чиновникам, щоб не піддатися спокусі, вистояти перед лицем цієї дійсно великої загрози, якщо така трапиться.

Пропозицію центру Голокосту про перейменування «Дорогожичів» можна порівняти хіба що з таким гіпотетичним прикладом. Припустимо, якась народна громада, що утворилася в Парижі, запропонувала б перейменувати станцію паризького метро «Нотр-Дам де Лорет» на якусь іншу назву, пов’язану з трагічною подією під час фашистської окупації Парижа в роки Другої світової війни. Як би на це зреагували французи? Найімовірніше, просто проігнорували б. А якби й відреагували, то пояснили б тій громаді, що значить для французів ця історична назва «Нотр-Дам де Лорет», а не побігли б запопадливо організовувати електронне голосування, щоби дізнатися у населення, чи потрібно її зберігати й надалі.

До речі, електронне голосування не дає об’єктивно правильного результату, бо в масі голосів тонуть голоси фахівців, тобто тих, хто глибоко знає проблему, а такі незрідка в меншості. Це підтверджує, наприклад, один цікавий експеримент — гра в шахи читачів дуже масової газети «Комсомольская правда» з чемпіоном світу Анатолієм Карповим. Такою була суттєва умова: черговим ходом від численних читачів, які присилали свої варіанти ходів у відповідь на хід Карпова, вибирали того, хто набирав більшість. Як і очікувалось, гра закінчилася повним розгромом читацької аудиторії. У нашому разі назва «Дорогожичі» була оцінена фахівцями кількох спеціальних комісій, тому вона об’єктивно правильна, а піддавати її оцінюванню шляхом електронного голосування — то гра в рулетку, а точніше — хитра затія від лукавого.

Висновок: перейменування «Дорогожичів» не можна допустити. Дорогожичі — це історична пам’ять українців. Один німецький філософ сказав: «Людина майбутнього — це той, у кого найдовша пам’ять». Ми повинні берегти щонайдовшу пам’ять українців і не урізати її ні під якими хитрими лукавими приводами. В українців має бути майбутнє! Наш народ толерантний до інших націй. Але й громади інших націй в Україні мають поводитися коректно, особливо в тих чутливих питаннях, які стосуються історії українців. Не треба гратися з вогнем, зазіхаючи на їхні історичні цінності.

І наостанок. Пишучи цього листа, пригадав десятки імен та прізвищ людей, з якими мені особисто довелося спілкуватися й обговорювати питання, пов’язані з назвою «Дорогожичі», — людей, які підтримали мене 21 рік тому. Це державний діяч, академік Петро Тронько; історики: Дмитро Малаков, Олесь Силин, Лідія Пономаренко, Людмила Проценко, Сергій Білокінь, Михайло Кальницький; філологи: Костянтин Тищенко, Віталій Радчук, Ірина Желізняк, Дмитро Білоус, Володимир Куєвда; метробудівці: Володимир Петренко, Володимир Макаренко, Анатолій Волинський, Олександр Кривошлик; оперні співаки: Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко; депутат Київради Олександр Петік; депутати районної ради Святослав Ханенко, Юрій Єскін; головні редактори газет: Віталій Карпенко, Геннадій Кириндясов, Олег Данилюк; голови комісій: Руслан Кухаренко, Галина Матіко-Бубнова; журналісти: Микола Цівірко, Галина Пересунько, Кирило Касаткін та багато-багато інших, яких сьогодні всіх уже й не пригадаєш.

Я безмежно вдячний їм усім за розуміння та підтримку в цій далеко не приватній справі. Багатьох із них уже немає серед живих, і ця затія з перейменуванням — як жест зневаги до світлої пам’яті про них.