«Я так люблю здоровий сміх, веселий сміх, що гріє всіх»

Про унікальність постаті і гумору Павла Глазового

Сьогодні складно знайти людину, яка б ніколи не чула дотепних і водночас таких мудрих  усмішок Павла Глазового. І, мабуть, жодне свято не обходиться без слова великого майстра. То хто ж такий Павло Глазовий?

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 р. в селі Новоскелюватка, що на Миколаївщині. Після семирічки навчався у педагогічній школі і планував вступати до інституту, але всі задуми обірвала війна. Павлу Прокоповичу довелося на своєму віку побачити всі жахи війни і пройти до переможного кінця. Ось як про це згадує сам автор: «Хоча я і вважаю себе щасливою людиною. Адже пройшов пекельними дорогами війни і залишився живим».

Павло Прокопович був дуже скромним. Як згадує у книзі: «Хто такий Павло Глазовий» Віктор Євтушенко: «Якось уже на четвертому курсі під час перерви між лекціями він прочитав кілька своїх веселих віршів однокурсникам. «А ти до «Перцю» не пробував їх відсилати? — запитали вони. — Спробуй». І молодий поет, підбадьорений своїми однокурсниками, зробив це.» Але як ми знаємо, в житті не може бути випадковостей. Там вони потрапили до рук самого Остапа Вишні, а відповідно — і на сторінки журналу. Саме Остапа Вишню Павло Глазовий вважав своїм  літературним хрещеним батьком.

А з травня 1950 р. Павло Прокопович, ще вчорашній студент, який декілька місяців тому дебютував у журналі «Перець» з гуморескою «Картина про Мартина», став співробітником того ж таки журналу, і не просто штатним працівником, а заступником головного редактора. Ну, а далі пішло-поїхало.

Досвід, здобутий у результаті роботи в редакції журналу (йому пощастило працювати із професіоналами: Ф. Маківчуком, С. Олійником, О. Вишнею) у поєднанні з непересічним талантом, дозволив досягти справжніх висот в українському гуморі та сатирі.

Тематика творчості Павла Глазового мала широкий діапазон: від легкої побутової усмішки, створеної за мотивами народних кпинів, до гострих сатиричних полотен. Всі вони написані майстерно, гостро та дотепно.

Провідний жанр Павла Прокоповича — лаконічна мініатюра, що давала можливість найкоротше, але в той же час влучно, вималювати картину, крилатою фразою викликати добру посмішку читача чи убивчий сміх, якого, як свого часу Гоголь казав, «боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».

Павла Глазового без перебільшення можна назвати патріотом своєї країни. Він ніс культуру в народ своїм дотепним словом. Його бентежила згубна русифікаційна політика. Я пригадала гумореску «Кухлик», де автор влучно і мудро висміє народ, який цурається і соромиться своєї власної мови, не розуміючи, що нею пишатися слід. «Бо якраз така біда в моєї корови: Має, бідна,  язика і не  знає мови», — дотепно зауважує автор.

Мені до рук потрапила книга Віктора Євтушенка «Хто такий Павло Глазовий». Розгорнула книгу і почала дивитися фотододаток, і скажу відверто: була вкрай вражена душевністю цих світлин. Особливо мене вразило фото книги, на якому видно було надпис митця: «Найперший примірник дарую найпершому учневі своєму  Вікторові Євтушенку. З любов’ю П. Глазовий». Не думаю, що такий автограф міг мати будь-хто. Потім я набрала номер Віктора Арсенійовича, відбулася цікава розмова, протягом якої він з особливою повагою говорив про свого великого вчителя. Згадував, як на фестивалі гумору в далекому 1993 р. він стояв на одній сцені з «маестро» і, коли той вручав йому грамоту, молодий Євтушенко пожартував про те, що три дні не буде мити руки. Це сподобалося Глазовому, він захотів з ним познайомитися поближче і поділився своїми контактами. Через деякий, як згадує В. Євтушенко, «набравшись нахабства, зателефонував йому», і на подив, Павло Прокопович не забув його, а, навпаки, запросив у гості .

