МЕНЮ

«Якби не криза...»

Інна МОЛЧАНОВА, Черкаси
17 липня, 2020 - 11:46
Черкащани — про «вікно» можливостей, міст, нове призначення та важливість навчання дітей у школах

Ольга МАЛЬОВАНА, телеведуча, журналістка:

— Пандемія, за моїми спостереженнями, залишила «за бортом» чимало творчих особистостей, які не тільки вміють керувати людьми і процесами, створювати інтелектуальний, творчий продукт, а й формувати суспільну думку, скеровувати суспільні настрої та спонукати до критичного осмислення подій. Насправді я вбачаю в цьому велике «вікно можливостей» для таких людей. Якби не криза, то, цілком ймовірно, що вони й надалі б задовольнялися удаваною стабільністю, так і не наважившись відкрити це «вікно».

Криза підштовхує нас до пошуку. Пошук завжди приводить до нової точки опори, яка дає більші, ніж дотепер, можливості. Бо за «так собі» завжди приходить «краще, ніж було». Такий закон філософії буття.

Про справедливість. Для мене цінностями є речі, прищеплені мені в дитинстві. Зокрема, добро має бути заохочене, а зло неодмінно покаране. До чого це я? Під час обміну полоненими 7 вересня 2019 року українська сторона передала Москві таку собі Юлію Прасолову. Вона підклала вибухівку під автомобіль, який належав полковнику СБУ Олександрові Хараберюшу. Полковник Хараберюш був з Маріуполя. Сталося це в Маріуполі 31 березня 2017року. Полковник загинув на місці. Колеги назвали його одним з найрезультативніших контррозвідників України, на рахунку якого орієнтовно 80 затриманих російських агентів і терористів. Він — професіонал і патріот, доктор юридичних наук, кандидат у майстри спорту, вона — злочинець та терористка, яка вийшла на волю, уникнувши будь-якого покарання.

Я поза дискусією, чи треба повертати додому українців, які перебувають в застінках так званих ЛДНР. Звичайно, так. Але їхня «провина» в тому, що вони українці й патріоти, стали на захист своєї країни. Вона ж, небезпечна терористка. Такі факти, коли злочинця безкарно випускають на волю, руйнують ціннісні орієнтири людей. Через це виникає розгубленість і зневіра.

Що мене тішить? Те, що зростає кількість критично мислячих людей. І якщо корабель під назвою «Україна» обирає курс, із яким не згодна частина суспільства, який суперечить національним інтересам України, вона здатна про це заявити вголос. І цих людей почують. Так, це іноді радикально, та й правда не завжди на їхньому боці, але істина посередині. Завжди. І тому ми рухаємось вперед.

Борис ЮХНО, краєзнавець, журналіст:

- Днями у парку «Сосновий бір» виявили тіло 23-річного чоловіка. Оскільки це сталось не під «Мостом кохання», то чи було це самогубство – велике питання. Бо так вже ще з радянських часів повелося, що рахунки з життям тут зводять винятково стрибком у 26-метрову прірву з «Мосту кохання», що в парку «Сосновий бір». Клята традиція, 50-річний міст вбиває з майстерністю професійого кілера, адже не виживає ніхто.

Відколи? Здавна. Ще малим школярем чув про такий випадок, і тоді про нього довго гомоніли всі Черкаси. Липень 2009-го – під мостом виявили тіло 18-річної дівчини. З цього часу об’єкт потрапляє в поле зору учасників проєкту «Битва екстрасенсів». Майже всі вони сходяться на тому, що місце має чорну енергетику. У 1937 – 1938 роках яри майбутнього парку стали місцем масових розстрілів…

У 2018 – 2019 роках перехід над кручами капітально ремонтували. Зачинений, без настилу, майже постійно з працівниками, він не приваблював потенційних самогубців, тож обійшлося. До слова, тоді ж дизайнер середовища і конструктор Роман Димйон запропонував проект прозорої «труби» з алюмінієвого профілю над пішохідною частиною мосту. Йшлося й про сітку під мостом. В «Дирекції парків» варіанти розглянули. На тому все. На Черкащині статистика самогубств орієнтовно сягає плюс-мінус 300 осіб щорічно. За січень – лютий 2020-го – 38. Це вам навіть не коронавірус з усіма накрутками. Будьте здорові, живіть довго та при розумі, і нехай вам в голову ніколи не лізе всяка депресивна дурня, як би важко не було.

