За любов до України – 25 років таборів
Про долю каторжанки сталінських таборів, української патріотки Катерини Дубовик
26 вересня не стало Катерини Дубовик. Є люди, які своїм життям показують справжній приклад чесності, духовної краси, істинного патріотизму та любові до землі, де народилися. Однією з таких особистостей і була жителька невеликого волинського села Ощів, що в Горохівському районі, Катерина Дубовик. Вона зовсім не шкодувала, що колись не побоялася відкрито боротися за волю рідної країни. Хоч і дорого заплатила за це...
«ТО БУЛА БІДА...»
Два роки тому, збираючи матеріали з історії рідного села, від заслуженого вчителя України та відомого на Волині краєзнавця Ганни Бабій я дізнався, що в кінці однієї з найвіддаленіших вуличок Ощева живе колишня каторжанка сталінських таборів Катерина Дубовик.
У той день Катерина Миколаївна зустріла мене у своїй великій і затишній оселі допитливим поглядом. Та коли почула, що розмова стосуватиметься її ув’язнення, не могла стримати сліз. «Сину, то ж була біда!» — з гіркотою згадувала жінка всі події свого нелегкого життя.
Народилася Катерина Грім у 1932 році в селі Невільськ Самбірського району Львівської області. Її навчання у школі перервала війна. Уже пізніше, в 1944-му, влаштувалася на роботу в дитячий садок. Саме тоді хтось із місцевих «яструбків» (агентів міліції, інша назва — «стрибки») помітив, що дівчина таємно допомагає воякам УПА. Наслідки не забарилися: у цьому ж році ще зовсім молоду Катерину викликали у прокуратуру Самбора, де жорстоко допитували.
«Два роки у підвалах тримали. Не могли доказів знайти. Готувалися до суду», — тужливо згадує жінка.
Суд відбувся в 1946 році у Львові. Катерині Грім оголосили вирок: 25 років каторжних робіт та п’ять років позбавлення прав. Через тиждень її та інших каторжан етапували в місто Тайшет Іркутської області.
«НЕЛЕГКО БУЛО НА ШМАТОК ХЛІБА ЗАРОБИТИ»
«Вийшли під конвоєм із поїзда і чекали, коли нас поділять, — згадує жінка. — Навколо лише барак, поле і ліс. Аж бачимо: чоловіків забирають і далі везуть, а нас, дівчат, залишають. Тоді нас усіх загнали у той барак і змусили прибирати».
А як було важко спати, коли у маленькому приміщенні тіснилися 75 каторжанок. І руки, і ноги не раз боліли. Працювали ув’язнені на лісоповалі. Було важко, багато хто думав, що не витримає такої напруги.
«Подруга у мене була, звалася Марія Довбуш. Ніяк вона не могла звикнути до табірних умов, — розповідала Катерина Дубовик. — Там її й не стало...»
Нелегко було на шматок хліба заробити. Норма тоді становила всього 250 грамів на людину. Нерідко залишалися каторжани голодними.
Після чотирьох років роботи на лісоповалі Катерині Грім пощастило перейти на роботу в тваринницькій галузі. Почала доглядати биків та коней.
Бувало, що в колонії виникали конфлікти. Раз молоду дівчину так побили «зеки» (за посередництвом охорони), що й зуба жодного не залишилося. А ще в таборах лютували важкі хвороби. Згадувала жінка, як уражені цингою зуби в інших каторжників просто випадали на її очах, і не було від того порятунку.
ПІСЛЯ ПОМИЛУВАННЯ НАЗИВАЛИ «БАНДЕРІВКОЮ»
Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року з колонії почали звільняти в’язнів. Катерині Грім теж одна жінка — «добра грамотна єврейка» — написала клопотання про помилування. Невдовзі після цього каторжанку викликали на допит. Після кількох запитань Катерині повідомили, що вона вільна і може їхати додому. Але наголосили, щоб на волі тримала язик за зубами.
«Хоча воля була для мене щастям, я далі боялася, — продовжує жінка. — Лячно було, що розстріляють або повернуть назад у барак. Йшла додому пішки, бо навіть зупинити машину було страшно».
Після повернення в Україну 1954-го Катерина Грім одружилася з таким самим «зеком» Олексієм Дубовиком із Волині. Після реєстрації шлюбу переїхали на чоловікову батьківщину — в село Ощів на Горохівщину. З часом забулися всі неприємності, але місцеве населення часто нагадувало їй про «бандерівське» коріння. І насміхалися, і пліткували всіляко.
Але жінка на те не надто зважала, а разом із чоловіком важко працювали, заробляли на хліб. Попри важкі випробування долі Катерина Дубовик дожила, як кажуть на Волині, до глибокої старості й дочекалася навіть правнуків. З висоти пережитого, вона нікого й нічого не боялася і казала, що, мабуть, недарма була в ув’язненні за тисячі кілометрів від дому, якщо тепер Україна справді вільна. Одного лише не могла зрозуміти: чим вона і десятки тисяч інших патріотів заслужили такої долі?