Із великою ностальгією згадує ті моменти, коли вони разом  проводили час. Незважаючи на те, що Павло Прокопович був народним улюбленцем, жив він не по-зірковому. Скромна оселя, побут, інколи навіть доводилося недоїдати, і при цьому він не вимагав до себе особливого ставлення з боку держави — нагород, орденів — йому це не було потрібно, бо, як  сам майстер писав: «Як поета полюбив народ, то йому уже не треба інших нагород».

Без перебільшення, він був народним улюбленцем не тільки на батьківщині. Одного разу до Павла Глазового завітав чоловік і з порогу почав декламувати завчені напам’ять  гуморески. Він читав і читав вірші без упину. А потім зізнався Глазовому, що з дитинства закоханий у його твори. Він також зауважив, що має одну невеличку збірочку усмішок, яку  давно вивчив і просив лише дозволу у митця на випуск збірки, яка містила б все зібрання, Цим чоловіком виявився шанувальник із Москви — Віктор Карцев, завдяки якому вийшла збірка «Сміхологія». Але, на жаль , ця збірка є рідкісною, і мають її одиниці,і як правило, тільки друзі.

Схожа доля спіткала й останню збірку Павла Прокоповича «Архетипи», яка була видана в 2003 р. і безслідно зникла. Автор змальовує у звичній для нього формі, гостро та сатирично, тогочасних правителів, які, на думку митця, ведуть згубну політику, тим самим ставлять народ на коліна. Усі ці герої легко впізнавані хоча б тому, що Павло Глазовий не приховує їхніх імен у  книзі. Тут і Кучма, і Табачник, і Гордон з Кобзоном. Тому нічого дивного немає в тому, що  значна кількість примірників безслідно зникла .

П. Глазовий мав справжній талант. Через це було багато заздрісників, які його не любили і бажали йому якось нашкодити. Був один випадок, коли Павло Прокопович подав до друку гумореску «Виїздив балабон на два тижні за кордон». Довго лежав текст, але до друку її чомусь не допускали. А через деякий час, коли він був у санаторії на відпочинку, отримав журнал, де була вміщена гумореска. Якраз саме тоді, коли Микита Хрущов повернувся з— за кордону.

Глазовим зацікавилось ЦК, яке звинуватило його у тому, мовби він навмисне це зробив. Не одну пояснювальну довелося написати, але все ж він довів, що сатиру написав задовго до події. Хоч і світили Павлу Прокоповичу Соловки, але він не тримав образи на своїх «воріженьків», а їм, як  кажуть, Бог суддя.

Якось, як згадує Віктор Арсенійович, «в одній із газет вийшла провокаційна стаття про Глазового, що начебто той уже старий для сцени, і пора дідові вступити дорогу молодим талантам». Це настільки болісно вразило митця, що він не зміг стримати сліз. І коли про це дізнався Євтушенко, то він, як рідна дитина, намагався захистити, і в тій же газеті вийшла стаття «Хто замовив кілера», де він відстоював гідність П. Глазового.

Такі стосунки вчителя і учня важко переоцінити : Павло Прокопович казав, що у нього народився син — Віктор Євтушенко. А той, зі свого боку, піклувався про нього і зауважував, що  той його більше вчив життю, аніж гумору.

Свою книгу спогадів Віктор Арсенійович почав писати ще за життя Павла Глазового. І коли вже книга готувалася до друку, великого Сміхотворця — Павла Прокоповича — не стало. Хоч як зізнається учень: «Я поспішав з цією роботою, так хотілося порадувати Учителя, утішити його бездоглядну старість, вклавши до його натруджених рук книгу, сповнену синівської любові й поваги». Але, як бачимо, не судилося.

Гуморески-усмішки Павла Глазового — це яскрава сторінка в українській поезії, бо все життя митець дотримувався девізу: «Я так люблю здоровий сміх, веселий сміх, що гріє всіх»!