МЕНЮ

Сумлінна вчителька, відданий борець ОУН-УПА

Лідія КУПЧИК, Львів
30 квітня, 2020 - 16:59
У весняні квітневі дні 1953 року в Києві, у Лук’янівській в’язниці, було розстріляно Лесю Паєвську

Повне ім’я її Олександра. Народилася вона 17 січня 1908 року в селі Нижній Березів Косівського району на Гуцульщині y священничій родині. Була дочкою о. Миколи Томича і Марії з дому Смалько, яка теж походила із священничої родини.

Леся рано втратила батька, який молодим помер від туберкульозу. Мала Леся разом з мамою і братом жила і виховувалася у свого діда о. Миколи Смалька, який теж душпастирював на Гуцульщині. Зростала Леся у священничому оточенні, тому що всі п’ять дочок отця Миколи вийшли заміж, як переважно велося в ті часи, за священників. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Бути дітьми греко-католицьких священників при большевицькій владі вже розцінювалося як злочин, а ще при виразній патріотичній позиції, — тож і долі цієї родини складалися відповідно... Кого розстріляли, хто помер на засланні, а дехто покінчив життя в оточеній енкаведистами криївці...

Сама ж Леся, живучи в родині діда в селі Брустури, вступила до Коломийської жіночої семінарії Українського Педагогічного товариства, яку закінчила в 1926 році. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священничої родини, довго не могла дістати в польській державі учительської посади. Зрештою, дістала її, але аж на Волині.

Там, у Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, вони з братом емігрували, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла від голоду в 1933 році.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські «визволителі». Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський перепливає Буг — і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз. Тож вагітна Леся бере за руку свого маленького Юрка і втікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працює директором школи.

Невідомо, коли саме Леся вступила до лав ОУН, але було це ще до Другої світової війни, і все своє життя вона посвятила національно-визвольній боротьбі. Мала псевдо «Орися». Досконало виконувала різноманітні й складні доручення: визволяла підпільників із лабет гестапівців та мадярів, виконувала кур’єрські завдання різних рівнів УПА.

Щасливо вирвавшись з Волині, вона як вчителька і дочка директорки школи легко влаштувалася на посаду вчительки.

У 1944 році повернувся з Німеччини її чоловік Денис Паєвський. Усвідомлював, що совєтська влада не пощадить його, пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, маючи обов’язки перед ОУН, відмовилася, а він без родини не схотів їхати, залишився. З приходом більшовиків його заарештували...

Після закінчення війни Леся легально вчителює у Брустурах Косівського району та активно працює кур’єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Вона була спецзв’язковою досить високого ранґу — забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

В 1947 р. вона перебралася з дітьми в с. Бабин. Село мало дуже гірський терен, а будинок школи був розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку. Це, мабуть, був єдиний випадок, що криївка була при школі, де працювала легальна вчителька — активний працівник бандерівського підпілля.

Та в 1950 році КГБ вийшло на «Орисю», про це стало відомо Проводові, і провідник «Борис» наказав цю підпільну точку закрити і перейти «Орисі» на нелегальне становище. Безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (по яких вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Залишивши Юрка в надійному схроні, із відданими підпільниками, Леся-»Орися» пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов’язки. Понад рік тривала розлука з ним. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо «Жук», хоч називали його «Жучок».

Леся Паєвська була в той час Надрайонним організаційним референтом. Вона була автором різних статей, листівок і навіть невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях.

А боротьба ставала все важчою. Чекісти мобілізували всі сили на знищення руху українського опору. Карпати спливали кров’ю...

В останньому своєму листі до родини Леся написала: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

Вдумаймося у ці слова, вони звернені не лише до родини, а до всіх нас...

У червні 1952 року було ліквідовано підпільну сітку ОУН Коломийщини. Прислужився до цього свій зрадник — колишній окружний Служби Безпеки Коломийщини на псевдо «Кіров». КГБ вдалося зламати його, не так фізично, як морально, і він повністю співпрацював з ними. Арештовував підпільників «Кіров» із спецбоївкою малими групами під виглядом перевірки по лінії Служби Безпеки, викликаючи групи на зв’язки. Залізна дисципліна підпілля і повне довір’я Проводу до члена Окружного Проводу, яким був «Кіров», спрацювали на руку ворогові.

27 червня 1952 року чекісти, з допомогою зрадника, провели таку ретельно підготовану операцію і зненацька напали на групу підпільників у складі шести чоловік, у якій була й «Орися» — Леся Паєвська і її син Юрко. Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще 60-ма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року усіх тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Леся Паєвська не видала нікого і не каялася!.. Багато таємниць забрала із собою в могилу... Правда, Леся не приховувала того, що було загальновідоме. Докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН... Про себе — лише те, що вони вже знали... І ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше...

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії — Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті — розстріл.

Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув’язнення, всіх інших розстріляли. Це вже було після смерті Сталіна. Відладжена імперська система працювала чітко і без «вождя й учителя».

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню точку в її житті поставила шифрограма із Москви «Паевскую расстрелять немедленно», що і було зроблено у Лук’янівській в’язниці. Де поховали її тіло, не вдалося вияснити. Українське СБУ відповіло, що у документах цього не вказано.