Як врятувати Таращанський ліс

...Він радував нас із самого дитинства. Коли школярами дивилися в бік лісу з автостанції або з білоцерківської траси, то здавалося, що перед нами безмежне море тайги. Колись, у 1970 році, таращанський лісничий Іван Андрійович Нечитайло розповідав мені, що вік найстаріших сосон біля лісництва перевищував 120 років. Це визначили фахівці з Ленінграда (єдина ж країна була!), які зацікавилися феноменом таращанського бору. Старі соснові ліси затуляли собою березові й грабові, тож навіть взимку, присипаний снігом, ліс здавався таращанцям вічнозеленим, живим. Може, оця казковість привела до того, що багато таращанців після закінчення школи обирали собі фах лісівника. Бо ліс виховував романтиків. Між тим зберегти старезні сосни було непросто: Іван Андрійович казав, що його дуже «виручала» близькість тубдиспансеру. На це й посилався, коли нагадували, що за віком такі сосни можна вже й рубати. «Так-то воно так, — пояснював начальству лісівник від Бога, — але ж так близько від міста! Нехай ще порадують земляків...» Люди були вдячні колишньому фронтовику за збережений сосновий рай біля Таращі й за ідеальний порядок на всій території лісництва.

Але ніщо не буває вічним. Якщо тоді соснам було 100 — 120 років, то скільки ж зараз? У 2001 році лісництво провело лісовідновні рубки, суттєво прорідивши бір і трохи зменшивши площу правічного лісу. Тепер же, коли послухати старих таращанців, то від лісу вже нічого не залишилося. Мовляв, вирубка на вирубці — ніде й грибів позбирати. З цього приводу можна сказати так: по-перше, за цей час підросли нові ліси, які були зовсім юними у 1970 році. По-друге, зараз масово сохне сосна, причому по всій Україні. Тому суцільні вирубки поблизу «Піщанки» є, на жаль, вимушеними. І в тому, що ліс здаля вже не такий гарний, вини працівників лісового господарства немає. Колись підростуть нові ліси і тішитимуть наших правнуків. Але не можна полишати все на ласку Божу. Ліс треба берегти, причому всім нам. Відколи Таращу газифікували, попит на дрова зменшився. Тому ліси стали дуже захаращеними, зовсім не такими, як в Німеччині чи Австрії. І не такими, як були у нас 20 — 30 років тому. Знову ж таки — це не лише в Таращі, а по всій зоні Лісостепу. Та й на Поліссі не краще.

Щоправда, тепер складається непогана для лісу «кон’юнктура» — опалювати житло газом стає дедалі дорожче, тому сухостій і вітровал можуть стати у пригоді. Однак заважає певна заскорузлість лісового господарства. Як пояснював мені один високопосадовий лісовий чиновник, якщо допустити людей у ліс збирати вітровал і захаращеність (а побіжать же масово!), то немає жодних гарантій, що під шумок не зріжуть здорове дерево. Воно-то так, але ж для цього є лісова охорона. Треба знайомитися з людьми, контролювати їх. Бо коли безлад у лісі наростає, то це не може не впливати на суспільство. Когось це просто пригнічує, а у когось з’являються браконьєрські настрої. Колись у Таращі було два шкільних лісництва: у Першій школі й у Третій. Зрозуміло, що це впливало на настрої школярів, їхніх батьків, оточення. Коли ж така робота із громадськістю занедбана, то ставлення до лісу погіршується. Передусім з боку малокультурних людей. Самовільні рубки, безцільне калічення окремих дерев, утворення стихійних сміттєзвалищ. Тут жодні штрафи не допоможуть, бо процеси стають неконтрольованими.

А потім, як реакція на безлад, можливий «вибух» активності природоохоронців. Це теж природний процес. Часто б’ють на сполох не спеціалісти, а просто небайдужі люди. Вони так активно тиснуть на ЗМІ, що з цим уже не може не рахуватися лісове чиновництво. І під тиском можуть приймати не зовсім правильні рішення. Скажімо, про заборону суцільних санітарних рубок. Мовляв, ріжте вибірково, а здорові дерева залишайте. Але там, де сосна страждає на мікоз, вона всохне рано чи пізно. Там краще зробити суцільну рубку і посадити лісові культури. Але тоді знову люди будуть обурюватися, що багато рубають... Замкнене коло. Тому працівники лісового господарства намагаються рубати те, що подалі від людських очей. І часто саме той ліс, зрубаний замість хворого, ще міг би довго стояти і радувати нас.

Тому вважаю, що настав час робити кроки назустріч одне одному. Лісове господарство могло б звернутися за підтримкою до громадськості. Невеликий колектив лісництва навряд чи впорається із проблемами, що неухильно зростають. Нещодавно сфотографував десяток цілком здорових сосон у 32-му кварталі. Вони пошкоджені у такий варварський спосіб, що сумнівів немає: почнуть всихати найближчим часом. Ось тоді їх і зрубають під виглядом всихаючих. Дуже вигідно: прекрасна ділова деревина, близько від дороги... І зовсім близько до лісництва, а бачите ж — не встежили! Факт кричущий, говорить про тенденції, тому нам варто робити якісь висновки. Таращанський ліс зможуть зберегти лише самі таращанці, бо на інопланетян і жителів інших регіонів надія слабка.