МЕНЮ

Спогад дитини війни

Світлана ПОМЕТУН, дитя війни
7 травня, 2020 - 16:27
Бажаю молоді побудувати таку Україну, щоб самі її шанували і весь світ

Доброго дня, доброго здоров’я, шановна редакціє газети «День». Дякую вам від себе і моїх друзів за потрібну інформацію, яку ви подаєте цікаво і талановито.

Я, Пометун Світлана Іванівна, — дитя війни. Хочу до цієї теми додати свою історію. У 1941 році мій батько, Нехаєнко Іван Федорович, відправив із міста Борисполя свою сім’ю в евакуацію разом із сім’ями інших офіцерів.

Дорога була далекою, до Татарстану, в місто Мензелінськ, яке знаходилось за 200 км від залізниці. Мамі було в дорозі особливо тяжко з маленькими дітьми. Мені було 2 роки, а братику — менше року. Умови життя в евакуації були жахливі. У листопаді 1942 року мама померла, а ми залишились у лікарні.

Батько протягом цього часу воював в Україні, а у грудні 1942 р. перебував на курсах у Філях (під Москвою). Там він і довідався про смерть дружини. Його відпустили забрати дітей. Батькові було складно діставатись до Мензелінська, а ще складніше — везти назад дітей. Розповідав пізніше, як жилось мамі в евакуації, чому померла, як віз дітей 200 км морозною сніговою дорогою до станції, просив коней від сільради до сільради. І скрізь знаходились добрі люди: на станціях, в поїздах, в лікарнях — рятували дітей.

Діставшись до Москви, батько віддав нас в лікарню, а сам пішов на фронт. Визволяв Харків, Донбас, а у вересні був тяжко поранений біля Дніпра під Кременчуком. 4 листопада помер у шпиталі м. Боброва Воронезької обл.. На пам’ятнику героїв війни у м. Боброві викарбовано і його ім’я.

Після війни, в 1945 році, мене і братика в різних дитбудинках під Москвою знайшла мамина сестра і привезла в село Плиски Чернігівської обл.. Згодом вона стала нам доброю і дбайливою матір’ю. Врятувала нас від голодної смерті в 1946 році. Село голодувало, вмирали люди. Я пам’ятаю, як навесні ходила пухла, а братик був зовсім слабким, як не могла їсти млинці з лободи і «жмихів» (відходи картоплі із ям спиртового заводу). Пам’ятаю літо в полі. Нас багато дітей, збираємо колоски. Раптом кричать: «Об’їзчик», і ми тікаємо в лісосмугу, а він на коні. Страшно!

Згодом колгосп нам виділив три городи в різних місцях села. Хоч вони були по 5-6 соток, обробляти їх було не легко, хоч ми вже ходили в школу. В старших класах я ще працювала в колгоспі. Пасла гусей, полола нескінченні рядки буряків, допомагала на фермі в догляді за телятами. Брат на канікулах працював по ремонту залізничної колії на ст. Пліски.

Після школи я і брат закінчили ВНЗ. Я — педагогічний, а брат, Нехаєнко Ігор Іванович — геологорозвідувальний. Працював він в Середній Азії, на Уралі, керував видобутком гірського кришталю в Тюменській обл. (Пуйва) При виході на пенсію мусив підробляти лектором в Московському музеї дорогоцінних каменів.

А я викладала українську мову і літературу в СШ № 56 міста Маріуполя. На уроках поєднувала розповідь учням про літературний процес із музикою і живописом. На уроках мови до всіх тем звучала народна творчість. Пісні, прислів’я, приказки були систематизовані і відіслані в Київ та подаровані вчителям. За роки праці в Маріуполі полюбила місто, людей, учнів. Їм присвячувала свої вірші, які друкувались у «Приазовском рабочем».

Всім серцем, всією душею бажаю нашій молоді не жаліти себе в праці на державу, як ми, діти війни. Бажаю побудувати таку Україну, щоб самі її шанували і весь світ. Хай їй щастить!