З історій про книжки

Habent sua fata libelli... У пам’ять про мого батька розповім про книжку, одну з його улюблених, нещодавно визволену мною із «вавилонського полону». Він цю книжку цінував, бо любив бджіл та бджільництво. І любив розповідати мені про цих дивовижних істот, а потім знайшов у книжці підтвердження розповідям, які мені здавалися неймовірними. Коли тато повернувся із Далекого Сходу, його старший брат, котрий усе життя вчителював у рідному селі, дав йому кілька вуликів і роїв. Вони обидва захоплювалися цією справою, пам’ятаю їх схилених над вуликом, у накомарниках... І солодкий дим зі спеціального димаря, яким відганяли і вгамовували бджіл, аби ті дали зробити що там треба було.

За фахом тато був агроном-ентомолог; державна інспекція, в якій він працював, мала за зміст своєї діяльності боротьбу зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур. Така собі новітня «філоксерна комісія». Пам’ятаю сенсацію для цілого двору, а потім і мого класу, коли тато приніс небачене диво: колорадського жука в запаяній пробірці. Брошури, листівки, плакати містили ілюстровану інформацію і про жука, і про інших шкідників: каліфорнійську щитівку, трохи згодом про американського білого метелика, який об’їдає листя плодових дерев, а натомість обсновує їх павутинням, перетворюючи на такі собі кокони. Ті зажерливі почвари, може, через свої назви асоціювалися з буржуями, як їх тоді малювали: черевані у циліндрах, із сигарами в роті або в товстих пальцях.

Коли вже я зі своєю сім’єю оселилися на Солом’янці, один наш сусід, батько синового однокласника, також затіяв у себе на дачі пасічникувати. Я від щирого серця дала йому ту книжку, щоб він почитав. За деякий час він презентував мені брошуру кулінарних рецептів «Страви з медом»: мовляв, це замість отієї, бо йому ж вона потрібніша. Чомусь я по життю вмію на таке наражатися... І якось мені це муляло, ніби сама завинила. Перед книжкою — у тім числі...

Те відчуття накотило знову, коли у складі своєї колекції передала до бібліотеки Могилянки також татові агрономічні книжки — там і ця мала би бути. Не раз нагадувала, аби повернули, — марна справа. А тоді згадала (наче підказав хто), що на шмуцтитулі там був татів підпис, і створила легенду: що ось мені конче потрібно його скопіювати для важливої справи. Це спрацювало, і книжку мені через добрих років тридцять таки віддали. Трохи потерту, але цілу і таку мені любу! Перш ніж приєднати її до отого «фонду у фонді», деякий час тішилася з її повернення додому. Коли почала гортати, а далі й читати — ніби увімкнулася машина часу, адже рік видання книжки 1953-й, я тоді закінчила другий клас і пішла до третього.

Перегорнувши титульний аркуш, дізнаємося, що видання перше вийшло друком 1950 року, наступного року урядовою постановою було відзначено Сталінською премією другого ступеня. В авторській передмові згадано також видання попереднього, 1952 року, тобто друге. Тираж оцього, третього видання становить 50 тисяч примірників. Не дивуймося: питома вага книжки назагал була незрівнянно вищою, тиражі, відповідно, також. У середньому — на порядок.

Передмові й усій книжці передує епіграф із Леніна: про те, що людський розум чимало дивовижного відкрив у природі — і відкриє ще, «збільшуючи тим свою владу над нею». Так, пам’ятаю бравурний «Марш ентузіастів»: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью!» — як і повсюдне цитування культового радянського помолога-селекціонера Мічуріна: «Ми не можемо чекати на милість від природи, взяти її в неї — наша задача». Уже згодом, коли минувся той морок, але ще добре його пам’ятали, став бути на слуху саркастичний парафраз: «Ми стільки взяли від природи, що не можемо чекати від неї милості...»

Взагалі мені здається тепер, що тодішня достоту бісівська вакханалія в агробіологічній науці, розпочата ще до війни і продовжена опісля, — неминуче мала обходити мого батька, не лише за фахом, а й за його гулагівським досвідом спілкування та роздумів. Але тепер він волів бути мовчазним спостерігачем тих зловісних містерій і, власне, й не мав із ким про такі речі говорити. Натомість уважно читав газети — втім, тоді, здається, всі їх читали, як і радіо всі слухали, — так належало, це було невід’ємне від modus vivendi. Злет горезвісного Трохима Лисенка, розгром генетики, репресії в середовищі вчених і та страхітлива аморальна практика, коли вони мусили публічно зрікатися власних позицій і визнавати квазінаукові догми, безглуздість яких була для них очевидною... Це чули й бачили молоді люди, хто щойно вступав на шлях науки — це їх формувало! Пам’ятаю в шкільному підручнику ботаніки портрет Лисенка: фізіономічно це тип майбутнього ідеологічного секретаря ЦК Суслова та горезвісного академіка Шамоти: худорляве обличчя аскета й фанатика-ортодокса, тонкі губи, пронизливий погляд... «Сірі кардинали».

