МЕНЮ

«Його величність «Результат»

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
22 листопада, 2018 - 17:08
Волиняни — про вміння дякувати

Галина ФЕДОРЕНКО, журналіст (селище Локачі):

— Напевно, в мене вже такого відчуття, як радість, немає. Є відчуття спокою, рівноваги, моменти радості — зазвичай у спілкуванні з внуками, особливо найменшою, вона тримає мене в постійному тонусі. Радість, напевно, просто від того, що живеш, що продовжуєш бути активним, що потрібна дітям і онукам. Засмучує, навіть дуже, хоч як це банально, ситуація в країні. Не бачу просвітку. Біль від того, що люди виїжджають. Іду вулицею маленького містечка і розумію, що безлюдно не тому, що всі заховались від холоду у власних домівках, а тому, що їх просто немає. Подалися на пошуки кращого життя за кордон. Це страшно. Страшно, бо їдуть молоді, активні, розумні. В містах цього не помічаєш, а от села, маленькі містечка суттєво спорожніли.

Катерина ТЕЛIПСЬКА, начальник управління туризму і промоції міста Луцької міської ради:

— Засмутило те, що й завжди засмучує: бризки жовчі на результатах праці, плювки тих, кому так байдуже до справ, але конче треба плюнути. Завжди засмучує замуленість людських сердець, які й рідне місто задля фейсбучної репліки можуть запросто обізвати хутором. Але нам своє робить: #добро_закохає_зло. А порадувала справжня, відверта, сучасна, глибока й така вчасна поезія талановитої української поетеси Ольги Ольхової: «Стоншуюся до нитки основи — ні мережок, ні стіжка не покласти. Сню небом високим, а здібна лише упасти. Стоншуюся до сльози і мовчання. У відповідь довшають тексти і тіні. Все, що я маю, таке рукотворне. Все, про що мрію — нетлінне. Стоншуюся до першого снігу: йду, не тримаю образ, швидко тану. Ніжнішаю, легшаю, виростаю, до листочка найвищого із нотного стану...»

Віктор КОРСАК, бізнесмен, меценат, лауреат премії імені Євгена Чикаленка, фундатор Музею сучасного українського мистецтва Корсаків:

— Я родом із «реального сектору». У «першому житті» я був хірургом, тобто працював у «реальному секторі» медицини, адже результат у хірургів — не покращення, зменшення чи зниження, а «все або нічого». У «другому житті» я був менеджером, де також єдиним критерієм успіху є не процес, а виключно результат. Тому й у справі, яку ми разом із сім’єю та колегами зараз робимо, мене цікавить саме його величність «Результат». Відомо, що результат у медицині — це здоров’я, у бізнесі — гроші, а в розвитку культури — це не що інше, як забезпечення пізнання світу, надання можливості людям спілкуватися з «великим» та «великими» (адже ти є той, з ким ти спілкуєшся), формування естетичних смаків, пробудження справжнього патріотизму та гордості за свою націю, що разом обов’язково приведе до трансформації цінностей, дасть змогу людям самостверджуватися, бути щасливими...

Тому в проектах, які ми реалізовуємо в аспекті соціальної відповідальності, для нас насамперед важливим є результат. Проте на шляху до нього часом буває важко, а подеколи аж до зневіри, і особливо в такі моменти дуже актуальна підтримка людей та визнання доцільності твоєї праці. Якраз премія Євгена Чикаленка і є такою надзвичайно важливою підтримкою наших зусиль із розвитку культури української нації, за що велика шана тим людям, які підняли під час голосування за нас руки.

Валентина ЛИСЮК, с. Боровичі Маневицького району:

— Напевне, найбільше останнім часом мене дивує (ба, шокує!) пасивність і байдужість нашої молоді. Аналізуючи ситуацію в країні і закипаючи тихою злістю, я серджуся сама на себе — ну чого ти, бабо, кипиш, якщо тобі залишився тільки той кусочок шляху, що від пенсії? За великим рахунком, тобі ж має бути все одно! Та ні, не все одно... бо хотілося б навіть звідти, з вічних висот, бачити свою Україну квітучою, заможною, неповторною, єдиною...

Чому ж нашим молодим (саме молодим!) українцям так байдуже, що буде далі — з ними, з народом, з країною?! Чому вони, покинувши свої родини, свій дім, свою землю, їдуть гнути спини на чужого пана? Звісно, хочеться заробити. Але чому не тут, в Україні? Якщо працювати по 14—16 год. на добу, то й тут можна заробляти непогано. При цьому вдома. Ні — мало! Ще варіант — розпочати власну справу. Ні — клопітно! А своїми мозолями збагачувати чужу країну — нормально? Видно, ми, такі горді й волелюбні, ненароком викохали-випестили в своїх дітей якийсь рабський ген, що ніколи не був властивий нашим предкам-козакам...

Та що там казати — саме молодь завжди має бути в авангарді тих рушійних сил, які повинні змінювати наше суспільство, наш світогляд. Навіть вибори, якщо вони відбудуться з одними пенсіонерами і «людьми похилого віку», не матимуть сенсу. А черги на придбання квитків туди, за бугор, усе ростуть і ростуть...