МЕНЮ

Вони були непересічними, хоча здавалось, звичайними людьми

Аскольд С. ЛОЗИНСЬКИЙ, фото надано автором
13 лютого, 2020 - 16:15
Відійшла у Вічність Дарка (Дарця) Заливаха

Нещодавно (31 січня 2020 року) в Івано-Франківську відійшла у вічність Дарка (Дарця) Заливаха. Проживала вона на вулиці колись Олега Кошика, сьогодні Опанаса Заливахи, названа у честь її мужа, відомого мистця та політичного в’язня. Довший час жила з ними та їхніми дітьми її мама Марія Бандера та молодша сестра її мами, Люба Возняк Лемик.

Моя мама Марія Лозинська з Сафіянів часто відвідували цей дім. Мама і пані Люба, ровесниці, народжені у вересні 1915 року, ходили разом до Львівського державного семінару за Польщі, як тоді говорили. За незалежної України моя мама їхала туди зустрічати не тільки пані Любу і Пані Дарцю, але також Опанаса і дуже часто приїжджого до них Зенона Красівського. Я також мав приємність кілька разів бути у них. 

Оповідала мені моя мати, що Люба була її найближчою товаришкою в державній гімназії у Львові, а також і революційним виховником. Мама у той час не належала до Організації Українських Націоналістів, а Люба була вже у провідництві Юнацтва ОУН. Їй доручала ОУН різні завдання. Вона ангажувала до цього просто звичайних патріотів, своїх товаришок.

Ось один такий епізод з їхнього студентського життя: прийшов день польського відзначення автора пацифікації Юзефа Пілсудського. У великій залі гімназії відбувалася святочна польська програма. Люба, котра була з моєю мамою і ще з одною товаришкою, сказали їм накрити її так, щоби не побачив її зал глядачів. Мама і друга це зробили, а Люба у той час випустила смердючку. Служба майже моментально схопила Любу і двоє товаришок як зал випорожнювався. Люба героїчно і сильно трималася та мовчала. Моя мама, яка була дуже плаксивою молодою, почала, як звичайно, плакати. Остаточно Любу викинули з гімназії, а моїй мамі при плачі та протекції дозволили лишитися в гімназії. Мама ніколи не забула Любу Возняк. 

4 серпня1940 року Люба Возняк одружилася з визначним членом ОУН Миколою Лемиком, який виконав атентат на секретаря Консульства СРСР у Львові 1933 року, коли більшовики на східних землях влаштовували Голодомор. Але коротко довелося жити разом. Він організував середні похідні групи на Схід, вона пішла з ним, але її незабаром відправили до Львова, а його повісили німці в Миргороді 10 жовтня 1941 року.

Любу заарештували вже після війни більшовики, 24 грудня 1946 року, та тримали до 1956. Але навіть при звільненні не дозволяли вертатися на Західну Україну. Врешті 1968 року Люба разом з сестрою Марією та батьком переїхали до Івано-Франківська на вулицю Олега Кошового і 1971 року там і прийняла також до своєї хати недавно звільненого Опанаса Заливаху з його дружиною Даркою, дочкою сестри Марії і Василя Бандери. Там і померла Люба Возняк Лемик, 23 грудня 2007 року.

Дарця народилася 4 грудня1941 року кілька місяців після того, як її батька Василя Бандера (брата Степана) заарештували німці у вересні 1941 року за проголошення незалежності України. Вона ніколи свого батька не бачила. Його разом з його другим братом Олександром взяли остаточно на початку 1942 року до Аушвіцу. Там обох замордували польські вартові.

Розмови моєї мами з пані Любою та пані Дарцею проходили на різні підтеми. Але завжди головною темою була Україна. Підтемами були сучасні події, історія України ХХ століття, ОУН та їхня біографія. Опанас Заливаха, чоловік Дарці, походив із Харківщини і 1964 року разом з Аллою Горською та другими митцями виконали вітраж «Шевченко Мати». Його арештували у 1965 році і він просидів до 1970 року.  Після звільнення він познайомився й оженився з Дарцею. Він приходив інколи на розмови жінок «при чаю»,  але не так на розмови, як більше щось поїсти та скоро йшов до своєї мистецької майстерні. Як я пригадую, він був завжди увічливим, але мало розмовляв. Не знаю, чи він слухав розмови жінок. Опанас Заливаха помер на кілька місяців раніше від пані Люби 2007 року.

Ось такі були люди. Чому я їх згадую? Вони дружили з моєю мамою, але далеко більше того, вони були непересічними, хоч здавалось, звичайними людьми. Вони жили великою ідеєю — Україною. Смерть для них прийшла далеко пізніше, ніж вони сподівалися і на яку вони були приготовлені ціле своє життя. Я мав нагоду через мою маму їх запізнати також. Я бажаю Україні одне: щоби на її землі завжди родилися, такі як вони. Вони ніколи не лукавили, їхні душі і серця були чисті і наповнені любов’ю до свого народу, вони були завжди готові на все, вони пили чайочок, але їхнє  серце було наповнене вогнем.

Моя мама померла п’ять років тому. Я був з нею в день перед смертю. Вона мене запитала, що я бажаю їсти, чи візьму її до церкви і що там на Україні...