Мабуть, наступне, через цілу декаду, видання книжки «Бджоли» вже вільне від прикрих карбів часу, від покликань не лише на справжні наукові авторитети, а й на «принципові положення мічурінської матеріалістичної агробіології» і того ж таки Лисенка, який спочатку завбачливо заручився підтримкою самого Сталіна та його оточення, а вже тоді вславився розгромом «буржуазної» генетики, підміною наукової лексики політичною, взагалі науковим авантюризмом у дусі тих макабричних часів.

Які достоту шекспірівські пристрасті розгорталися на тій своєрідній сцені! Назвавши свій псевдонауковий напрямок мічурінською агробіологією, Лисенко фактично кинув тінь і на ім’я Мічуріна, котрий на той час зажив визнання в багатьох країнах, зосібна у Сполучених Штатах. Видатний вчений-генетик і селекціонер Микола Вавилов попервах необачно підтримав Лисенка, а вже невдовзі мав поступитися йому місцем: тепер Лисенко очолив Всесоюзну академію сільськогосподарських наук, а Вавилов став його заступником. Ненадовго: на хвилі політичних переслідувань учених-генетиків як представників «фашистської науки» Вавилов також був заарештований у серпні 1940 року за підозрою в антирадянській діяльності. Вирок «смертна кара» замінено на 15 років таборів. За три роки потому Вавилов помер у тюрмі, інші далі «мотали строк», або їм дістався розстріл.

Наукове бджільництво ще раніше зазнало страхітливих атак. Як чортик із табакерки, звідкись узявся молодий кар’єрист на прізвище Музалевський і дуже швидко перетворився на постать демонічну. Не гребуючи нічим, усував старших колег та своїх учителів: отой служив у царській армії, той білогвардієць, а отой — із попівського роду. Чільні центри бджільництва, цілі наукові школи були розгромлені і знищені...

Не було в мене бажання порівняти наше з татом видання «Бджіл» з наступними: є свій сенс у тому, щоби пізнавати минулі часи в достеменно правдивому їхньому вигляді — хай навіть звільнене від тих карбів часу видання краще відображає справжню авторську волю і задум, а злощасні карби — накинуті, вимушені... Автор цієї книжки й так виявив відвагу, коли заходився — в такі часи — писати науково-популярний твір про цих комах, про розгадані й нерозгадані дива їхньої самоорганізації та складну взаємодію всередині бджолиної спільноти.

Науково-популярні твори І. Халіфмана стали класикою жанру: за рівнем, майстерністю, цікавістю їх і нині визнають такими. Тогочасна критика, в Союзі й за кордонами, говорила про «драму ідей», органічно поєднану тут з ліричною сповідальністю. Не так сам по собі успіх «Бджіл», як те, що це не потягло за собою якихось неприємностей для автора, надихнуло його на нові популярні праці з ентомології: про мурах, термітів, джмелів та ос. А також і про «небажаних гостей», як-от мухи й комарі, блощиці, блохи й воші, таргани, павуки та кліщі, міль. Але улюбленцями його залишилися комахи «суспільні», а книжки про них — то не лише своєрідні «науково-популярні романи», а й не менш своєрідні енциклопедії відомостей про комах.

Свідомий ваги і значення такої лектури, Халіфман писав і про тих, на кого орієнтувався як на гідні взірці: героєм повісті «Сходження вглиб» (1978) є австрійський ентомолог, професор-нобеліант Карл фон Фріш, для якого вивчення бджіл стало покликанням і справою життя. І того ж року побачила світ повість Халіфмана «Довге світло» — про життя видатного французького ентомолога Жана-Анрі Фабра, ще одного бранця загадок інстинктів комах, виникнення та еволюції цих дивовижних взаємин, що вражають раціональністю, доцільністю в кожній деталі. Наприклад, загальна «анатомія» бджолиного гнізда доцільна навіть з теплотехнічного погляду. У центрі, як пояснює автор, де відбувається розплід, спільними зусиллями підтримується температура, яка необхідна для нормального розвитку яєць, личинок, лялечок: спеціальні бджілки гріють їх своїм теплом. Натомість у зоні околичних щільників температура зазвичай нижча. Що потужніша бджолина сім’я, що більший об’єм гнізда, то більш помітною є різниця температур поміж центром та околицями. Завдяки цій різниці виникає рух повітря, який є основою вентиляційної системи. А бджоли-вентиляторниці здійснюють нагляд і корекцію системи.

І таких інженерних ідей, вартих пильної уваги, у вулику чимало, деякі з них, цілком можливо, ще не зауважені або не розгадані. Саме Фабр, напевно, особливо надихав Халіфмана поєднанням наукової та просвітницької, популяризаторської діяльності. У будь-якому разі, саме повість про Фабра здобула визнання й у Франції: товариство «Друзі Фабра у Провансі» обрало автора своїм почесним президентом. Ще й нагородило його, а також його дружину та співавторку Є. Васильєву пам’ятними медалями. У високих кабінетах по цей бік «залізної завіси» (вона ще існувала, не сумнівайтеся: трохи іржава й дірява, та все ж досить міцна) не були в захваті від таких знаків визнання, проте часи таки змінилися. До того ж, «Друзі Фабра у Провансі» — це все ж, погодьтеся, не Нобелівський комітет, та й «Бджоли», попри всі їхні цікавинки, — не «Доктор Живаго».