Виховати взаємну довіру

Сучасна держава не розробила ефективних методів співпраці з бізнесом, не замінила стереотип наглядача на партнера...

29 років виповнюється українській незалежності. За відстань з 1991 року країна пройшла непростий шлях: від майже суцільного «гомо совьєтикуса» до процесу формування української політичної нації, від абсолютної державної власності — до людини-власника. З 1996 року Україна живе за власною конституцією. Проголосити права людини — одне, а мати з боку держави їх системний захист — це інше.

У статті 3 Конституції України записано: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Та чи виконує держава свій головний обов’язок? Що ми маємо на 2020 рік?

Те, що стосується духовних прав людини, у нас на висоті: вступай до будь-якої партії або не вступай, вір у Творця або не вір, мітингуй, демонструй, страйкуй, ходи на вибори або не ходи — тут немає проблем: ми якщо не попереду планети, то точно в першому шикуванні. А ось що стосується прав українця, пов’язаних з матеріальними інтересами, тут справа інша.

Так, стаття 43 визначає: «Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом». Скільки в нас тіньової економіки? Давненько не чув статистики, але не менше 40%. Одна ця цифра говорить про те, що право на працю спотворене для понад третини українців, а якщо врахувати тих робітників, які працюють офіційно на 25%, 50%, 75% від дійсної зарплати, то явище повної або часткової тіньової зарплати є масовим. До речі, це стосується не тільки вітчизняних підприємців, фірми з іноземним капіталом також не гидують таким чином мінімізувати свої витрати. В тіньовій праці не завжди треба звинувачувати тільки підприємця, певна категорія наших громадян сама не хоче показувати свої статки. Ось підслухана розмова:

— Є робота.

— А вона офіційна?

— Так.

— Тоді не треба, бо мене позбавлять субсидії.

Тобто від держави треба отримати все, що можна, а державі — зась! Звідси не виконується стаття 67: «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом». Дошкуляє українцям невиконання статті 49: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування». Але це окрема розмова.

Зупинимося на статті 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Не можна сказати, що держава нехтує цією статтею: підвищується мінімальна зарплата, пенсія, нужденним надається соціальна допомога, субсидії. Але ж промайнуло 29 років, а підсумок: Україна — найбідніша країна Європи. Україна потенційно одна з найбагатших країн Європи за корисними копалинами, за природними ресурсами, з освіченим населенням, і бац! — біднота. Ми вже давно пасемо задніх. Ще в 2005 році за доходом на душу населення ми випереджали тільки Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову, а зараз колишні аутсайдери випередили нас.

І виникає питання: з прапорами різного кольору три десятиліття ми добре маршируємо, а за рівнем життя тупцюємо на місці. І прорахунок тут явно стратегічний. Автор не є економістом, тому він не може запропонувати чисто економічний план виходу з економічного аутсайдерства, автор хоче звернути увагу на гуманітарний аспект проблеми.

У 90-ті роки минулого століття після руйнації радянської імперії український люд був вражений бацилою багатства. Серед людей з майже однаковими статками з’явилися скоробагатьки. В основному це були комерсанти. Люд зрозумів: швидко розбагатіти або хоч якось збагатитися можна не за рахунок чесної праці, а за рахунок комерційного використання свого службового становища. З небаченою швидкістю товаром стало все: керівники на виробництві мали масу можливостей (продаж незареєстрованої продукції, неліквідів, «відкати» і таке інше); медики кинулися заробляти на пацієнтах; освітяни почали торгувати оцінками, атестатами, дипломами, вченими ступенями; журналісти... не будемо продовжувати.

Припинити цю вакханалію було нікому: міліція, прокуратура, суд, депутати також були інфіковані бацилою багатства. Їхні представники торгували підписами, посадами, закриттям кримінальних справ, вироками, потрібними законами. Державні чиновники раптово стали нуворишами, і цікава закономірність: що вища посада в державній ієрархії, то багатшою ставала людина, яка її посідала. Яскравий приклад тих часів скоробагатька на посаді — колишній прем’єр-міністр Павло Лазаренко.

Тільки завдяки певним здоровим силам у державних органах Україна не стала мафіозною державою, хоча ми були на межі цього. Революція Гідності призвела до втечі головного мафіозі з поплічниками. Та це ж тільки верхівка айсберга. Стало відбуватися очищення державної системи від митниці до суддівства. Багато було зроблено в фінансовій сфері головою НБУ Гонтаревою. Десятки закритих шахрайських банків радикально оздоровили фінансову систему — кров економіки.

Лишилося багато проблем. Одна з головних — це проблема чеснот, соціально відповідального бізнесу. Допоки наш бізнес, за деякими приємними винятками, буде у великій мірі тіньовим, напівтіньовим, частково тіньовим, доти держава і її громадяни будуть бідними. Те, що в нас численна кількість середнього бізнесу непрозора, тобто приховує свої статки і усіма способами ухиляється від податків, — це велика соціальна проблема.

Приховування доходів, яке вважається нормою, йде від тотальної історичної недовіри до держави. Радянська держава грабувала своїх громадян системно і регулярно. Радянська держава не була партнером громадянина, вона була суворим тюремним наглядачем. Стереотип несправедливої держави, яка тільки відбирає, продовжує існувати в масовій свідомості. Сучасна держава не розробила ефективних методів співпраці з бізнесом, не замінила стереотип держави-наглядача на державу-партнера бізнесу, не переконала, що сплата податків — це обов’язок бізнесмена перед суспільством, це сприяє збагаченню суспільства, кожного його члена.

Згадується, як у докомп’ютерну еру говорили на Заході: «Шлях цивілізації вимощений квитанціями про сплату податків». Допоки не відвадять олігархічні клани від протекціонізму, лобізму й корупції, доти держава та її громадяни будуть бідними. Доброчесність великого впливає на тисячі людей. Тому недоброчесність великого бізнесу особливо небезпечна: вона руйнує віру не тільки в олігарха, який є здирником, а й у державу, яка не може з ним впоратися.

Допоки в державному апараті не буде найуспішніших менеджерів, які працюють не на свою кишеню, а на загальне благо, доти держава та її громадяни будуть бідними. Людина, яка займає державну посаду і не дає результатів, має бути якнайшвидше звільнена. Людина на державній посаді, яка проявила недоброчесність, має бути звільнена за самим фактом недоброчесності. Державна людина повинна не продукувати помпезні популістські фейки, а бути відповідальною за кожне своє слово. Тільки тоді можлива довіра громадян до держави. Тільки тоді стереотип «держава дурить громадян, а громадяни дурять державу» можна згодом буде замінити на взаємну довіру і взаємну вимогливість із виконання своїх конституційних обов’язків. Допоки цього не буде — не бачити українцям процвітання держави й її громадян.