МЕНЮ

Єврейські діти на Чернігівщині – жертви Голокосту

Ірина ЕТКІНА, доцент кафедри всесвітньої історії Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка
24 січня, 2019 - 16:46
Збирання джерел усних свідчень є надзвичайно важливим завданням сучасних істориків

Щороку до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту ми згадуємо страшну статистику жертв трагедії в Україні та світі, яка вражає. Готуючи цей матеріал, ми намагалися зрозуміти трагедію Голокосту через призму сприйняття її жертв, наших земляків, сучасних чернігівців, які в роки Другої світової війни були ще дітьми. Збирання джерел усних свідчень є надзвичайно важливим завданням сучасних істориків, оскільки свідків цієї трагедії залишилося не так багато. Кожна така розповідь — це не інакше як дивний і неповторний порятунок дитини у жахливих обставинах.

Жителька Чернігова Сидоренко Лілія Михайлівна народилася вже під час німецької окупації міста у 1942 р. Її батько — єврей, Шепелєв Михайло Ілліч, воював у Червоній армії, згодом дійшов аж до Берліна. Її мама, українка, Дорошенко Віра Іванівна на момент народження дитини була зовсім молоденькою, двадцятирічною. Переховувалися у льохах і підвалах втрьох: Віра з маленькою Лілією на руках та її мама — Матрона Кирилівна Дорошенко. Сьогодні вже літня Лілія Михайлівна не може приховати сліз, коли згадує розповідь мами про те, що люди їх звідсіля виганяли. Лідія Михайлівна розповідає про унікальний випадок, коли дві жінки з дитиною на руках йшли по окраїні міста, у приватному секторі, та раптом натрапили на молодого німця на вахті, в думках мами промайнуло: «Це все». Але він показав рукою щось на кшталт: «Йдіть звідси!» — і вони перейшли дорогу і заховалися в посадках. Мама була вражена таким вчинком німецького вартового, не розуміючи, чому він їх пожалів.

Пішки тікали до с. Виблі, люди боялися пускати їх до себе у хату. Погодилася лише одна старенька, що жила в кінці села. На жаль, прізвища своєї рятівниці, що переховувала їх до кінця окупації, Лілія Михайлівна не знає. Та виявилася напрочуд кмітлива: виходила до колодязя розпускати чутку, що до неї приїхала родичка, хвора на тиф. Чутка дійшла до поліцаїв та німців, ті в хату не потикалися. Матрона Кирилівна весь день лежала на лавці як хвора. А молода Віра з донькою Лілією сиділи у комірці, ззовні двері якої були завішані тазом та корзинами. Двері ці відкривалися лише вночі, випускаючи в’язнів комірчини. Так жили близько року. Після вигнання німецьких окупантів повернулися до Чернігова. Там дізналися, що Іллю Файбовича та Анну Борисівну Шепелєвих (єврейських дідуся та бабусю Лілії) німці розстріляли при спробі втекти з Чернігова до якогось села. Разом з ними загинули ще декілька єврейських родин.

Отже, поки чоловіки-євреї воювали на фронті, їхні українські дружини з дітьми залишалися безпорадними вдома перед антисемітською політикою окупантів, сподіваючись на допомогу рідні, а подекуди і абсолютно чужих людей (на жаль, безіменних праведників світу). Така ж ситуація спіткала родину нашого наступного респондента.

Сокольський Яків Борисович, що народився у 1935 р. у с. Білошицька Слобода Холменського району Чернігівської області, згадує, що на початку війни його батька, Бориса Абрамовича, єврея за походженням, мобілізували на фронт. Борис Абрамович у 1933 р. тридцятитисячником приїхав до села та став головою сільради, колгосп на цей момент вже існував. Від голоду село значно більше постраждало у 1947 р., ніж у 1932—1933 роках. Але вже у 1939 р. під час чистки партії Бориса Абрамовича звільнили з роботи через те, що він не ліквідував у селі церкву. З початком радянсько-німецької війни Бориса Абрамовича мобілізували до Червоної армії, він воював у Криму. За словами Якова Сокольського: «батько і в чорта не вірував, він все робив для людей, за це завжди і «отримував». Мати, Ніла Йосипівна (з української родини, де було заведено давати чоловікам біблійні імена), з двома синами залишилася вдома. «Ніхто і не думав евакуюватися, тільки чоловік батькової сестри був завідувачем відділу пропаганди обласного комітету партії, вони від’їхали ще до вторгнення німців і встигли вислати свою нову адресу у Сталінградській області», — розповідає Яків Борисович.

Як бачимо, радянська влада не тільки не допомогла евакуюватися, а навіть просто не попередила єврейське населення про безжалісні наміри гітлерівської армії.

У Новгороді-Сіверському знаходилась комендатура, куди усіх євреїв і звозили задля подальшого знищення. Ніла Йосипівна намагалася заховати двох синів Олександра та Яна (Яковом він став за наполяганням шкільного учителя пізніше) на хуторі Паростовське (4 км від села). Вранці вони поверталися додому і натрапили на поліцаїв, хлопців поліцаї саньми повезли до Холмів. Мати йшла слідом, хоч їй казали: «Залиш їх!». Тож і її взяли у сані, потім разом з дітьми вона сиділа у тюрмі. Велика мамина рідня клопоталася про їх звільнення. Врешті відкупилися від поліцаїв золотим годинником, що батьку під час танкових навчань у 30-х роках подарував сам Ян Борисович Гамарник (тому і сина назвав Яном) та батьковим новим костюмом. Поліцаї попередили, щоб дітей дома не було. Але мати після цього ще викликали німці і били. Вдруге висікли шомполами до втрати свідомості. Яків Борисович пам’ятає її страшну посмуговану спину, яку мазали гусячим салом. Складніше було вилікувати душу. Тортури дали про себе знати після війни, коли вона важко помирала, втративши розум...

Ми пересвідчилися у тому, що і радянська влада не подбала заздалегідь про організовану евакуацію єврейського населення, знаючи ставлення німців до нього. Мобілізувавши чоловіків-євреїв на фронт, радянська влада не поінформувала їх родини про небезпеку знищення окупантами, чим залишила їх напризволяще перед Голокостом. Наші респонденти вважають, що в українському суспільстві часів Другої Світової війни не було відвертого антисемітизму. Але, як і в будь-якому суспільстві, були свої мерзотники, і були свої праведники.

Окремі родини, що пережили жахіття Голокосту, піддалися репресіям іншого тоталітарного режиму — сталінського. Причина цих трагедій у природі тоталітарного режиму, для якого ідеологія є значно важливішою за цінність людського життя.