МЕНЮ

«Який рід, таке й коріння»

Вікторія ВІТРЯК, історик, Біла Церква
25 липня, 2019 - 20:04
Минає рік, як не стало Євгена Івановича Чикаленка...

Є багато особистостей, які заслуговують на нашу увагу, на те, щоб їх пам’ятали... Євген Іванович Чикаленко — яскраве того підтвердження. У липні 2019 року минає рік з часу, як не стало цієї людини, цього великого українця, про якого ми, на жаль, так мало знаємо.  

«Який рід, таке й коріння», — саме так можна охарактеризувати онука відомого українського мецената Євгена Чикаленка — Євгена Івановича Чикаленка. За словами митця, найбільшою його мрією було те, щоб знову побачила світ газета «Рада» і щоб про діда знали якомога більше. Він свято вірив у це, особливо тоді, коли в Києві мали намір перейменувати площу Толстого на площу Чикаленка. Але, на жаль, так і не дочекався цієї події, відійшовши у вічність. Та, мені здається, нащадок славного роду щасливий, бо завдяки його величезним зусиллям про Чикаленка згадали.

Про Євгена Чикаленка активно почали говорити в перші роки незалежності України. І одним із перших, хто це зробив, був його онук Євген Іванович Чикаленко. Головною метою його життя стали популяризація інформації про славетного діда. І в цьому, на мою думку, немає нічого дивного. Адже сім’я, в якій зростав Євген, була особливою. Батько Іван Чикаленко репресований як ворог народу і у 1928 році відправлений на Далекий Схід на довгі 5 років. Потім за порадою начальника Біломорско-Балтійского каналу  Френкеля був вільно поселеним, бо боявся можливого арешту після повернення на батьківщину, який загрожував би всій родині. Щойно з’являється можливість, Іван забирає родину до себе. Там у 1939 р. і народився син, якого назвали на честь діда Євгеном. На Далекому Сході минули перші роки його життя, які збіглися з початком Другої світової війни. Родині доводилося жити в бараці посеред тайги. І хоч як дивно, але саме ці роки Євген Іванович згадував із особливим теплом. А особливо те, як йому, маленькому хлопчику, подарували іграшкову копію кулемета «Москвич». Його він потім, від’їжджаючи з батьками до Києва,? подарував одному з друзів.

Як згадував Євген Іванович, батько кожного дня по можливості розповідав деталі дореволюційного життя.  Саме тоді він і дізнався про свого славнозвісного предка. Звичайно, Іван Євгенович не відразу розповів синові усі деталі, побоюючись за нього. В їхній родині часто згадували один кумедний випадок.  Одного разу перед приїздом М. Коцюбинського хтось вигукнув: «Який чорт Коцюбинського привіз!» Хлопчик зрозумів цю фразу буквально і, підійшовши до письменника, сказав: «Я дуже хочу бачити того чорта, що вас привіз».

У квартирі, де жила родина, зберігається сімейний архів, у якому була зібрана унікальна колекція книжок відомих авторів з автографами. Також портрет Євгена Чикаленка, написаний у Кононівському маєтку Фотієм Красицьким. Та під час війни він був пошкоджений осколком і після реставрації у 2016 році  подарований Кіровоградському краєзнавчому музею з нагоди 150-річчя Євгена Чикаленка. Євген Іванович усю свою діяльність спрямовував на збереження пам’яті про видатного діда.  Зокрема у 2013 був одним із засновників «Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка».

Після закінчення школи Євген втупив до геологорозвідувального технікуму, але швидко зрозумів, що це не його покликання. І за порадою батька вступає до КПІ, який, до речі, свого часу так і не зміг закінчити Іван Чикаленко, адже його тричі відраховували після першого семестру «як чужий народу елемент». Усе життя онук Чикаленка пропрацював викладачем у машинобудівничому технікумі, а потім  у ПТУ. Після виходу на пенсію Євген Іванович займався пасікою, а також розповідав усім охочим про свого діда. У власній квартирі створив музей, де показував альбоми та речі, що збереглися ще з маєтків.

У дуже непростий час у січні 2018 року я мала нагоду познайомитися з цим надзвичайним чоловіком і була вражена його гостинністю. Євген Іванович, як і його славетний дід, був дуже уважним та ввічливим, з величезним задоволенням показував свою оселю. Він провів мене до свого кабінету, де жваво розповідав про родину, а потім показував різні речі, які збереглися ще з тих часів, зокрема фотографії та посуд. Та найбільше мені запам’ятався такий момент: у кабінеті, на видному місці, я побачила пів цеглини, на якій виднілася буква «Ч». Із неприхованою цікавістю запитала, чи  це раптом не з Перешор. Мій співрозмовник відповів: «Так».  А потім додав: «Не поспішайте, я вам усе розкажу і покажу». Після розмови пройшли на кухню, де онук Є. Чикаленка приготував каву. Згодом ми попрощалися, а Євген Іванович запросив мене ще раз до себе у гості влітку — він мав намір показати в Києві знакові місця свого діда. Тоді я навіть не могла уявити, що приїду влітку, як і обіцяла, але вже на похорон. І так шкода, що  цієї неперевершеної  людини вже рік, як немає з нами...

Ось такою багатогранною, цікавою та самовідданою особистістю був Євген Чикаленко-молодший. Це людина, яку можна назвати «совістю нації» — гідний нащадок славного роду, який усе своє життя присвятив збереженню історичної пам’яті.