МЕНЮ

«Від нас самих буде залежати, чи зуміємо ми вже нарешті як держава народитись»

Віталій КУШНІР, старший науковий співробітник Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського
11 червня, 2020 - 17:25
Думки В’ячеслава Липинського в контексті сьогодення

14 червня минає 79 років з дня смерті видатного українського мислителя-державника В’ячеслава Казимировича Липинського (1882—1931). Та його роздуми про майбутню долю рідного народу живі та актуальні сьогодні.

Більше сотні років відділяє нас від того часу, коли ще зовсім юний В’ячеслав Липинський засвідчив своє непохитне переконання, що народ український повинен забезпечити право на гідне місце в колі світової спільноти, здобути державну незалежність на своїх споконвічних етнічних землях від Кавказу по Сян. Особливий вплив на формування світогляду майбутнього державника мало домашнє виховання, про що довідуємось з його листів. Зокрема до Осипа Назарука він писав: «Українцем я був, відколи народився, тому що нещастя землі моєї зв’язало з нею всім тілом і душею. Хоча вдома тоді розмовляли по-польськи і французьки, поляком не став тому, що польська політична ідея нікого вже в родині не захоплювала, як ідея для нашого краю явно шкідлива».

Глибоке пізнання історії рідного краю, філософський підхід до аналізу розвитку суспільств викристалізовує тверду віру в те, що народ український не має бути «тільки гноєм для сусіднього городу». У зверненні до своїх одноплемінників В.Липинський наголошував: «Збудився нині до нового життя і наш народ: Народ Український. Безповоротно минають нарешті для нас часи сну; в минуле відходять тяжкі хвилини занепаду і безвладдя. Гасло життя пролунало по нашій широкій землі від краю і до краю. І відгукнулися на нього всі клітини, всі складові частини розчленованого, злою долею почетвертованого нашого народного організму. Чи маємо залишатися на узбіччю тільки ми — кров від крові і кість від кості українського народу — його нероздільна частина, котру відірвала колись насильно від материнського кореня державність польська, позначивши нас пізніше відомим тавром відступництва: іншою мовою і чужою культурою. Чи тільки ми одні маємо залишатись на могутньому народному дереві нашому тою єдиною мертвою гілкою, котру вже ніщо відродити і відживити не може?».

Чи не ці слова В’ячеслава Липинського звернені сьогодні до наших співгромадян на сході та півдні України, котрих «позначено тавром відступництва» з боку державності російської: російською мовою та чужою українцям культурою? Чи не їх він сьогодні закликає: «сміливо, мужньо відповісти собі на поставлене нашим Пророком всій Україні питання:

...що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?...» .

Читаючи Липинського, натрапляємо на висновки, які прямо стосуються нинішньої ситуації: «В даний момент ніхто в Европі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, є багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоби ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша». Особливо це стосується двох імперій, що роздирали впродовж тривалого періоду наше національно-територіальне тіло: «Централізаторська, однаково ліберальна і чорносотенно-націоналістична Росія є нашим непримиренним і головним ворогом. Консервативно-клерикальна католицька і ліберально-буржуазна Австрія не є нашим союзником». Що змінилося сьогодні? Російська чорносотенно-націоналістична імперія (хоча дещо урізана територіально, проте не менш агресивна) залишилася. Замість Австрійської ліберально-буржуазної імперії маємо, на жаль, такого ж характеру Євросоюз...

Принципова безкомпромісна позиція В’ячеслава Липинського виражена глибоким переконанням, що «Без ясної, одвертої боротьби за здійснення свого суверенітету на своїй землі народ наш стане народом ілотів, що буде винищувати себе взаємно во ім’я чужих національно-державних ідей і при помочі чужих національно-державних організмів». Сто років тому це сприймалося як «політичне божевілля», а за висловом самого Липинського його вважали «вар’ятом». В той же час гімназійний товариш В’ячеслава Казимировича Лев Юркевич характеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».

Заперечуючи політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, В.Липинський вважав її шкідливою, оскільки, на його думку, вона могла працювати тільки на Велику Росію. Він рішуче виступав проти участі українців у демократичному русі в Росії: «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо. Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію».

Призначений Гетьманом України Павлом Скоропадським «Надзвичайним Посланником і Повноважним Міністром» в Австрію, В’ячеслав Липинський твердо відстоював державні інтереси і територіальну цілісність України. Виконуючи обов’язки посла УНР за часів Директорії, він категорично виступав проти передачі Галичини Польщі, чим підтвердив свою чітку позицію щодо соборності українських земель.

Залишаючись за межами України, Липинський доклав чимало зусиль для консолідації української еміграції на ґрунті потужного монархічного крила у формі створеного й очоленого ним Союзу Хліборобів-Державників гетьманців. Він вважав «працю внутрішню: над консолідацією і внутрішнім скріпленням нації багато важнішою від праці, так би мовити, зовнішньої, оборони від зовнішніх напасників». Як це актуально звучить сьогодні!

В’ячеслав Липинський називав великим злом поблажливе ставлення до негідних проявів з боку співгромадян, а особливо посадовців усіх рівнів. Він наполягав на необхідності викриття фактів порушень (свого роду люстрації): «Взагалі звичай не називання зловживання по імени, який панує серед українського громадянства, вважаю дуже шкідливим. Він власне дає змогу негідним людям уникати кари, а честних ставить всіх під підозріння».

В одному із своїх листів В’ячеслав Липинський робить висновок, який особливо актуальний в наш непростий час, коли ворог будь-що намагається знищити нашу державність: «Нація, в якій верхи не мають почуття солідарности, не єсть нацією і не може мати державності». Чи не до нас звернена засторога?: «І всякий повинен знати, що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане слідуюче політичне Різдво. Як же зробити, щоб оцієї сварки і роз’єднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати повсякчас».

Але впевненість у майбутньому не полишала В.Липинського до кінця життя. Ніби вдивляючись у сьогоднішній день, він писав: «Державна неміч, в якій опинилась Україна, не вічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державності, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зуміємо ми вже нарешті як держава народитись, чи знов в момент народження загинемо».