— З позитиву — 10 липня обласне управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА — з новою очільницею. Добре загалом, позаяк «нарешті!», а що «керівницею культури» стала Людмила Фіть — добре тричі. Тепер є надія... Бо останнім часом в цій царині на Черкащині — наче пороблено. Чого варта бодай тяжка та болюча історія реконструкції будівлі обласного драмтеатру після пожежі 1 липня 2015-го. Їй, до речі, 1 вересня виповниться 55 років.

Так ось, щодо призначення, якому зраділо чимало місцевого люду. Може навіть не одна тисяча, і це не перебільшення — з відгуків у соцмережах видно. Не пригадаю, аби хоч якесь тут і хоч колись мало таку жваву реакцію. А пані Людмилу таки знають. Знають і люблять. За її ініціативність, комунікативність. безмежну енергію в досягненні кожної нової мети. Річ у тім, що кілька років тому вона  (доцент кафедри видавничої справи, редагування і теорії інформації Черкаського Національного університету імені Богдана Хмельницького, кандидат наук із соціальних комунікацій) надумала провести в Черкасах Всеукраїнський книжковий фестиваль. Буквально «на рівному місці». Без відповідної традиції, з посередньою читацькою активністю містян, без жодних гарантій підтримки з боку влади. Спільнокоштом, силами волонтерів, громадських активістів та трошки спонсорів. А оренда філармонії? А сувеніри-відзнаки? А культурна програма? А розселення гостей, зрештою? І уявіть собі, 2017-го їй все вдалося. Були Ірен Роздобудько, Оксана Забужко, Василь Шкляр, брати Капранови, Дара Корній, Володимир Лис, Макс Кідрук, Любко Дереш і. і, і... 50 видавництв, понад 7 тисяч відвідувачів та три неповторних квітневих дні, коли черкащани почувалися іменинниками.

Утім, чому «неповторних»? Те саме, тільки ще краще, вдалося їй 2018-го та 2019-го. Увесь свій «фестивальний шлях» дотепер Людмила Фіть тактовно і коректно воювала з місцевим чиновництвом. І ось — як би не було — вона його представниця. Дуже хочеться вірити, що їй вдасться більше, аніж на цій посаді попередникам.

Альона СТАДНИК, вчителька української мови та літератури Матусівського НВК № 2 Шполянського району:

— І вчителі, і батьки сьогодні сподіваються, що першого вересня діти підуть до школи. Адже я, як мама і вчитель, можу сказати, що не побачила жодних переваг у дистанційному навчанні. Задоволеною від дистанційного навчання не залишилась ні я, ні моя дитина. Програму ми вдома намагались надолужувати, але було складно. Як учитель скажу, що вдома дітям значно складніше здолати той матеріал, який важко засвоювався у школі. Складність виникала і у технічних засобах дітей. Онлайн платформи ми використовували, але були перебої в системі, не надходило сповіщення про надсилання домашніх завдань дітьми і доводилось по кілька разів на день перевіряти, чи дитина щось прислала. Звичайно, багато чого залежало і від батьків, бо не всі діти відповідальні і будуть виконувати і надсилати  завдання. Складно було ще й тому, що в селі немає нормального інтернету, у 30% дітей взагалі немає смартфону або один смартфон на всю родину. Трафік інтернету обмежений і, звичайно, дитині хочеться зайти в соцмережі, ніж витрачати ті мегабайти на виконання завдання. Матеріал намагалися пояснювати і по телефону, тримали зв’язок з батьками. Тож багато батьків схильні до думки, що діти мають ходити до школи і здобувати знання у класах разом з однолітками, дітям не вистачає спілкування. Позитивним я можу виділити лише те, що діти пересиділи пік хвороби удома.