«Треба давати вудку, а не рибу»

Сергій ШКОДА, депутат Луцької міської ради, радник першого заступника луцького міського голови:

— Місто-побратим Ольштин — невелике, затишне, з населенням трохи менше, ніж у Луцьку. Та коли бачиш, які разючі зміни відбулися в ньому із часів приєднання до Євросоюзу, то розумієш: європейський шлях розвитку — це шлях до інновацій і кардинальних змін. Сучасний громадський транспорт, порядок і чистота, нові прогресивні будівлі, які вражають погляд сучасними рішеннями. І, що найголовніше, — велика кількість проектів там втілені саме за грантові кошти від Європейського Союзу! І в нашому місті зараз реалізуються міжнародні проекти, а приклад Ольштина показує, якого розвитку можна досягти у співпраці й на умовах співфінансування з Євросоюзом. Ольштин посідає перше місце в Польщі за рівнем залучення грантових коштів, тож нам дійсно є чого повчитися у міста, з яким Луцьк пов’язує двадцятилітня дружба і співпраця.

Мав нагоду побувати нещодавно у цьому місті в складі делегації з Луцька, разом із Юлією Дацюк і Тетяною Янчук. Вразив басейн із підйомним дном, який перетворюють на арену для танців на мілкій воді. Справили враження дизайнерські будівлі, нові трамвайні лінії з сучасними трамваями, нові автобуси, рекреаційний центр — і все придбано за грантові кошти, яких не потрібно повертати. Участь у заході взяли делегації з Китаю, Німеччини, Франції, Фінляндії. Цікаво, що у місті-побратимі Ольштині є свій парк імені Тараса Шевченка, а також меморіальна дошка на його честь. Такі прояви — не просто символи, але ознаки щирої дружби між нашими громадами. У парку Ольштина відкрили нову облаштовану алею, названу на честь китайського міста-побратима Weifang. А найближчим часом у цьому ж парку буде відкрита алея, названа на честь Луцька!

Українська діаспора в Ольштині неймовірно розвинута і згуртована. Мешканці територій, які в далекому минулому належали до України, шанують українське коріння, носять вишиванки, проводять разом час, дотримуються українських традицій, співають українських пісень. У цьому місті українці — свої люди.

Світлана СИДОРУК, помічник народного депутата Iрини Констанкевич:

— Ти і світ... Світ — це люди... Кожна людина — це цілий світ. Твій світ торкається, ніжиться, тішиться, бореться, сперечається з іншим світом... Світи різні чи світ один?.. Люблю спілкування з людьми, але воно інколи осідає в мені чимось важким... Щойно спілкувалася з цілим світом іншої людини. Раніше це був маленький кучерявий хлопчик, шалапутний і смішний. Виріс, став дорослим, грамотним, солідним, планував і мріяв... Але війна пройшлася по його душі. «Не чіпляйтесь, мені болить». Просто по ньому пройшлась війна. Але він гарно співає, любить цитувати Шевченка, любить людей і не любить їх одночасно. Він боліє своїм світом і нікого туди не пускає... Болить душа — нехай болить. Болить, але жива, найгірше, коли душа вмирає...

Віктор ГРИСЮК, політолог, громадський діяч, організатор джаз-фестивалів:

— За два місяці проїхав приблизно 150 сіл, селищ та міст України, поспілкувався з сотнями людей, маю кілька невеселих для себе висновків. Я люблю свою країну і вірю в її майбутнє, ми маємо шалений потенціал, принаймні можу порівнювати з десятком країн, де я був. Але, на жаль, більшість людей цього не бачать, більшість чекає, що хтось прийде і щось зробить, чекає вказівок із центру тощо.

Людей привчили, що за них повинен хтось думати, вказувати їм, контролювати, що їм хтось щось винен, а самі вони мало цінують те, що мають у себе на місцях. Люди масово виїздять із країни, цілі населені пункти зникають, і невдовзі їх може не бути на карті. Доріг фактично нема, є лише напрямки... Звісно, є і позитивні винятки, де люди змогли самоорганізуватись, де є нормальна громада, там хороші місцеві керівники, місцеві жителі відкривають свій бізнес тощо, але це, на жаль, лише винятки.

Я думаю, що хоч  би як це банально звучало, але людям треба давати вудку, а не рибу. На жаль, наша система освіти і культури ніколи не сприяла нормальному розвитку особистості, не готувала людей до фактичного життя, до ринкової економіки, багато хто живе в постсовковому просторі і, відповідно, минулим. Думаю, саме культура та освіта мають стати рушіями позитивних змін нашого суспільства. А де є добре розвинуті ці сфери, там є і рівні дороги, і люди живуть майбутнім, а не виживають, оглядаючись у дике минуле, що покалічило морально, залишивши людей не готовими до сьогодення...

Моя країна має майбутнє, але все залежить від нас...